– Та ж хіба ви не знаєте, як люди одружуються? – заридала Пасьона. – Запала цьоця у серце порядному чоловіку і він покохав її. Пожиттєво… І повів під вінець. А у своїй убогій хатині вона за чоловікові гроші зробила ремонт та й віддала в оренду якимсь студентам…

– Жартуєш, наша тітонька може зацікавити хіба що могильного хробака! – не стримавшись, зареготав бізнесовець від усвідомлення, що поки що його гаманцеві ніщо не загрожує.

– Наша тітонька – нівроку, їй нічого не бракує, – вперше вступилась за Бурозубку Пасьона. – Не забувайте, що вона – з нашої родини. А жінки нашого роду, навіть не наймолодші, мали успіх в мужчин.

Сипонький був не з наївних. Він відразу здогадався, що Броня віддалась за якогось дуку. Бо чого ж то племінниця так захищає її?

– І хто ж цей щасливчик? – почав Сипонький зондувати ґрунт.

– Наша цьоця не пов’язала б своє життя із якимось пройдисвітом, – поважно пустилася в розповідь Пасьона. – Вона вибрала партію, достойну для жінок нашої родини – пана Таратулу!

Від несподіванки Сипонькому аж заклинило око, і він почав моргати безперервно. Так його ця звістка приголомшила.

– Стривай, чи не той це Таратула, якому належать всі крамниці з продажу паркету у нашому місті? Може, цьоця вийшла за його однофамільця? – уточнював цей служитель Меркурія[4], вигляд якого в цю хвилину був такий, наче в отого коропа на лотку біля кіоску «Жива риба».

– Авжеж, саме той… – ствердно кивнула Пасьона. – Кажуть, що він кожного року їздить за кордон і парить ноги в Атлантичному океані, а гроші у нього не переводяться, як волосся під пахвами! – вигукнула племінниця.

– Ти мені будеш розповідати, хто такий Таратула? – вигукнув Сипонький. – Я ще пригадую ті часи, як він колись починав із однієї дровітні, а тепер тримає в кулаку всі карпатські ліси, і цілі гірські райони є його боржниками, – виголосив Сипонький так гордо, наче сам був господарем усіх цих гараздів. – Це чудово, завдяки цьоці я знайду до нього підхід і разом закрутимо бізнес!

А племінниця знову зашморгала носом у розпачі:

– Тепер тітонька не схоче з нами знатися, вже не зволить спуститися зі свого палацу в наші убогі хороми!

Після невдалого кумцяння з тіткою минуло півроку. Відтоді Пасьона декілька разів пробувала помиритися з Бурозубкою. Оскільки в Броньки телефонного апарата не було, то Пасьона ходила до тієї додому й стукала в двері. Бо електричний дзвінок тітки Броні зламався, а вона не знала, як його полагодити. Просити ж про цю послугу сусіда їй було ніяково. Не навчилася навішувати на когось свої клопоти і забирати чийсь час. Крадькома визирнувши з-за фіранки у вікно, тітка впізнавала Пасьону, але твердо вирішила не відкривати тій. Спочатку Орчикова мама думала, що тітка подалася на закупи, й вирішила її дочекатися. Але ні вранці, ні пізно ввечері Бурозубка не відзивалася на стукіт племінниці. А одного разу Пасьона зиркнула на вікно і помітила, як у ньому хилитнулася фіранка, й здогадалася, що Бурозубка вдома. Але, мабуть, дуже на неї гнівається, якщо вдає, ніби її немає в хаті. Своїми переживаннями мама Орчика поділилася зі своїм Пасьоним. І той вистежив тітку Броню, коли вона поверталася з ринку. Пасьоний запропонував їй свою допомогу, маючи бажання віднести важкі торби з харчами до тітчиної хати. Але та відрубала: «Не підлизуйся!» Відтоді Пасьоні більше стару панну не турбували. І хоча вони дуже переживали, коли переконались, що тітки не вмилостивити, проте не полишали надії, що рано чи пізно Бурозубка стужиться за Орчиком і прийме їхнє вибачення. Тож запаслися терпінням…

Неприємні спогади Пасьоній перебив дядечко Сипонький, якого, як видно, все ще мучили сумніви:

– А ти нічого не переплутала? Вибач, але щось мені важко уявити Таратулу і … цю стару бадилину, – все ще не йняв віри Сипонький.

– Я днями була в перукарні і там зустріла тітку, – почала розповідати Пасьона. – Пані Бурозубка дуже змінилася, погарнішала, була ошатно вбрана. І я на власні очі бачила, як на неї очікував Таратула, а згодом повіз її у своїй машині.

– Може, це була цьоцина двійниця? – допитувався Сипонький.

– Я спершу теж так думала. Сумнівалася навіть тоді, коли мені перукарка розповіла, хто є ця жінка в сусідньому кріслі. Але коли тітка Броня сама до мене підійшла і присоромила, що я не з нею не вітаюся, отоді вже й повірила, – почала прифантазовувати Пасьона. – А тоді вона відрекомендувала мене Таратулі, а він поцілував мені руку. Та й чого би то Тарантулі не женитися на нашій цьоці? Хіба жінки з нашої родини – останні? Невже поріднитися з нашою тітонькою менш почесно, ніж із кимсь іншим? Щоправда, тета довший час вагалась. Дівочі безтурботні літа для неї – понад усе!

– Авжеж, тепер уже і я пригадую, що вона любить спати одна, – підхопив вуйцьо. Переконавшись у правдивості слів сплемінниці, він запінився від радісного збудження, мов шампунь. – А я тітці Броні не переставав повторювати (пригадуєш?): «Дорогі ви наші цьоцю, повинен з вас хтось ковдру стягувати, ногу на вас закидати! Лише в цьому повнота життя!»

Дядечко добалакався до того, що начебто він ледь не був сватом у цій пікантній історії. І навіть повірив у свою вигадку.

10

Одруження тітоньки викликало в клані Пасьоних і Сипоньких не меншу сенсацію, ніж відкриття у 1938 році китицеперої риби, яку у вченому світі вважали давно вимерлою. І увесь цей родинний актив почав штурмувати Броньку, напрошуючись на візит. Якщо Пасьоні шукали стежку до тітчиного серця навіть ще до її заміжжя із багатієм Таратулою, то решта свояків захотіли з тіткою запанібрататися лише тепер. Вони вивідали в довідковому бюро номер телефону Таратули і почали мозолити його дружину всілякими запрошеннями. Але тітка уникала родичів та друзів Пасьоної. А коли чоловік починав розпитувати її про тих, з ким вона підтримує родинні стосунки, і просив познайомити з кревняками, Броня призналася, що вона з ними не приятелює.

Вона не забула, як досі її використовували, як мила племінниця з люб’язністю («тьотю-сонечко!») загадувала їй нарізати, наприклад, оселедця, і руки тітки вбирали у себе запах риб’ячого жиру. Або неодмінно давала їй якесь неприємне доручення, наприклад, помити їхній унітаз або й навіть комин почистити. Звичайно, що тепер, коли тітка стала дружиною багатія, кохана рідня не буде змушувати її краяти, скажімо, цибулю, а, схоже, послуговуватиметься нею, як особистим секретарем Таратули.

– Розумієш, Микитуню, вони хочуть, аби я була такою, як вони, – сказала Броня, – але чому я повинна підладжуватися під них? То ж не хочу про родичів навіть чути. Тай навіщо вони тобі? Хіба нам погано удвох?

– Я мав би великий гріх, якби навіть про це подумав, проте родинні зв’язки не варто поривати, – переконував чоловік дружину. – Але якщо ти справді з ними не в ладах, то й обійдемося без них…

Проте родичі не давали Бурозубці спокою, запрошуючи її на всілякі оказії.

– Дорогі ви, наші цьоцю! – щебетала Кацапуля – Завтра у мене відбудеться презентація нового туалету, який я запускаю в роботу на Збоїщах. Запрошую вас, дорогі ви, наші цьоцю, щоби ви яко почесна гостя, перерізали стрічку.

– Що я – туалету не бачила? – запитала скептично Бронька.

– Такого – ні! – не звертаючи уваги на кпини Бурозубки, медоточила власниця львівських клозетів. – Справжнє диво техніки з пластика й фаянсу і напрочуд потужним зливом, який може змити в каналізацію навіть відвідувача, якщо той загається!

– Дякую за запрошення, але як мені до тебе йти, коли ж на завтра по радіо заповідали неймовірну спеку? – пручалася тітка.

– Не хвилюйтеся, дорогі ви, наші цьоцю, – лепетала Кацапуля, від хвилювання втираючи спітніле чоло. – Я озеленила двір платанами та кленами. Дорогі ви, наші…

– Дорогі ви, наші цьоцю, запрошую вас на завтрашній аукціон, – лепетав Сипонький. – Виставлятиметься костюм самої Жорж Санд, який я маю щастя тримати в своєму магазині і який колись у Франції наробив багато галасу, коли письменниця його увібрала. Постараюся, аби він дістався вам, дорогі ви, наші цьоцю…