Цьоця довго шарпала вхідні двері за клямку, не здогадуючись, що для цього є дзвінок. Адже в неї дома давненько не було цього приладу для подавання звукових сигналів. Щойно переступивши поріг оселі Пасьоних, вона направила свої безсмертні кавуші до кухні, де вариво зітхало в баняках, а різні кулінарні запахи змагалися за першість. Може, треба буде цибулі почистити чи хрону натерти? Здебільшого, Пасьона залишала тітку наодинці з цими коренеплодами родини хрестоцвітих. А хрін нерідко траплявся таким волокнистим, погано піддавався тертці, очевидячки, не маючи бажання перетворитися в гостру приправу. Тітка іноді очі виплаче від того, що мусить мати справу з цим неприємним овочем. Але хрін був лише приводом. Біда в іншому.

Родичі сприймали її за нижчий організм, такий собі поліп, корпускулу і ніколи не запрошували за стіл, особливо, якщо траплялася радісна оказія. Жартували, що Бурозубка ще їм пса перелякає. Одне слово, крім Пасьоних, її ніде не приймали, мов пляшку з-під шампанського. Та вона і не напрошувалася. Минули вже ті часи, коли Бурозубка була настільки наївною, що коли хтось з рідняків при зустрічі пропонував: «Будеш у наших краях – обов’язково завітай!», сприймала ці слова буквально. І робила візит. Але господарі, навіть не запропонувавши збіднілій кузені присісти, недбало кидали: «Не хочете кави?» І при цьому красномовно поглядали на годинник.

Коли ж вони випадково опинялися в помешканні Бурозубки, то навіть не здогадувалися принести їй подарунок і страшенно бідкалися, чим провокували Бурозубку кривити душею: «Ну що ви, ваша присутність – найкращий для мене презент!» Але якось Сипонький таки подарував їй … паличку для рису, одну, бо другу десь занипав. Проте тітка боялася показати, що це її засмучує, щоб родина, бува, не образилася не неї. І мовила вдавано бадьорим голосом: «Не біда, адже я і так цими паличками не вмію їсти».

Одне слово, її кликали лише на похорон – бульбу чистити для поминальної трапези. Тоді кревняки пригадували, що й тітонька – рідня, і переконували її, що їм усім «потрібно триматися купи». Бо свій якщо і не заплаче, то принаймні скривиться. І щоразу тітонька ішла до них, сподіваючись, що втрата того чи іншого родича зробить їх до неї прихильнішими. Але за кожним разом переконувалась, що родина її, як завжди, використала, мов серветку, і не згадає про неї аж до наступного похорону.

Якщо ж тітонька випадково опинялася за столом багатих родичів, то для неї постійно чогось не вистачало: торт, канапки або чайні ложечки закінчувались якраз перед Бронею; для неї ніколи не знаходилось крісла, і в той час, як решта гостей поважно гріла сідницями стільці з гарнітуру, цьоця Броня тулилась на якомусь приставному ослінчику ледь не під столом і неодмінно на відшибі; в автомобілі для неї також ніколи не залишалося місця: «Москаль до Берліна пішки зайшов, – зауважували родичі, – то невже для тітки від центру міста до Сихова – аж така далечінь?» Здавалося, близькі їй мстили за те, що вона не така успішна, як вони…

Проте цього разу Бурозубка до кухні не дійшла, бо Пасьона почала припрошувати її до столу. І тітка розгублено закліпала очима. А ще коли Орчик силоміць потягнув її за руку до гостей, то вона почала пручатися:

– Облиш, дитинко! Я собі тут у куточку перекушу.

Але гості підбадьорливо загукали:

– Ходімте до нас, цьоцю! Ви завше гордуєте нашим товариством. Воно й зрозуміло: пані вчительці не пристало пити з якимись крамарями, які ледве розписатися вміють. Але вже ради Орчика пошануйте наше товариство!

Тітка несміливо присіла скраєчку, а в її очах було помітне хвилювання. «Може, я щось не так зробила у минулий раз? – розмірковувала Бурозубка. – Певно, тарілками голосно калатала? А, може, на кухні сталася крадіжка, і племінниця не дорахувалася якоїсь виделки?»

Тим часом Орчик вручив Бурозубці свого улюбленого гномика. Це була нова іграшка, куплена татом за компенсацію набожного дядька, собака якого так злякала його синочка. Батьки навіть придумали цілу легенду. Мовляв, це той самий гномик, якого пошматував песик. Але його реанімували, поклали і лікарню на операцію – і тепер він знову, як новий!

Тітонька посадовила дітвака на свої коліна, поцілувала в лобик і почала розповідати казочку: «Як ударив Байда з лука та царя між вуха, а царівницю – у потилицю!» Схоже, що до інших в неї не було діла. Але родичі не могли цього допустити.

Операцію із вшанування тітоньки розпочала Ледьжива у штанах-облипунчиках й із нарощеними нігтями на пальцях рук:

– Дорогі ви наші цьоцю, як ваші справи? – запитала з підкресленою увагою Ледьжива.

Від такої уваги тітка розгубилася, але треба було щось відповідати.

– На пенсію нещодавно вийшла, – кинула знехотя.

– Та ви що! – вигукнула Ледьжива. – В це важко повірити, адже ви так молодо виглядаєте, більше тридцяти вам не даси… Коли б вам ще полакувати нігті на рожево, то у вас би закохалася половина міста. Повірте мені: у вас ще все попереду!

– Брехня! – не погодилася із Ледьживою цьоця. – Ти ще надто молода і мало хлопів знаєш. Моя колега-математичка замолоду навіть вдома ходила на високих підборах і носила платтячко, а чоловік все-таки проміняв її на сусідку в халаті й у тапках з трьома дітьми…

– І таке буває, – чемно погодилася Ледьжива, – але ж мова не про вашу колегу. У вас, дорогі ви наші цьоцю, все ще буде добре. Але для цього ви повинні…

– Нічого і нікому я не повинна, – відразу наїжачилася Бурозубка.

– Ви мене неправильно зрозуміли, – лебеділа біля цьоці Ледьжива. – Я лише хотіла сказати, що вам необхідно бути впевненішою, мати завищену самооцінку…

– А ти чула приказку «Як не пиріг, то й не пирожися»?

– Це придумали совки…

– Припустимо, я – совок, то що – мені піти в садочок і наїстися хробачків? – не вгавала стара панніца.

– Ну що ви, цьоцю! Я веду до того, що нічого неможливого не буває, і що людина завжди має перед собою ставити високу планку, – лепетала колишня купчиха. – Наприклад, Софі Лорен… Бачите, ким стала?

– І що ж ця Лорен, зробившись кінозіркою, уже й до туалету не ходить? Чи, може, пукає ароматом троянд? – запитала зухвало цьоця.

Наморщивши ніс, Ледьжива почала пригадувати, що в таких випадках рекомендував Карнегі. «На світі існує лише один спосіб отримати перемогу в суперечці – це ухилитися від неї», – радив цей американський вчений. Потрібно було негайно передати цьоцю в інші руки. І Ледьжива підморгнула до Кацапулі.

Перехрестившись нишком для відваги, Кацапуля присіла біля цьоці і повела з нею поважну річ.

– Нормальні люди уже давно перейшли на побутову електротехніку: наприклад, пральку, сокодавку та кавомелку на струмі, – виголошувала цивілізаторським тоном туалетниця, наче здогадуючись, що тітонька вдома коржі розкачує звичайною пляшкою з-під львівського оцту (качалка розкололась давно). – Лише я пасу задніх, ніяк не можу визначитись, яку пральну машину придбати? Дорогі ви наші цьоцю, ви – мудра жінка, як ви скажете, так і буде: що мені купити – «Індезіт» чи «Елджі»?

– Це ваші проблеми, – всміхнулася Бурозубка. – Ну, що я вам пораджу, коли сама перу вручну, так що іноді не маю часу перекусити…

– То покличте швидку службу з ресторану «Сивка-Бурка», – зраділа Кацапуля, що у неї появився привід засвідчити своє піклування тітонькою. – Такі гарні хлопці, ввічливі, супчик і котлети принесуть аж до вашого порога, коли їм звелите…

– Але ж не за «спасибі» принесуть, – пробурчала Бурозубка.

– Проте майже задарма, – запевнила Бурозубку ця бізнес-вумен. – Двадцять п’ять гривень на день…

– Га-га-га, мені таких грошей не заробити…

Кацапуля гучно випустила з легень повітря, наче зливала воду у своєму біотуалеті.

– Дорогі ви наші цьоцю, – люб’язно процідила вона крізь зуби, – тема нашої розмови не про те, де і як заробити, а про те, як у нас про зручність клієнтів дбають…

– Про свою кишеню дбають, – позіхнула тітонька.

«Незговірлива зараза», – подумала Кацапуля і, озлоблена тітчиною нецеремонністю, відступила.