– Ото спасибі, що хочеш зробити з мене городнє опудало, – відповідала тітонька.

– Дорогі ви, наші цьоцю, ви мене неправильно зрозуміли! – лебедів у телефонну трубку дядечко Сипонький. – Це пристойний брючний костюм, і якщо ви його вберете, то нікому не спаде на думку проводити вас до міліцейського відділка…

– Дорогі ви, наші цьоцю! – озивалася дружина Сипонького. – Завтра мій шеф проводить перше вживлення штучного зуба, який згодом впустить корінь у щелепу і стане справжнім. Будуть журналісти з телевізії та радіо, і я вже домовилася із своїм працедавцем, щоби він провів вам цю показову маніпуляцію безкоштовно!..

Як уже родичі не телефонувати до «молодят», як не запрошували в гості, та Таратула ігнорував новоспечених зовиць[5] та шуряків.

Але коли одного разу до дружини Таратули подзвонила Пасьона і нагадала, що в Орчика сьогодні день народження, тітці стало совісно. Адже Орчик її любив, а вона на стільки часу забула і про його існування, і навіть про уродини.

– Та вже вшаную рідню, бо вона ще в знак протесту влаштує масове голодування, – пожартувала Броня…

Обличчя родичів сяяли, мов лампочки денного освітлення. Так, напевне, тішився біблійний батько, вийшовши назустріч своєму блудному сину. А, може, так антична Пенелопа прийняла із далеких доріг свого Одіссея? Всі охочі притулилися до руки львівського вельможі Таратули, а тітку почали величати пані Броніславою. Ніхто ще з них уроджену Бурозубку не називав її повним іменем, а тим паче панею! І ніхто тепер не просив її підсобити на кухні. Навіть Сипонька, яка раніше пальцем об палець не вдарила, оберігаючи від пошкодження свої живописні нігті, мужньо протирала тарілки й фужери!

Тоді тітку запровадили на тронне місце. Уся бесіда під час урочистої вечері крутилася лише навколо персони тітки Броні. Члени цієї общини поспішали позбутись накипу у стосунках з нею, засвідчуючи перед Таратулою, що їхні зв’язки з його дружиною ніколи не заточувались, на іржавіли і не зазнавали корозії.

– Ну і як воно, життя сімейне? – запитувала у розбагатілої кузени схвильовано Кацапуля.

– Звикаю бути жінкою, – звірялась вона владарці біотуалетів. – Колись я ходила, ніде правди діти, нечупарою, бо не було для кого цвісти. Зате тепер так подобається щодня змінювати білизну, бути акуратно зачесаною. Щоправда, це очепурювання забирає багато часу, але приємно…

Решта застільників, затаївши подих, сконцентрували суцвіття своїх очей на Таратулу, який виголошував:

– Я – гуцул, горянин. А горяни – народ непохитний, ще ніхто їх ніколи не ставив на коліна. Ось ви, галичани, у церкві колінкуєте, але в наших краях це не заведено.

– А я якось у Франківську, коли зайшов до церкви, бачив, що там люди також стають на коліна до причастя, – не подумавши, заперечив багатію Пасьоний.

– Ти, любий, щось плутаєш, – лагідно сказала Пасьона, вміло замаскувавши на обличчі роздратування. – Це було не у Франківську, а в Калуші. А Калуш – це ще не Гуцульщина… Правда ж?

Благовірний поглянув на дружину, очі і брови якої були підведені чорним і від цього її обличчя нагадувало маску, щойно зняту з єгипетської мумії. Але з нього він нічого не міг прочитати. А Пасьона поглянула на свого чоловіка так, наче мала намір обкласти його дровами й підпалити.

У неї вже зсудомило лицевий нерв від того, що часто підморгувала Пасьоному.

«Ти що – збожеволів? – погрозливо гримасувала дружина до чоловіка. – Треба останній розум стратити, аби суперечити цьому грошовому мішку!»

Господар врешті отямився і уже до кінця себе контролював.

– Справді, – похопився він, приязно закивавши головою до Таратули, – це було не в Франківську. Але що вдієш – склероз у мене!

– Дрібниці, – погодився поблажливо товстосум, штовхнувши виделкою тарталетку із сирковою масою. – То на чому я зупинився? Ага, я хотів сказати, що ми, гуцули – горді, не те, що галичани, які звикли усім кланятися, усім коритися…

Сипонький, який досі не відважувався розвинути якусь поважну тему перед крупним бізнесменом, нарешті кинув фразу, позичену сьогодні вранці в телевізора: «Як тонко це ви підмітили». А решта гостей, не зводячи очей із осяйних зубів багача-свояка, закивала: «Так, ой, так-так».

Щоб сподобитись ласки новоспеченого мужа тітки, усі члени династії поспішили засвідчити свою лояльність до гуцульського краю. Сипонький, наприклад, дуже схвально відгукнувся про Довбуша. Кацапуля зізналася, що вона вдома спить лише під гуцульським ліжником, завдяки якому позбулась остеохондрозу (до дідька усі ці китайські ковдри на сиптипоні!). А дружина Сипонького навіть затягнула сороміцьку коломийку із репертуару Вікторії Врадій:

Коли Пасьона піднесла тарель із шматками запеченого окуня, то Таратула відкинув ніж та виделку, зауваживши, що рибу, птицю і молодицю треба … руками. І його пальці обіперлися у найбільш ласий шматок.

– Маєте рацію, – погодився Пасьоний, також знехтувавши столовим прибором. – То все європейці, понавидумували прибамбасів, які лише заважають розумній людині…

– Це мужчина хоч куди, – поглядаючи закохано на Таратулу, прошепотіла на вушко Пасьоній Кацапуля. – А екран його мобільника – як вітрина в супермаркеті!

– Жінки нашого роду лише таких і обирають, – мовила у відповідь Пасьона.

– Одне шкода, що холодцю немає, – озвався раптом Таратула, розправившись із рибним делікатесом. – Чи може десь від мене зачаївся? – пожартував.

Слова застрягли у глибинах рота господаря. Виручила господиня.

– Через клопоти я запізно вийшла на ринок, коли уже всі ратиці й галяшки люди порозкуповували, – виправдовувалася. – Але, якщо ви не проти, я б із ближнього ресторану…

Таратула кивнув на знак згоди, а гості навперебій кинулися по шапки. Кожен хотів особисто вручити цьому капіталістові таріль із заливною воловиною.

– Я збігаю, – гарячився Пасьоний.

– Господар не має права залишати гостей, – переконував Пасьоного Сипонький.

– А ви – вже в літах, побережіть ноги, – стримувала Кацапуля Сипонького за краватку. – Хай уже я…

– Я – наймолодша! – заштовхала усіх назад до кімнати Галинка Ледьжива. – Мені і Бог велів…

І вибігла без проводжатого, незважаючи на те, що на дворі вже згусли сутінки, а небо вкрилося зоряною ковдрою. Усім це було навдивовижу. Адже Ледьжива ніколи вам не вийде з хати сама після шостої вечора! Бо вважає себе такою вродливою, що до неї неодмінно «хтось причепиться!»

Коли своячка господині мужньо ступила в присмерк, Таратула вирішив культурно розважити родинну тусівку: почав загадувати племеню дружини ребуси – відгадати його улюблені колір, пору року, пісню. Переможця чекав приз: долар. Усе спершу ішло гладко, доки Таратула не запропонував компанійцям осягнути розумом, яка домашня живність йому подобається?

– Кінь! – вигукнув Сипонький.

– Корова! – висловила здогад Пасьона.

– Курка! – вистрілив Пасьоний.

– Гуска! – викрикнула Кацапуля.

– Качка! – не здавався Сипонький. Проте дядечко лише хитро мружив око.

Коли перелік тварин вичерпався, Таратула зізнався:

– Горобець – моя улюблена домашня живність!

Усі перезирнулися, але ніхто не відважився запитати в цього креза, чому він вважає горобця за свійську птицю? Проте Таратула про все здогадався і, сміючись, пояснив ошелешеним гостям:

– Авжеж, горобець – домашня живність, бо біля дому вештається…

Увесь Бурозубчин рід задоволено захихотів, а Пасьоний ствердно кивнув:

– Маєте рацію…

Аж тут і Ледьжива повернулася. Коли вона поставила подовгасту тацю зі студениною в мереживі петрушки, кілець цитрини та брусочків болгарського перцю на стіл перед Таратулою, то він вийняв із кишені зелені купюри і розплатився із Ледьживою так, як – із стриптизеркою в нічному клубі: просунув гроші у виріз плаття Галини, де, за його уявленнями, починалися володіння її ліфчика. Ледьжива засвітилася, як личинка уругвайського жука, а трапезувальники захоплено заплескали в долоні і взялися до холодцю…