Була у тітоньки ще одна мрія: відправитись на небеса під марш Шопена. «Якби в день мого похорону грала така музика, – марила Бурозубка, – то усі пішли б за мною!» Але насправді вона була потрібна людям не більше, ніж ота корячкувата яблунька біля її хати, яка нагадувала людський лікоть, покручений старечим артрозом. Тітка уже, було, покликала робочих з управління благоустрою, аби спиляли електропилою зайву деревину. Але вони затребували триста гривень за труди, і Бронька лише рукою махнула на цю затію…

– Пані, вам підсобити? – увірвався у Бурозубчині роздуми чоловічий голос. Але цю пропозицію вона сприйняла як глузування: ніхто і ніколи не пропонував їй своєї допомоги. І вона націлила свої недобрі очі до пересмішника, аби дати йому достойну відсіч.

З віконечка автомобіля моделі, яка може мчати через валуни і для якої важко знайти місце для паркування, підморгував уже не молодий чоловік, але, як видко, піжон: його ще чорні льочки сягали рамен. Він був напрочуд моторним для своїх літ. Бо ще не встигла Броня відвернути від нього презирливо обличчя, як меткий дідок уже стояв біля неї. У якійсь молодіжній камізельці та шортах, общипаних біля колін, він простягнув свою руку до Броньчиної торби.

– Я вас про цю послугу не прошу, – огризнулась Бронька.

– Ай-ай-ай, невже така симпатична жіночка повинна просити? – повернув до неї свого довгого носа, схожого на заструганий олівець.

– Ви за мене не хвилюйтеся, я собі раду дам, – запротестувала Бурозубка. – А то ще з моєю ношею чкурнете в світ за очі…

– Та ж по мені видно, що я – не лайдак, і можу накупити цієї картоплі, скільки душа бажає! – запевнив підтоптаний ловелас.

– Вірити не можна навіть близьким, а вас я взагалі вперше бачу! – пояснила йому Бурозубка.

– Невже ви мене не пригадуєте? – запитав дядько. – Ви ж учителювали…

І він назвав номер освітньої установи, де Бурозубка ще донедавна викладала ботаніку, зоологію, анатомію та загальну біологію.

– Я декілька разів вас там бачив, – почав пригадувати незнайомець. – Давненько то було, років із двадцять тому, коли там навчався мій племінник, але ви не змінилися.

– То що – тільки за те, що я колись навчала вашого племінника, будете мені бульбу носити? – сказала глузливо Бурозубка. – Та й половина з тих учнів стали як не злодіями, то депутатами, – та й махнула рукою.

Торба для неї в цю мить стала неймовірно важкою, і Броня сама незчулась, як мішок із клубнями опинився в руках цього крутелика.

– Стривайте, ви куди? – заволала Броня, коли її покупка попливла за помічником до автомобіля.

– Та ж підвезу…

– Е ні, ми так не домовлялись, – зарепетувала Бурозубка, намагаючись видерти в цього зухвальця власну тайстру. – Мені недалеко, до того ж ніколи не сідаю в авто з незнайомим мужчиною.

Але цей бонвіван не мав наміру так легко віддати назад десять кілограм бульби.

– Та я ж вас не покусаю… – пообіцяв.

– Зате завезете хто знає куди… Відразу видно, що ви – донжуан!

– Ні, я – Казанова! – зізнався перезрілий хіпі.

– Не бачу жодної різниці, – зло пирхнула Бурозубка, не спускаючи очка зі своєї торбини.

– Донжуан – він егоїст, – не в стані приховати хитринку в очах, пустився в пояснення власник спритних ходильних кінцівок, – дбає лише про власну насолоду. Але в Казанови інша мета – дати задоволення жінці. Що ви на це?

– Я би вам відповіла, якби мала що… – зітхнула Бурозубка. – Але де вже з вами … у дотепності змагатись…

– Я це помітив… – кивнув помагач. – Ну-ну, іду за вами, іду. Бо чого хоче жінка, того хоче Бог. Так, здається, кажуть? І чого ж це ви двигаєте такий тягар? – зав’язував він розмову. – Чоловік – ледащо?

– Немає у мене чоловіка.

– Зятя попросили б. Сина, – радив попутник.

– У мене – лише внучатий племінник, Орчик, але він ще навіть до школи не ходить, – відповіла Броня і відразу ж схаменулась. Скільки разів вона давала собі слово – не дозволяти людині, яку вперше бачить, випитувати про її життя, але ось незчулася, як знову розпускає язик.

– І це ви називаєте недалекою дорогою? – перервав невеселі Броньчині думи львівський мачо. – Ми оце з вами, напевно, подолали цілу верству.

– І ви уже шкодуєте, – зітхнула Бурозубка.

– Зовсім ні, – запевнив тітоньку перезрілий стиляга. – З вами цікаво спілкуватись. Одного не розумію: навіщо трудити ноги, якщо є транспортний засіб?

– А я люблю пішки… – стояла на своєму Броня. При цьому вона не переставала скоса спостерігати за дядьковими ногами, готова в будь-яку хвилину закричати, відстоюючи свою приватну власність у торбині.

До житла уже рукою подати, та Бурозубка не хотіла, щоби цей фертик підходив до нього близько. Бо мешкала у такому сараї, що там би й пес пропав: без штукатурки, без підлоги, з пейзажами грибка на стінах та проваленим посередині дахом. Крім того, під старість вона стала дуже підозрілою, і зараз була переконана, що цей в драних штанях все-таки зі злодіїв. Бо хіба чесний господар полізе в таке шмаття? Оце дочекається, коли бідна жіночка відлучиться кудись, і винесе із її так званої шпаківні майно.

– Ну, ось ми і прийшли, – зупинила Бурозубка джентльмена. – Спасибі вам. А далі я вже якось сама…

Однак цей денді не поспішав відкланятись.

– Що ви робите сьогодні увечері? – запитав.

– А що таке? – насторожилась Бурозубка.

Упродовж півгодинної прогулянки візавіст уже так звикнув до нестандартної поведінки тітки, що його вже ніщо в ній не дивувало.

– Ну, я хочу вас запросити до бару на горнятко кави… або до морожарні на пломбір з горіхами, – ввічливо пояснив він, мов би не помічаючи непривітного тону Бурозубки.

– А чому ви мене запрошуєте? – поцікавилася тітка.

– Просто так… – ухилився від відповіді цей лукавець.

– Нічого «просто так» не буває, – відрізала Бурозубка.

– Гаразд, ми підемо на прогулянку… До парку культури…

Така перспектива тітку взагалі перелякана:

– Ні, що ви, там – безлюддя…

– Але зі мною вам нічого боятися!

– А вас?

І тітка почала пориватись додому, та звабник перегородив їй дорогу, спокушаючи її дедалі дужче.

– А що – якби на шашлики? Га? До «Семи поросят»? – вигукнув із молодечим запалом.

– Ще на старості заворот кишок дістану, а я поки що не поспішаю до раю… І взагалі, вам би уже час відвідувати інший, спеціальний бар для пенсіонерів – аптеку… Пропустіть, бо … міліцію покличу… – пригрозила Бурозубка, переконавшись, що дідок і не думає вступитися з дороги.

Джигун, скорившись, зробив спробу на прощання поцілувати тітці руку. Але Бурозубка шарпнулась:

– Та ну вас! Ще якусь інфекцію мені занесете!

– Ну, якби би ви були Червоною шапочкою, то вас ніякий вовк нікуди не зміг би заманити… – ледве перевівши дух, вигукнув ловелас услід тітоньці. – Зовсім-таки копія моєї мами-небіжечки, – промовив сам до себе. – У неї також був такий вогнепальний язик!

4

Якби тітка Броня боялася залишитися одинокою, то ще у далекій юності вискочила б заміж за першого-ліпшого. Але вона очікувала на людину, яка була б до душі. У тридцять п’ять років Бурозубці врешті трапився мужчина її мрії. Але на перешкоді стала її любов до природи. Тітка Пасьоних змалку любила рослинний і тваринний світ. Плакала над кожною зірваною бур’яниною. Визволяла мух із павутини. Через це її павуки, мабуть, не дуже любили. А тривалий час її домівка слугувала притулком для кицьок, яких зреклися господарі. І Павло, який, був, запав Броньці в серце, відразу насупився. По-перше, він ревнував до Бурозубки смугастих створінь, яких тітка в його присутності опікувала: підігрівала для кицьок молоко, щоби в них не заболіли горлянки або не потріскалася емаль на зубчиках. Тож Павло відчував себе обділеним увагою. По-друге, утримання тіткою кіток він вважав примхою. Адже з цих тварин, на його думку, жодної користі. У Павла був собака, так він і двір сторожив, і господаря міг захистити. А що може дати людині кіт? Хіба що жмутки шерсті й алергію від неї.