З балкона, після перекуру до кімнати увійшли чоловіки.

– Тітка Броня! – вигукнув Сипонький, загледівши родичку, і поцілував їй руку.

Бурозубка знітилася. Бо власник магазину старого одягу, як крокодил, не умів повертати голову ліворуч чи праворуч, щоби удостоїти поглядом бідноту, не згадуючи вже про те, щоби зігнути перед тіткою коліно. Тож його галантність вона сприйняла за приховане глузування.

– Вам шампанського чи горілки? – запитав у неї Пасьоний, догідливо нахиливши пляшку над її фужером.

– Мені б водички … мінеральної, – прошепотіла Бурозубка.

– У водичці – бульбашки, – стримав руку Пасьоного Сипонький. – А мій постійний клієнт, який працює в морзі, каже, що від них буває ранній склероз, – почав він застрашувати тітоньку. – Зате в алкоголіків, стверджує цей чоловік, судини мозку залишаються еластичні, наче в немовляти!

Видко, слова директора крамниці старого одягу переконали тітку, бо вона сказала:

– Тоді налий мені шампанського…

– Це шкідливе вино, швидко зіп’єтеся! – знову не схвалив тітчиного вибору Пасьоний. – Тільки горілочки! Екологічно чистий продукт. І голова від нього не болить.

– То навіщо запитуєш, якщо і так усе робиш по-своєму? – промимрила Бурозубка, розмірковуючи, чим би закусити? Бо порція горілки, яку так щедро із чужої пляшки їй налив пан Сипонький, потребувала міцної (м’ясної) закуски. Але Кацапуля, бажаючи усім заманіфестувати, як вона дбає про цьоцю своєї подруги, кивнула на салатницю з маринованою кукурудзою.

– Дякую, я не голодна, – покривила душею тітонька. Вона боялася, що в тарілці зовсім не залишиться місця для риби чи ковбаси. Бо якщо покласти їх поруч із продуктом угорської фірми «Хунгаро фрукт», то вони, змішавшись із ним, перетворяться на неестетичну купку. На жаль, Кацапуля цього не розуміла, а сказати їй про це відкритим текстом тітонька не відважувалася: виховання не дозволяло.

Побачивши, що глуха до її протестів Кацапуля таки зачерпує кукурудзу ложкою, як екскаватор своїм ковшем пісок, Бурозубка спробувала її зупинити:

– Голубонько, я не люблю кукурудзи…

– То ви себе, дорогі наші цьоцю, просто обкрадаєте, – скорчила трагічну міну Кацапуля, впевнена, що Бурозубка соромиться їсти в чужому для неї товаристві. – Адже в кукурудзі – всякі вітаміни, і хто їх вживає…

– У того ніколи не випаде зубний протез… – гірко пожартувала тітонька.

– Але ж, тітонько, цей салат готувала я! Ви не хочете мого салату?

– Ну, якщо ти, то спробую трішечки.

– Кукурудза – це корисно! – примовляла приятелька племінниці і запопадливо наклала на тарілку тітки Броні маринованої кукурудзи, так із півпуда. Ця доза неабияк обурила Бурозубку.

«Що я – курка!? – образилася вона, але змовчала. – Заливне чомусь мені не пропонуєш…»

Ледве осиливши кукурудзу з крабовими паличками, тітка таки почала допоминатися заливного. Бо колись чула від лікарки у школі, що в старших жінок здебільшого суглоби потребують змазки, і в цьому випадку желатин йде їм на користь. Тож простягнула руку до тарелі із заливним язиком.

– Пробачте, але ви – дама елегантного віку, – зауважила Кацапуля. – Вам, либонь, не можна жирного, копченого, соленого й перченого.

– А заливне взагалі їсти нездорово, – зауважив і гендляр Сипонький. – Я, наприклад, вживаю виключно полядвицю, варене м’ясо, свіжий сир, болгарський перець, банани, апельсини, оливки. А вранці дуже корисно зварити кашу, додати до неї курагу, родзинки, грецькі горіхи, – цивілізував тітку купчина.

Його поради так образили стару діву, що вона дала волю викидам гніву. Так болотяний газ, вивільняючись із дна водойми, супроводжується виверженнями трясовиння. Дарма, що Орчик дотягнувся до тарелі з печенею і невмілою дитячою рукою намагався покласти перед тіткою найвизначніший шматок.

– Коли ви, нарешті, перестанете нав’язувати мені свою думку, коли припините насміхатися наді мною? – крикнула тітонька, зірвавшись з місця. – І яке ваше діло, що мені їсти, пити, в чому ходити і як жити!? Чи не забагато від мене хочете!? Якщо не сприймаєте мене такою, яка я є, то ідіть ви всі під три чорти!

І, пообіцявши, що її ноги ніколи не буде у цьому домі, тітонька покинула елітне зібрання.

Господарів і гостей настільки здивував гнівний спіч літньої дами, що вони надовго замовчали. Бо досі були впевнені, що Бурозубці глибоко начхати на те, що про неї думають близькі люди. Вони навіть не здогадувалися, що Бронька може бути такою горючою, вибуховою й легкозаймистою. І відчули себе негідниками. Але, щоб позбутися цього неприємного відчуття, почали обурюватися її вчинком.

– Не розумію, чому цьоця нагнівалася? – першим озвався Пасьоний. – Ми ж із неї порошинки здували!

– А я, що колись трималася за зуби самого губернатора, опустилася до того, що зазирала в рот цієї злидні… – не могла заспокоїтися Сипонька, наче щойно зазнала великої втрати.

– Біда у тому, що ця тьотя-мотя навіть не помічає, який прикрий у неї характер! – зробила висновок Ледьжива. – Карнегі – безсилий.

– Ось що я вам пораджу, – мов вода в унітазі, заклекотіла Кацапуля. – Не розсипайте бісеру перед цією свинею!

– Я все більше сумніваюся, що цьоця нам – рідня, – встряла Пасьона. – Мабуть, її мама згрішила з якимось простолюдином, а відтак збрехала братові мого дідуся, що дитина – його.

– Не дивно, що ця стервоза посивіла в дівках, – не припиняла перемивати тітчині кісточки Кацапуля. – Бо який би хлоп її витримав!

– Та сватався до неї один, – почав пригадувати Сипонький. – І коли все вже йшло до вінця, то за кілька днів до весілля молоді помітили, що вони не сходяться характерами!

– Розкажіть, як це було! – заохочували дядечка родичі.

– Замолоду тітка дуже любила кішок, і у неї в хаті було справдешнє котяче царство, – продовжив свою розповідь Сипонький. – А її принц, навпаки, не уявляв свого побуту без собачого товариства! Оскільки Бурозубка любила котів, а претендент на її руку – собак, то сімейне життя в них не склалося. Бо не можуть вжитися пес із котом! – завершив Сипонький розповідь під регіт рідні.

І камарилья[2] ще довго обурювалася вчинком Бурозубки, отримуючи неабияке блаженство. Адже шпортатися в білизні свого ближнього – це така ж насолода, як їсти, пити і віддаватися плотським утіхам!

3

Неподалік залізничного вокзалу, якраз у тому місці, де закінчуються ятки, де селяни повикладали зелень й пластикові пляшки з молоком просто неба, де сонце довело тюльку у бочках до такого стану, що її вже й страшно тюлькою назвати, тітка Броня волочила від ринку торбу з картоплею і злостилась, чому вона така важка?

Минула година, як Бурозубка полаялася із ріднею. Вона вже встигла заспокоїтися після скандалу і тепер міркувала, що немає нічого поганого, що не вийшло б на добре. З цими панами вона і так би нічого не висиділа, а тут запаси картоплі скінчилися. І вона раділа, що зможе повечеряти смаженою бульбою. Одна біда – тітка вже нездужала так легко, як ще років п’ять тому, волочити таку важку торбу. Так недалеко і підвередитись. «Твої тато і мама, Орчику, засміяли б мене, якби почули мої думки. Вони і так кажуть, що у мене – підвищена увага до свого здоров’я. Лише чхну – одразу ж до лікаря», – міркувала Броня, як завжди, у своїх думках звертаючись до Орчика. – Але як мені не переживати? Якщо звалюся – хто догляне? Виходячи на вулицю, я боюся зламати ногу (у жінок мого віку, дитино, кістки стають крихкими), потрапити під автомобіль, привернути увагу сусідського бультер’єра, який бігає вулицею без нашийника ще й без намордника. Крім того, мій тиск не на тому місці, що треба. От, якби вдалося загнати його, куди слід, я була б щасливою…»

Як усі її ровесники, колишня вчителька уже подумувала про той час, коли смерть затягне застіжку на її устах. І будучи самотньо, переживала, що може нагло покинути світ, а про це ніхто не знатиме, і вона проваляється декілька днів у випарах смороду. Бурозубка умлівала душею, що сусіди, а головне родичі, довідавшись про її скоропостижну кончину, будуть зубоскалити із вдаваним співчуттям: «Ох, як негарно тітонька вмерла! Видко, за життя була великою грішницею, якщо так не достойно подалася в ліпші світи». «Тільки ти, Орчику, пожалієш мене. Але ти – малий і німий і твоя думка не матиме ваги в дорослих, – зітхнула Бурозубка. – От було б добре засохнути, як це водиться у монахів, перетворитися в мумію, – мріяла. – Адже тіло мерця не гниє, якщо воно зберігається у торфі або ж десь у сухому місці на горищі, під протягом». То ж віднедавна Бурозубка почала спати при відчинених вікнах та дверях, і в її помешканні холодно, як у рефрижераторі.