Проте благочинство Таратули не давала спокою господині. Одержима думкою – розвідати номінал, на який розщедрився чоловік тітоньки, Пасьона зашепотіла до Ледьживої:

– Скільки грошей дав старий?

– Не знаю, бо не можу ж при всіх зазирнути до бюстгальтера, – боронилася своячка.

Пасьона увесь вечір шукала нагоди, аби спитати про це в тітоньки. Бо, може, Таратула своїй дружині признався, який гонорар отримала від нього Ледьжива? Коли пані Броніслава відлучилася до вбиральні, то племінниця, допомагаючи їй ввімкнути світло, затріщала:

– Що за щедрого чоловіка маєте, дорогі ви наші цьоцю! Мабуть, позбувся усіх своїх статків через цей холодець!

– Ну ні, – заперечила Броня. – У нього чайові – не більше долара…

«Слава Богу!» – зітхнула племінниця. – Він же ж не дурень – розкидатися валютою!»

Але як тільки автомашина помчала новоженців у темінь ночі, – Пасьоний заявив, що Ледьжива отримала більше, ніж один долар.

– Я ж бачив, що Таратула видобув кілька паперів, – переконував господар свою дружину.

В Пасьоної одразу тиск став вищим.

– Цього не може бути! – заперечила вона благовірному. – Я делікатно розпитувала про це в цьоці, а цьоця почала запевняти, що у її чоловіка чайові – не більше долара…»

– Що цьоця може знати! – зробив свій голос Пасьоний на декілька децибелів гучнішим. – Я на власні очі видів, як він відвалив дівці більше долара!

– Зараз я про це у неї розпитаю, – з погрозою у голосі сказала Пасьона, накручуючи телефонний диск.

Своячка довго не брала трубки.

– Добрий вечір, Галюню, я тебе не розбудила? – спитала Пасьона в Ледьживої, зачувши в слухавці її контральто.

– Так, я дрімала, адже уже далеко за північ…

– Ой, справді, час так швидко лине, навіть не помітила… – прикидалась наївною Пасьона. – А я тобі подякувати хотіла, та за клопотами не встигла. То ж тепер кажу тобі, Галюнцю, що ти мене здорово виручила. Я ж ніколи того холодцю не варила, а тут раптом такий конфуз! Якби не ти, то довелося б у Сірка очі позичати! А заодно вже і вибач, що ми тебе з-за столу піднімали…

– Я і не думала на тебе гніватися… – відповіла Ледьжива.

– Авжеж, авжеж, старий тобі віддячився… Скільки, якщо не секрет? – поцікавилася Пасьона, і її серце застрибало так швидко, наче вона взялася помити вікна на Ейфелевій вежі.

– А я і не криюся, – заявила Ледьжива. – Дід дав мені десять доларів…

Побажавши співрозмовниці «На добраніч», Пасьона кинула з розгону трубку і зарепетувала:

– Ти мав рацію, чоловіче!

– А що таке? – зірвався спросоння Пасьоний.

– Аж цілих десять доларів відвалив Таратула Галці!

– А видиш!

– Ну і де справедливість? – ремствувала Пасьона, виймаючи з аптечки флакончик із краплями валеріани.

11

Тепер родичі почали злазитися до Бурозубки, як мурахи на цукор, як бджоли – на варення, як коти – на валер’янку. Якщо вони раніше соромилися тітоньки і молили Бога, аби вона, не дай Боже, не присурганилася до них на якусь радісну оказію, то тепер засмучувались, коли пані Броніслава з якихось причин забувала зробити їм візит. Тепер тітці були раді, із бридкої жаби вона перетворилась на царівну, із пуголовка – в золоту рибку, із гусениці – в метелика. «А може, їхню неприязнь я собі просто надумувала? – розмірковувала дружина Таратули. – З нервами негаразд було. Як-не-як, клімакс!» Але найбільший сюрприз був попереду.

Синок Пасьоної, якого батьки не мали часу охрестити, раптом схотів прийняти християнський обряд. А хрещеною матір’ю зажадав цьоцю Броню. Тітка аж виросла у власних очах: до 55 літ її ніхто не кликав за куму. Бо в народі існує повір’я, що похресники вдаються у своїх хрещених батьків. То ж Пасьоні не могли допустити, аби їхнє чадо уподібнилося в’їдливій Бурозубці. Але тепер, коли цьоця стала багатійкою, то батьки хлопчика дуже хотіли, аби він вдався в таку успішну хрещену матір. Проте Таратула був проти. Бо вважав, що його дружина уже застара для кумівства. Але коли він озвучив свою думку, то Пасьона заявили, що ніби-то хлопчина категорично заявив: «Не треба, – каже, – мені іншої хрещеної матері, окрім цьоці Броні. Якщо вона не погодиться, то перейду в бусурманську віру». Вислухавши цю розповідь, Таратулиха розчулилася, і її почала гризти совість, що вона в чарах медового місяця забула Орчика, навіть не згадувала про нього в останні дні. Тоді як він он як нею дорожить, жити без неї не може!

Щоправда, Таратула поставився до щастя дружини стримано.

– Мені незрозуміло, як це Орчик міг говорити щось подібне, якщо він у вас, здається, німий? – почав уточнювати Таратула в Пасьоної. Але вона не розгубилася:

– Орчик про це … написав… Окремі букви знає…

– Ой, що за розвинена дитина, – зворушилася тітка… – Моє виховання!

– Чому ж Пасьоні раніше з тобою не кумцялись? – запитав Таратула в Бурозубки, коли та зачинила двері за гостею.

– Бо синок Пасьоних тоді ще не дозрів до обряду хрещення, – виправдовувала тітка племінницю.

– І ти віриш у ці байки? Ех, Бронцю-Бронцю, невже не розумієш, що вони кличуть тебе тільки тому, що сподіваються на щедрі подарунки? – намагався Таратула врозумити дружину.

– Ну, якщо раз на рік принесу похреснику якусь іграшкову машинку, то не збіднію, а вони не забагатіють… – відповіла Броня.

12

Готуючись до хрестин, які за масштабами святкування обіцяли набути обсягів національного свята, Пасьоні не забували частенько телефонувати до майбутньої куми. Рідко минав тиждень, щоб Орчикова мама не подзвонила до тітоньки:

– Ви, цьоцю, про нас забуваєте, а малий місця собі не знаходить. Він уже вивчив табличку множення і дуже журиться, що хресна цього не бачить.

Коли тітонька приходила в гості до Пасьоних, то ще не встигала переступити поріг, як Орчик мчав їй назустріч і обнімав її ноги. Таратулиха гладила його по голівці, але їй здавалося, що одних ласок для дитини недостатньо. Вона і раніше була б не проти приносити хлопчині гостинці, але тоді у неї ще не було багатого чоловіка, а на пенсію не дуже могла розщедритися. Крім того, вона відчувала себе трохи винною перед Орчиком за те, що на деякий час майже забула про нього, захопившись Таратулою. А Орчик, мабуть, скучав за нею, виглядав її. Проте не тримає на неї зла, а навпаки, за хрещену матір її покликав!

І тут Броня зі своїм Микитою уперше ледь не полаялась. Вона хотіла купити для Орчика три кілограми мандарин, а чоловік настоював на шоколадці. Однак благовірна згадувала своє дитинство, коли їй хотілося грушок, апельсинів, а дорослі приносили лише «Оленку», яку в неї не вистачало терпіння з’їсти, от лише порозпацькує в пальцях.

– Тобі часто приносили мандарини, коли ти була малою? – запитав Тарантула в Броні, мов би прочитавши її думки.

– Ніколи, але так кортіло – зізналася Броня. – То хай хоч Орчик поласує.

– Невже ти вважаєш, що це потерча злидарює? Та ж має багатих батьків! – ремствував чоловік.

– Не завжди батьки розуміють, чого хоче їхня дитина, – зітхнула Броня і поставила себе на місце свого хрещеняти, пригадуючи, які презенти дорослі приносили на її день народження. Дарували все, крім ляльок: літаки, імітацію дорослої сумочки, яка нагадувала бочку в зелено-червону клітинку, а якось принесли громіздкий конструктор з магнітними брусочками, з яких можна було скласти танк чи ще щось із бойової техніки і який важко піддавався демонтажу: магнітні конструкції так чіплялися одна за одну, що дитячим слабким рукам годі було розлучити одну з одною…

– Орчик без хрещеної матері жити не може, – підтакував Пасьоній її чоловік. – Ви би тільки знали, що він нам учора заявив. «Якщо ти, мамцю, – каже, – надалі мене сваритимеш, то я попрошуся до тітки Броні, щоб була мені за маму. Своїх дітей у неї нема, то вона, мабуть, погодиться».

– Але ж Орчик не розмовляє, – вкотре здивувався Таратула, ледь стримуючи глумливу посмішку. – Справді, як він міг казати, що хоче стати прийомним сином Броні?