– А де ж подівся кінотеатр? – спитала вона здивовано, не вздрівши на звичному місці великої дерев’яної споруди. Замість неї залишилася улоговина, яку згодом працівники з благоустрою засаджували квітами.
– Ви бували в ньому? – аж наче зрадів Таратула.
– Аякже. Тут завжди було так велелюдно, навіть уночі прожектор освітлював всю вулицю, і не страшно було повертатися додому. А на ґанку було багато портретів відомих кіноакторів. Я майже всі кінофільми тут передивилися: і «Діамантову руку», і «Операцію «И»…
– Та і я ці фільми переглядав саме тут, – сказав Таратула. – Бо навчався неподалік, ось у цьому університеті.
Броня ще дужче відчула в особі Таратули споріднену душу.
– А коли ви закінчували науку? – поцікавилася вона. Таратула назвав дату. Броня зраділа, мов би зустріла друга своєї юності. Річ у тім, що й вона також була випускницею цієї Альма-матері і вилетіла з неї у тому ж році, що й Таратула. А це було тоді, тоді… як Гагарін полетів у космос!
– Чому ж ми там із вами жодного разу не побачилися? – вигукнула Буро зубка, шкодуючи, що стільки літ вони були поруч, проходили тими самими коридорами, а не бачачи одне одного!
– Я навчався на економічному, – пояснив Таратула, – а ви, мабуть, біологію студіювали…
Спускаючись головною алеєю цього зеленого масиву, вони обоє пригадували, що з нього зникло, пішло у безвість. Адже цей ландшафтний заповідник масив живе за тією ж схемою, що й людина. Підростає, розвивається, квітує, осипається.
Раніше, ліворуч від алеї були дитячі каруселі – такі сидіння на ланцюгах. А внизу під косогором – гойдалки-човники. Таратула їх добре пам’ятав: приводив сюди племінника, щоби, як жартував, збовтати його на каруселі.
Поруч біля клумби із чавунною вазою з барельєфами, що зображували течію людського життя, розташувався літній ресторанчик із кількома столиками під червоними парасольками.
– А ось морозиво тут продають, як і у часи нашої юності, – сказав Таратула, коли вони наблизилися до шатра кафетерію наприкінці алеї. -Правда, тоді його виймали із холодильника у вигляді коричневого ящичка. Дозвольте вас пригостити!
– Ви ще пригадуєте тамте морозиво! – вигукнула Броня. Вона раптом відчула смак тамтої замороженої їжі з вершків, без єдиного консерванта.
Якою ж здоровою Броня тоді почувала себе і яким смачним мусило тоді бути це морозиво, якщо могла їсти цей продукт у невиразній обгортці взимку та ще й у двадцятиградусний мороз! Якби воно було таке, як тепер, на пальмоядровій олії – вибіленій і дезодорованій, в шоколаді – такій тонкій, що тріскається під зубами, мов би була зі скла, Бурозубка не стала б споживати його в ті дні. Сучасне крижане кришиво з піском, здатне прожити півроку, не знаходило відгуку в її серці. Але в присутності Таратули вона би й бензину напилася.
Даремно ми думаємо, що минуле зникло з лиця землі. Воно існує паралельно, незалежно від молодших поколінь, у спогадах старожилів, у піснях, кінофільмах, фотографіях, книгах. А з висоти літ здається кращим, ніж було насправді. Звичайно, не легко Бурозубці й Таратулі жилося років тридцять тому, важко було купити гарний одяг і навіть звичайний шампунь, все ж згадували ті роки не без сентиментів. Бо вони тоді були молодими, здоровими, красивими і вірили, що їхня доля складеться якнайкраще, що завтра буде ліпше, ніж сьогодні…
Своїм приїздом Таратула вдихнув у Буроузубку життя, як Бог – у першу людину. І світ відкрився перед нею в усій своїй красі, як хвіст павича. Бурозубка раптом запримітила, як царює весна; як водять хоровод хрущі. Коли Таратула провів Бурозубку до хати, то вона з подивом побачила: ота покручена яблунька, яка давно розівчилася давати плоди, зненацька вибухнула таким нестримним цвітом, що неможливо було розгледіти її стовбур; а також, які у неї, Бурозубки, мешти – немодні й потріскані. Намагаючись стати так, аби новий знайомий не запримітив дірки на її лівій взуванці, Бурозубка подумала: «Як довго я спала».
Якщо в Бурозубки раніше були якісь сумніви стосовно Йосипа Таратули, то після прогулянки в парку вони відпали. У неї й у її нового знайомого виявилося стільки спільних спогадів! Адже він колись слухав ці ж пісні, що й Бурозубка, дивився ті фільми, що й вона, не забув навіть цього морозива, що було тридцять літ тому. Бурозубка відчула: в неї нарешті з’явився друг. Її молодість, її ідеали, виявляється, не канули в Лету. Вони продовжують існувати, якщо знайшлася ще одна людина, яка пам’ятає про них. І цей паралельний світ продовжував жити в їхній пам’яті.
Броніслава Бурозубка подобалася Таратулі ще у будучність своєї вчительки, коли він її випадково зустрів у коридорі школи. Але тоді він був одруженим. Проте коли минуло понад два десятки літ, і він випадково побачив вчительку біології з вікна свого автомобіля, то давні почуття знову пробудилися. Оскільки ж він уже встиг овдовіти, то вирішив не пропустити тепер такої нагоди – познайомитися з Бурозубкою. Бо раптом і вона самотня?
Почуття виникнули в Таратули з подвійною силою. Адже коли минуло стільки часу, Броніслава стала для нього милішою. Бо була людиною його епохи. Своїх ровесниць він майже тепер не зустрічав. В лісовій промисловості жінок ніколи багато не було, а тепер їх майже всіх відправили на пенсію. А ті з останніх могікан, як от куховарка чи прибиральниця, були з надто грубуватими манерами, мужичою ходою, підстрижені під миску. Буро зубка ж – делікатною. І хоча роки її трішки піддали корозії, та закоханий ровесник бачив вчительку біології такою, як і тоді, в епоху оселедців-івасів, коли на телеекрані й радіо жіночий квартет виконував твіст Мирослава Скорика «Не топчіть, не топчіть конвалій!»
7
Коли до міста прорвалися громовиці, а на грядках змужнів часник, Таратула запропонував тітці вийти за нього заміж.
Після кількох безуспішних спроб Таратули запросити Броню до своєї домівки на романтичну вечерю зі свічками, Броня запросила його до себе й приготувала солодкий стіл. Вона недовго думала, чим би пригостити пана Таратулу. Для цього мала смачний, хоча й дешевий рецепт із молодих літ: тістечка з пісочного тіста з перемеленими шкварками. Хоча родина гребувала цими хрустиками, проте Броні вони неймовірно смакували.
Коли Таратула спробував солодкого вергуна, то замислився. Смак печива був йому знайомий, але він не міг згадати, де щось подібне йому вже доводилося куштувати. Проте згадав. Точнісінько такі смужечки з тіста готувала його мама. Це були його улюблені смаколики. Але коли не стало мами, то Таратула втратив надію коли-небудь поласувати печивом зі шкварками. Мабуть, цей частунок і пришвидшив усю справу. Таратула попросив Броньчиної руки скоріше, ніж запланував.
Саме в цю хвилину вони попивали каву і дивилися телевізор. Телефільм був дуже файний: наші німців набили.
Хоча тітка всю молодість провела в мріях про шлюбний перстень, проте коли нарешті дочекалася пропозиції, то злякалася. При всій спорідненості її й Йосипа душ вона ніколи не забувала, ким є він, а ким – вона. Не будуть же вони постійно в кімнаті переглядати телевізійні фільми й передачі. Коли-небудь він схоче познайомити її з родиною, знайомими. А вона не знала манер, властивих людям його кола, й переживала, що і сама зганьбиться, і чоловіка скомпрометує. До того ж, здобувши сімейний статус, Броня була б змушена автоматично змінити своє життя, наприклад, відмовитися від багатьох звичок, покинути свою оселю. Бо хіба схоче Таратула тулитися в її комірчині, маючи справжній палац? Та й що вона зможе принести туди, за нею жодного посагу!
– Навіщо я вам? – врешті, видавила із себе. – Тільки не переконуйте, що полонила вас. Якщо років двадцять тому, коли була здоровою і молодшою, ніхто не помер від кохання до мене, то тепер і поготів: для природи я уже не цікава…
– Ну, просто я подумав, що вам, слабкій жінці, потрібний поруч сильний мужчина, який захищав би вас, опікувався би… – вирішив виступити в ролі рятівника Таратула.
– Так, ви усі сильні, але лише для себе, – докірливо похитала головою Бурозубка.