Як завжди, Бурозубка у своїх думках радилася з Орчиком. «Якщо оцей Таратула не шкодував на мене часу, – міркувала тітка, – то, може, я йому справді запала в душу? Як гадаєш? Може, мій поїзд ще не відійшов?»

Раніше Бурозубка без великого бажання покидала холодні стіни домівки, воліючи коротати дні в компанії з бадьорим телевізором і періодично влипаючи в черговий телесеріал. Але віднедавна, щойно видихнеться ніч і пташки почнуть перекидатися думками, вона знаходила привід, аби вийти до міста. Вдивлялася в кавалькальду автомобілів і ледь не перетворювалася в соляний стовп, коли загледить тачку вороного кольору. Наздоганяла тих чоловіків, у яких було довге чорне волосся. Але, переконавшись, що обізналася, дякувала долі. Бо що про неї Таратула подумав би, якби побачив, що вона біжить за ним слідком і хекає? І як тоді вона пояснювала б йому свій вчинок? Була надто гордою, аби зізнатися цьому типу, що вона по ньому стужилася. За цю журбу ненавиділа себе. Вважала, що вона уже продавлена, мов та стара канапа; видовбана, як гирька в купця на базарі; втратила свіжість, запах і гостроту для мужчин, але що вдієш, якщо у її розмазану осінь зазирнула весна? Бурозубці так бракувало цього прудивуса, що вирішила хоча б поглянути на ту місцевість, де він проживає, подихати тим озоном, що й він, побачити світло у його вікні, і цього для неї було б достатньо. Тим паче, що до вулиці Чупринки – рукою подати. Можна й пішки. Адже на дворі сухо й тепло.

5

Бурозубка давненько не бувала в кварталі, названому іменем відомого українського генерала. То ж навіть не здогадувалася, що за кілька літ те довкілля, яке вона знала, давно закінчилося, і хижі поступилися місцем великим віллам. Такі Броня зустрічала на ілюстраціях рекламного тижневика «Наше місто», яке безкоштовно їй що п’ятниці кладе до поштової скриньки листоноша. Але ніколи не подумала б, що вони повиростали, мов діти, зовсім поруч, через одну зупинку. Особливо її вразив двоповерховий котедж на шість під’їздів (кожен під’їзд – як вхід до окремої квартири!). І понад усіма дверми – гвинтові східці, які вели на другий поверх, до спільного стрічкового балкону з висячими садами!

Подібні палацики визирали з-поміж боязкої весняної зелені, вздовж усієї дороги. Вони були такими чистенькими і невживаними, що видавались іграшковими. Бурозубка уже, було, подумала, чи не в казку вона потрапила, аж несподівано перед нею виникла таблиця з великою цифрою «3» на фасаді. І пенсіонерка збагнула, що це і є вотчина таємничого Таратули. «Адже ж він, здається, казав, що живе під третім номером?» – згадала Броня.

Триповерхова фортеця була чи не найвищою на вулиці, і її покрівлю з червоної черепиці та сателітарну антену бачили, мабуть, навіть з далеких провулків. Споруду оточував дендропарк з водограями та екзотичними чагарниками. Від хвіртки до вхідних дверей простягнулася доріжка з витійливим орнаментом.

Як героїня казок братів Грімм, Бурозубка поцікавилася в якоїсь перехожої:

– Хто живе в цьому замку? Чи не міністр який?

– Таке скажете! – пхикнула подорожня. – Беріть вище. Сам Микита Таратула!

«Бідний чоловік, – подумала Бурозубка, востаннє поглянувши на монументальний бельведер[3]. – Це ж не жарт – опалювати стільки кімнат і мити більше десятка вікон!»

По дорозі вона завернула на базар, аби купити молока для Орчика. За певну винагороду вона таки домовилася з вихователькою, і тамта влаштовувала їй зустрічі із сином Пасьоних. Та саме в цю хвилину, коли Бурозубка засовувала до торбини пластикову півторалітрівку, наднесла нечиста Сипонького.

– Ви б ящиками брали – і відразу в машину, – порадив Бурозубці торговець. – Де то вартує що дня ноги трудити ради однієї пляшечки молока.

Жарт дядечки так образив Бурозубку, що вона, пославши його на три … кілометри, почвалала геть. І вкотре згадала Орчика, який ніколи не дає їй дурних порад. Правда, він не може говорити. Але якби до нього повернувся дар мови, то він, Бронька була у цьому переконана, розпитав би цьоцю, як вона поживає, чи не потрібна їй допомога, і простягнув би свого іграшкового карлика, що охороняє надра землі. Раптом її думки з Орчика перескочили на Сипонького. Чи не він підіслав їй того Таратулу, аби посміятися з неї? Там, мабуть, уся родина побилася об заклад, що мафіант із Чупринки звабить тітку, і їм буде з чого потішитися. «Якщо цей Таратула знову стрінеться мені на дорозі – плюну йому межи очі і скажу, що я його відразу розкусила, – дала собі слово Бурозубка. – Мене не проведеш!»

6

Одного ранку, вибравшись до міста, Бурозубка запримітила серед поблажливої флори своєї вулиці … чорновидий автомобіль! Навіть спершу очам своїм не повірила. Може, то якась подібна машина? Але коли з неї вийшов таки Таратула, то Бурозубка спершу подумала, що біля його обійстя є, мабуть, камера, і він бачив, як вона сновигає навколо його плантації. І тепер оце приїхав з’ясовувати, чи не його вона виглядала? І обличчя її зайнялося від сорому. «Скажу йому, що випадково опинилася в його районі», – вирішила Бурозубка. Але Таратула зовсім нічого не знав про тітчині відвідини. Він почав виправдовуватися, що його цілий тиждень не було у Львові, бо їздив до столиці. Тоді Бурозубка зітхнула полегшено, як земля-матінка перед дощем…

У його очах було стільки світла, що вона відразу упевнилася: не може він діяти до однієї спілки з її ненависними родичами! І відразу забула про свою обіцянку – прогнати його. Зауваживши, що цьоця за час розлуки з ним дещо злагідніла, Таратула після вітального вступу сказав:

– То може, ви, нарешті, відкриєте мені своє ім’я?

Оскільки в Бурозубки уже не вистачало сил пручатися – вона без викрутасів відрекомендувалася:

– Броніслава.

Але коли Таратула відповів, що йому дуже приємно, у ній, як черва у яблуці, заворушилася підозра, що тут не обійшлося без підступів родини, і не стрималась.

– А якби я називалася Катериною чи Уляною, то вам би було менш приємно?.. – запитала голосом отруйненьким.

– Але ж ви вередливі, – відповів Тарантула. – Мені однаково, як вас звати, але ж потрібно якось розпочати розмову…

І запросив цьоцю до парку неподалік.

– До речі, як звали вашого племінника? – поцікавилася в Таратули тітка.

– Петро Миндюк, – відповів Таратула.

– Пригадую, це, здається, була така проблемна дитина, – сказала Буро зубка і закусила губу. Із цим Миндюком в неї були зв’язані не найкращі спогади. Учень часто зривав урок, різав парти, розбивав вікна, жбурляв з останнього поверху школи на вчителів паперові кульки. Ще добре, як ці ємності він наповнював водою Але якось йому спало на думку залити в такий кульок … чорнило. Відчув його на собі директор, костюм якого не змогли реабілітувати навіть у хімчистці. Тож у Бурозубки як щирої й відвертої людини, язик не повертався лукавствувати, називати колишнього учня взірцем добропорядності й старанності.

Але Таратула навіть не думав їй перечити.

– Моя сестра, яку покинув чоловік, не могла собі дати ради з такою неспокійною дитиною, – визнав він. – Воначасто посилала мене до школи – вносити компенсацію за з’їджену крейду, подертий глобус, розвалений пісуар, видерті плінтуси… Всього й не перелічити.

– А як склалася його подальша доля? – з острахом поцікавилася Броня в співрозмовника, ні на мить не сумніваючись, що такий хуліган мусив відвідати ті місця, де можна познайомитися з білими ведмедями.

– В нього все гаразд, – запевнив її Тарантула. – З таких хлопчаків нерідко виростають справжні мужчини й турботливі чоловіки. Племінник закінчив будівельний технікум та й працює прорабом в Іспанії.

Вони увійшли до парку, розбитого на тераси, який лише починав несміливо братися зеленню. Давно Броня сюди не заходила. Ще коли була вчителькою, то ішла на службу центральною алеєю. Але пенсія обірвала її прогулянки.

Бурозубка відразу помітила, що цей зелений масив став іншим, невпізнаним.