У кухні було накрито стіл, на чотири персони, і Йоганнес задоволено гепнувся на стілець. Чудово, коли є справжній сніданок. Та ще й стільки гостей.

— То це сьогодні вселяються новенькі? — запитала Брітта, наливаючи собі чаю в чашку. — У вашу квартиру? А знаєте, це просто вихідні великих переселень! До нас теж учора в’їхав новенький — у квартиру Дреґерів.

Томас кивнув і змастив собі булочку двосантиметровим шаром «Нутелли».

— Класно було б, якби квартира нагорі дісталася вам! Правда, Ліно? — запитав Йоганнес.

— У нас нема грошей ні на цю, ні на будь-яку іншу квартиру, — відповів Томас. Було просто дивовижно, як швидко він уміє поглинати їжу!

— Еге ж, — кинула Брітта. — Але якщо вам там стане нестерпно, на вашому човні, то ти знаєш. Ясна річ, можете переселятися сюди. Ключа ви маєте. — Вона пильно подивилася на Томаса. —  Ти, дурню заплішений! — скрикнула вона. — Чого сьогодні вранці просто не відімкнув двері, замість того, щоби будити людей, які тяжко працюють? Чому не дав виспатися?

Томас зіщулився і розрізав другу булочку.

— Ну, ключ нам не для того даний! — вибачливо мовив чоловік. — Я ж не полізу до вас, мов який грабіжник, коли знаю, що ви вдома!

— Угу, — буркнула Брітта, обіймаючи обома долонями свою чашку, ніби намагаючись зігрітись. — Наче й твоя правда.

Ще коли Йоганнес і Ліна були зовсім маленькі, Томас і Брітта обмінялися ключами від своїх помешкань. Тоді Томас іноді забирав Йоганнеса з дитячого садка до себе додому, аби Брітта після роботи мала трохи часу для себе, а інколи й Ліна приходила з Томасом до Йоганнеса. «Тоді це й справді було зручно для них обох, — подумав Йоганнес. — Коли доросла людина працює й сама виховує маленьку дитину, як не бути вдячним за кожну вільну годинку?»

— То ви ще раз зайдете до вашої квартири? — поцікавилася Брітта. — Чи так зразу на човен?

Томас задивився на кошичок із булочками. Свої булочки з маком він вже проковтнув.

— Треба ще позабирати манатки, — відповів він. — А з прибиранням ми вже впорались.

— Можеш з’їсти мою булочку! — дозволила Брітта, підсуваючи кошичок до гостя. — Не соромся.

— Справді? — зрадів Томас. — Чогось я вранці завжди такий голодний!

Ліна захихотіла.

— Мені запропонували піти на курси підвищення кваліфікації, — повідомив Томас, скептично розглядаючи маленький темно-коричневий чотирикутник, якого він щойно розрізав ножем на половинки. — І я погодився.

— Це краще, ніж вічно нидіти без роботи, — схвалила Брітта. — Мені цікаво вчитися, чесно. Я радію з того, що здобуваю освіту. Дарма що весь час втомлена.

Томас кивнув головою.

— І дякую тобі за швацьку машинку, — сказав він. — Мені здається, я пошив гарні фіранки. Обклеїв кругом липкою стрічкою. Як хочеш, то прийди сьогодні ввечері й поглянь знадвору, чи не світять дірки. І тоді й відсвяткуємо входини.

— Круто! — кинув Йоганнес.

— Ніколи не думав, не гадав, що мені доведеться жити в човні, — зітхнув Томас. — Та біда без дощу росте.

— Гей, не всю ж «Нутеллу», ти, нечемо! — крикнула Брітта, вихоплюючи йому з рук слоїк. — Не забувай все-таки, що ти в гостях!

Ліна знову захотілась.

Йоганнес щасливо усміхнувся. «Саме таким і має бути суботній сніданок! — подумав він. — Може, відтепер Томас і Ліна приходитимуть до нас щосуботи? Адже там, на тому баркасі, дуже тісно… Тільки хай би давали нам поспати на дві годинки довше».

Йоганнеса здивувало, що Брітта, відпровадивши гостей, намагалася приховати сльози на очах.

Після обіду вони удвох прибирали помешкання, бо Брітта казала: де живуть двоє, там і прибирати мають двоє. Потім вона, стогнучи й нарікаючи, поробила свої домашні завдання. І от вони вже могли нарешті йти.

— Навіщо ти прихопила шампан? — поцікавився Йоганнес, коли вони йшли знайомими вулицями до гавані, тішачись теплим надвечір’ям. Незвичайно гарна погода як для квітневого вечора.

— Щоби підняти келихи за переїзд, — пояснила Брітта. — І щоби гроші водилися. Гадаю, це приносить щастя. А воно їм обом і справді не завадило б.

Йоганнес пострибав піщаною доріжкою, що вела крізь скверик за собором Св. Міхаеля.

— Гадаєш, насправді їм не дуже хочеться там жити? — запитав у матері.

— Звісно, ні, ти, телепню! — відказала Брітта. — Ну кому хочеться жити на баркасі? Крихітна каюта. І нічний горщик замість туалету. Ні, красно дякую!

— То чого ж вони туди переселяються? — не міг надивуватися Йоганнес, ухиляючись від зіткнення зі псом, що на шаленій швидкості мчав через моріжок.

— Бо грошей не мають, ось чого! — відрізала Брітта. — Господи, і скільки ж тобі років, Йоганнесе! Хіба ти не знаєш, що Томас вже дуже давно не має роботи? В боргах, мов пес у реп’яхах, ще від тих часів, коли був юним пришелепком і гадав, ніби весь світ належить йому. А воно ж зовсім не так.

— Еге ж, — підтакнув Йоганнес.

Мати з сином перебігли через вулицю. Перед ними, понад широким хідником, засвічувалися вуличні ліхтарі; ще далі, у нижній гавані, тихо спочивав туристський пароплав, а біля нього виднів старий навчальний кораблик «Мір», колись найшвидший вітрильник у своєму класі, три щогли якого чорніли супроти вечірнього неба.

— А кораблик цей належить його двоюрідному братові, — повідомила Брітта, повертаючи ліворуч, де сяяв яскраво освітлений фасад адміністративної будівлі порту. — Він його чи то успадкував, чи якось інакше здобув, не знаю до пуття. І раденький, що Томас, за право проживання там, платитиме йому щомісячно кілька євро. Уявляєш, у скільки обійдеться ремонт такого старезного корита? Так от, ці затрати тепер можна покривати з квартплати.

— Тобі про все це Томас розказав? — запитав Йоганнес. Відвідним каналом на чималій швидкості промчав моторний човен у напрямі устя Ельби. Ходові вогні блимали зелено й червоно, і Йоганнес укотре відчув, як у грудях наростає ота туга, котра, можливо, означає, що він хоче згодом стати моряком. Смерком у гавані було ще дивовижніше, ніж за дня. Хлопчикові було невтямки, як можуть існувати люди, що спокійнісінько обходяться без оцього духу води.

— А то хто ж іще? — запитанням на запитання відказала Брітта. — Коли Лінина мати здибала того свого американця й подалася з ним до Штатів, і Томас зненацька лишився сам-один із маленькою дитиною на руках, із великими боргами та без нормальної постійної роботи, ото було йому непереливки! Уявляю… Бідолаха.

— Ну, тепер він піде на курси підвищення кваліфікації, — мовив Йоганнес.

Брітта кивнула. Вони пройшли попід Мишачою вежею і звернули праворуч, на східці, що вели до дерев’яного містка; потім зійшли вниз, на плавучий понтон. На тому березі Митного каналу виднів Шпайхерштадт, відбиваючись у темних водах.

— Ми просто міцно триматимемо за нього кулаки. Аби він якомога швидше дістав нормальну роботу, — сказала Брітта. — А потім і на квартиру щоб розжився. І як вони захочуть до нас прийти, то нехай собі приходять, гаразд, Йоганнесе? Покупатись чи ще там що.

Йоганнес згідливо кивнув головою. Обабіч понтона на чорній воді погойдувалися щільно, бік у бік, прив’язані човни: старі баркаси, прогулянкові шлюпки, навіть дві чи й три шаланди. Але жодних сучасних моторних човнів, жодної яхти. А ще тут панувала тиша. Крім Брітти і Йоганнеса, на понтоні не було нікого.

— Бачиш світло? — запитав Йоганнес. «Корделія-2» була останнім суденцем, добре пришвартованим при самому кінці понтона за плавучим яхт-клубом.

Брітта похитала головою.

— Томас добре постарався, — похвалила вона. — Добре, що їм стала у пригоді швацька машинка, яку я придбала торік!

— Так, — погодився Йоганнес. Тоді він був розбурчався, коли Брітта притягла додому з блошиного ринку швацьку машинку.

— Ти ж не вмієш шити! — сварився він. — За ці гроші краще б купила мені мобілку!

— Треба було бути божевільним, щоби її не взяти! — доводила тоді синові Брітта. — Так дешево! Повір мені, за таку ціну ніхто й ніколи не купить мобілки. А як, може, знову настануть важкі часи, я сама нас двох обшиватиму.