— Але, можливо, пізніше, Торіле! — благально глянув на друга Йоганнес. — Коли ми виростемо! Коли ти будеш хранителем історії, а я… Може, тоді ми знайдемо можливість знову жити разом? Ми двоє? І Нісс? І Ліна? І Моа?

— Завжди все змінюється, коли дорослішаєш, — замислено сказав Торіл. — Раптом хочеш зовсім інших речей, Йоганнесе, а те, що колись було важливим, узагалі нічого не означає. Але ми знаємо місце, де закінчується тунель.

Йоганнес кивнув.

— До побачення, Торіле! — сказав він. — До побачення, Ніссе, до побачення, Моа! — Він нишком глянув на дорослих, які досі не розходилися і бесідували. — Я розхитаю одну плиту! — прошепотів він. — Якщо Покашиїнський закладе подвір'я плитами! На місці виходу плита завжди буде розхитана. Вам треба буде тільки підняти її. Зможете?

— Готові? — перервав його король. — Не треба патетики, не треба сліз! Ви пережили велику пригоду, але тепер час повертатися додому, в буденне життя!

Один за одним медлевінґери спустилися сходами вниз, а тим часом Моа кружляла в них над головами.

— Величносте! — крикнув Йоганнес. — Твоя вовча шкура!

Вони зникли в тунелі. Торіл і Нісс ішли останніми.

— Може, ми все-таки побачимося! — пошепки гукнув Торіл, махнувши рукою Йоганнесові, який стояв угорі, на сходах.

Нісс йому підморгнув.

— Не забудь! — прошепотів він.

— Про що ти маєш не забути? — позіхаючи, поцікавилась Брітта. — Ну, відтепер ти, певно, вже не будеш зачинятися, га? Бігом у ліжко, Йоганнесе. Я накручу будильник на десяту. Завтра напишу вам обом до школи пояснювальну записку, що не продзвенів будильник.

Йоганнес заліз під ковдру не роздягаючись. «Я точно не забуду, — подумав він, поринаючи в сон. — Плита буде завжди розхитана. Обіцяю».

52

У сірій імлі гамбурзького весняного надвечір’я їхала вантажівка з меблями: обережно, насилу втиснулася у вузьку вуличку з одностороннім рухом, мало не зачепивши «гольф», якого власник необачно припаркував на самому розі.

— Ах ти ж, лайно! — промурмотів водій. — А ще ж ця бруківка! Кляте середмістя! І чому саме нам вічно дістаються такі рейси?

— А могло ж бути чудове передмістя, — мовив водій-напарник, запалюючи цигарку. — Котеджі… Купа місця для паркування. Жодних тобі східців…

— І котрий поверх цього разу? — поцікавився водій. — Не п’ятий?

Напарник затягнувся цигаркою.

— Лише другий, хвалити Бога, — відповів. — Та все одно високо, бо, сам бачиш, тут усе стара забудова. Мабуть, знову будуть дерев’яні східці. Вузькі. Вичовгані.

— Лайно собаче! — вдруге вилаявся водій. — Добре, хоч манатків цей клієнт настарав небагато. Зразу видно: одинак!

— Але ж шафа яка! — заперечив напарник.

— Твоя правда! — зітхнув водій. Поглядаючи праворуч, де щільно стояли припарковані автомобілі, він вів важку вантажівку дуже-дуже повільно.

Позаду залунали нетерплячі гудки.

— Ну, що за бевзь! Не лишив нам ані шпаринки! І як ми маємо тут протиснутися?

— Доведеться тобі зупинитися в другому ряді! — пробурчав напарник. — Ну, й веселенький сьогодні випав деньок!

— Твоя правда, — погодився водій.

Тут відчинилася брама одного з будинків, і до вантажівки підійшов якийсь чоловік у джинсах.

— Ось ви й приїхали, — привітно всміхнувся він.

— Мамо! — погукав Йоганнес. Він стояв у своїй кімнаті біля вікна й спантеличено визирав надвір. — Здається, він виселяється!

— Хто виселяється? — запитала Брітта, вийшовши з рушником на голові з душу. — Їделунґ? Не вірю!

— Сама глянь! — сказав Йоганнес, роблячи їй місце біля вікна.

— І знову заблокували моє авто! — скрикнула Брітта. — Хіба це нормально?

Вона побігла до вхідних дверей і зачекала, поки Їделунґ зійшов сходами вниз. Поперед себе він ніс велику коробку.

— Не хочу вам заважати, коли ви такі зайняті, — заговорила вона, неприязно дивлячись на нього. — Але чи не можна було би посунути вашу вантажівку трохи набік, пане Їделунґ? Знаю, з мого боку було нерозумно припаркувати моє авто саме там, але тепер я звідси не виїду!

— Мамо! — прошепотів Йоганнес, сіпаючи Брітту за рукав.

— Самі знаєте, як важко жіночкам дається те паркування! — додала Брітта й на секундочку чарівно усміхнулася. — Я сама винна. Треба ж було мені його туди поставити! — І зазирнула Їделунґові, який збентежено закляк на п’ятачку перед їхніми дверми, просто у вічі.

— Ні, ні, ви зовсім не винні… — промурмотів він. — Ні, це, звісно, наша вина! Вам не треба вибачатися! Мені й самому прикро, що вони поставили вантажівку впритул до будинку!

— Ах! — тільки й мовила Брітта.

— Але я подбаю, щоби вони негайно звільнили проїзд! — пообіцяв Їделунґ, намагаючись водночас втримати в руках коробку. — Ви знаєте, я мав би попрощатися з вами! Але розумієте, я виселяюся дещо поспішно. Якось я тут не прижився. Мені постійно здається, що я маю щось пригадати, але не можу.

— Справді? — запитала Брітта, піднявши одну брову. — Але ви пам’ятаєте про моє авто?

Вона вже зачинила двері.

— Його і справді шкода, — сказала вона. — Він геть розгублений. — Вона витирала голову. — Але знаєш що, Йоганнесе? В мене схоже відчуття, як і в нього. Ніби якийсь такий розмитий спогад, я навіть не можу пояснити! Ні, не так, ніби мені щось наснилося, розумієш? Але водночас сталося насправді!

— Що? — спантеличено перепитав Йоганнес.

— Я пам’ятаю таких маленьких чоловічків! — прошепотіла Брітта, ніби боячись, щоб її ніхто не почув. — У нашій квартирі! Такі істоти заввишки щонайбільше з табуретку! — Вона зітхнула. — І одна з них літала. Схоже на справжній спогад. Але то було вночі, отже це таки був сон. На щастя.

Йоганнес подивився на неї з недовірою.

— Так, на щастя! — промовив він. — А тепер мені треба робити англійську. Для Країдлінґа.

Він майже дійшов до дверей своєї кімнати, як раптом помітив, що Брітта кудись збирається.

— А чого раптом ти йдеш на роботу? — запитав він. — Сьогодні ж понеділок?

Брітта зніяковіла. Здається, вона навіть зашарілася, подумав Йоганнес. Але ж це Брітта! Ні, з нею такого не буває.

— Ні, ні, я йду на зустріч із Томасом, — сказала вона. — Трохи відсвяткуємо початок його курсів підвищення кваліфікації, і взагалі.

— І взагалі? — перепитав Йоганнес і обережно намацав у кишені золоту монету.

Коли Брітта піде, він знову перевірить плиту на подвір’ї. Вона має бути розхитана.

Заключні зауваги

Під час археологічних розкопок на початку 1990-х років на території вільного ганзейського міста Гамбурга було знайдено кілька срібних пряжок — так званих фібул, якими люди застібали свій одяг приблизно 2000 років тому, коли ще не було ані ґудзиків, ані блискавок, ані липучок: рівно стільки у цій історії правди.

Один мій знайомий мовознавець не вважає дивним, що люди і медлевінґери можуть порозумітися навіть сьогодні, після того, як колись тисячоліттями жили поряд, — це, звісно, за умови, що ви готові у таке повірити. Проте він висловив великі сумніви у тому, що їхня мова впродовж наступних століть розвивалася так подібно до нашої — аж до стилістичних деталей і манери висловлення. Те ж саме стосується і жестів.

Можу сказати лише, що сама я була не менш здивована, ніж він. Я теж очікувала поважніших відмінностей, передовсім в окремих виразах і зворотах. Але мій подив не перешкодив мені записати цю історію такою, якою вона є. Іноді трапляються речі, що їх науці важко осягнути. Завдання літописця ж — передавати правду такою, якою він її пізнав.