— От гівнюк! — сказала вона, і Йоганнес вирішив, що сьогодні він їй це пробачає. Трапляються ситуації, подумав він, коли лайливі слова дозволяються. — Він геть здурів! Стверджує, що він Каїн! Каїн! Знаєш, хто це? Це історія з Біблії! У нього не всі вдома!

— Ходімо, мерщій! — квапив маму Йоганнес, переступаючи з ноги на ногу. — Якщо ми вчасно повернемося…

Брітта обережно встала й застогнала.

— Я ж не здогадувалася! — сказала вона. — Що йому бракує клепки! Знаєш, у чому він хотів мене переконати? Він шукає того, хто може робити золото, такого собі гнома, а гноми ці живуть під нашим двориком, глибоко під землею! Божевілля! Суцільне безумство!

Йоганнес біг слідом за Ліною до берега. Зараз не час щось пояснювати Брітті. Найголовніше, щоб вона швидко дійшла до «Корделії».

— А як ви сюди дісталися? Як взагалі здогадалися, де я? — не зупиняючись, питала Брітта. Потім побачила баркас, який погойдувався на якорі. — Ні! Тільки не кажіть, що мені ще й плавати сьогодні доведеться!

Але швидкими рухами вже знімала з себе светр.

— Ми все тобі пояснимо на зворотному шляху! — пообіцяв Йоганнес. Перед ними Ліна вилізла мотузяною драбиною на палубу «Корделії». — Давай, мамо!

Він кинувся у воду й швидко поплив до баркаса.

За вікнами поволі смеркало, нарешті задзвонив телефон.

Торіл увесь час сидів біля апарата й чекав. Він миттєво підняв слухавку, двома руками.

— Так? — крикнув він. — Алло!

— Торіле, це ти? — кричав на іншому боці Йоганнес. Торіл чув рівномірне гудіння мотора. — Ми знайшли Брітту, і тепер вона з нами на «Корделії-2»! Можеш більше не боятися, тобі не треба йти до Їделунґа!

Торіл полегшено зітхнув.

— Але це була лише частина погрози, — сказав він. — Що полонена помре з голоду. А що буде з нашим народом?

— Брітті він теж це розповідав! Що висадить у повітря край і всіх медлевінґерів, якщо не отримає тебе! Брітта, звісно, подумала, що він втратив розум! — Йоганнес зробив паузу. — А тепер вона думає, що ми з Ліною здуріли! — прошепотів він так тихо, що Торіл нічого не зрозумів. — Бо ми спробували все їй розповісти. Здається, вона дуже хвилюється, чи ми бува не з’їли чогось не того.

— Яке це зараз має значення! — нетерпляче перебив його Торіл. — Тобто Каїна ви не піймали? Він прийде сюди?

— Так, але ви можете самі схопити його і зв’язати! — сказав Йоганнес. — Розумієш? Він вже не має чим шантажувати! Вам тільки треба зупинити його, коли він прийде на подвір’я, щоб висадити у повітря ваш край!

— А як? — розпачливо запитав Торіл. — Як нам це зробити? — Але зв’язок вже перервався. — Чому ми такі маленькі? — крикнув Торіл, гримнувши слухавкою. — Чому маємо завжди підкорятися людям, завжди, вже тисячі років? Чому, коли хтось із них збирається заподіяти нам шкоду, нам не допомагають всі наші таємні сили?

Король помітив, що дорога крізь темряву підіймається догори. Кошик, незручно звисаючи з лівої руки, заважав йому обмацувати земляні стіни ліворуч і праворуч, та він не наважувався залишити його. Королева могла бути дуже завзятою, і коли він повернеться в край, вона обов’язково запитає, як йому посмакував подорожній провіант, і якщо він не зможе дати їй вичерпну інформацію, вона дуже роздратується.

«Я вже застарий для таких пригод! — промурмотів король, перевішуючи кошик з одного ліктя на другий. — У цей час я вже давно лежав би в ліжку і…»

Тут він наступив на щось тверде. «Що це?» — здивовано скрикнув він, нахиляючись. До цього часу скрізь була тільки земля: під ногами, праворуч і ліворуч, над головою. Але зараз перед ним лежало щось тверде, мов камінь, неправильної форми. «Що це таке?»

Король відставив кошик й обома руками обмацав дивний предмет. Кілька стрижнів були зв’язані дротом у пучок. «Шпараґівка?» — схвильовано промовив король, насилу підняв важкий пучок і підніс його до носа.

Розчаровано він ледь не кинув його на землю. «Не шпараґівка! — сердито сказав він. — Пахне радше, як марципан! Але що ж це може бути?» Він ще раз обмацав пучок двома руками.

У цілковитій темряві тунелю він відчув, що до нього прикріплено другий шнур, який веде вздовж ходу догори.

«Побачимо!» — коротко й рішуче сказав король, виймаючи з кошика варені яйця. На їх місце він поклав стрижні і, просуваючись уперед, намотував собі шнур на пальці.

«Ще один!» — схвильовано вигукнув король. Вже за кілька кроків він наштовхнувся на наступний пучок стрижнів і задумався, що би то цього разу викинути з кошика. «Її м'ясні пляцки завжди смакують однаково! — пробурчав він, витягаючи їх, щоби звільнити місце. — Цікаво, скільки їх ще буде!»

Намотуючи шнур на руку, він думав, що треба принаймні з’ясувати, що то за солодкий сюрприз, перш ніж покласти в кошик на його місце дивний пучок. Королева дуже розгнівається, якщо, повернувшись додому, він не зможе розповісти їй, чим вона його здивувала і як йому це смакувало.

Вони зібралися на кухні біля дверей на подвір’я і вдивлялися в темряву.

— Довго ще? — запитав Торіл.

Ведур прислухався.

— Вже недовго, — відповів він. — До апогею ночі.

— Якби принаймні Йоганнес з мамою і дівчинкою повернулися! — сказав Нісс. — Щоб нам не довелося робити це самим. Троє людей зможуть подолати одну, навіть якщо вона сильніша за кожну з них!

— Ми це вже давно обговорили! — втрутилася Моа. — Я полечу і вдарю його в спину і…

— Тихо будь, Моа! — суворо крикнув Торіл. — Це тобі не гра із зорової скриньки!

Моа принишкла.

— Коли він прийде, — сказав Торіл, — і попрямує до виходу з тунелю, щоби здійснити свою погрозу, я вийду надвір і стану перед ним. Не хочу, щоби він знищив увесь край. Хай ліпше візьме мене в полон, і я робитиму для нього золото.

— Він ніколи не буде задоволений! — не погодився Ведур. — Торіле, залишайся тут! Він завжди буде погрожувати, він ненаситний, згадай першого Каїна! Він вимагатиме від тебе щораз більше і більше, а як не даси, він знову і знову погрожуватиме знищити край! Здавшись йому, ти нам не допоможеш. Моа має рацію. Нам треба спробувати затримати його.

Торіл стулив губи.

— А якщо нам це не вдасться? То що, будемо дивитися, як Каїн знищує нашу батьківщину? — запитав він. — А що буде з нами, коли не стане краю?

— Нам вдасться, хлопче, — спокійно сказав Ведур. — Ми його подолаємо. Ми маємо наші сили, і ми не боягузи.

У цю мить вони побачили, як маленька постать висунулася із входу в тунель і підтягнулася догори. Саме там, де донедавна росли Бріттині троянди. Якийсь час постать пильно роззиралася, а потім витягла з глибини кошик і поставила його на край тунелю.

— Хто це? — спантеличено прошепотів Ведур. — Хтось із вас його впізнає?

Маленька постать обтріпала з колін землю і випросталася. У цей момент із підвальних дверей на подвір’я вийшла людина.

— Каїн іде! — сполохано прошепотів Нісс.

— Час настав, — сказав Торіл і затамував подих.

Їделунґ постояв, не рухаючись, так, ніби його очі мали спершу звикнути до темряви; а тоді рвучко підстрибнув до маленької постаті, яка дивилася на нього з надією. Вовча шкура повільно сповзала з плеча.

— Хто ти? — крикнув Їделунґ. Йому було байдуже, що його можуть почути. — Ти той, хто робитиме мені золото?

Однією рукою він схопив ошелешеного прибульця за комір і підняв над землею, другою підібрав кошик. Вовча шкура впала на землю.

— Молодий чоловіче! — вигукнув малий, безпорадно бовтаючи ногами в повітрі. Його голос звучав радше обурено, аніж перелякано. — Чи так поводяться з королем?

— Це Його Величність! — прошепотів Нісс. — Це наш король!

Їделунґ розлючено кинув малого на землю.

— Хочеш переконати, що ти золотяр? — крикнув він. — Хіба я не чув, що це син Антака? А ти можеш бути щонайбільше Антаковим батьком!

Король форкнув.

— Но-но-но! — сказав король, нахиляючись за своєю шкурою. — Чемного поводження ви, люди, за останні п’ятсот років так і не навчилися!