— Потім ти маєш сказати його, торкаючись одночасно Каїна однією рукою і своєї фібули другою, — пояснив Антак. — Після цього він нічого не пам’ятатиме. Історія про Каїна й Авеля назавжди зітреться з його пам’яті.

— Як у фільмі-фентезі! — сказала Ліна.

Моа зітхнула.

— А як я знайду його слово? — поцікавилась вона. — Га?

Брітта пішла до холодильника.

— Насамперед я приготую нам усім вечерю! — запропонувала вона. — Я вмираю з голоду, а ви?

— Чудова думка, моя люба! — втішився король. — На голодний шлунок важко думати, байдуже, людина ти чи медлевінґер.

Брітта поклала на стіл усе, що було їстівного в квартирі: холодну варену картоплю, моркву, хліб, сир і ковбасу, банку квасолі. А ще зварила яйця. За вечерею ніхто й слова не промовив. Як на таку пізню нічну пору вони всі були навдивовижу голодні.

— Як необачно було залишати подорожній провіант у тунелі! — сказав король, коли вони вдев’ятьох змели все до останньої крихти. — Треба було прихопити хоча би м’ясні пляцки. Та й холодна печеня королеви теж смачна.

Торіл зітхнув.

— Нема сенсу сумувати за їжею! — сказав він. — Скоро світатиме. Нам треба подумати, яке може бути в Каїна слово.

— Просто слово Каїн, — припустила Брітта. — Це найперше спадає на гадку.

Ведур похитав головою.

— Занадто просто, — не погодився він. — Про це дуже швидко можна здогадатися. Не думаю, що це воно. Але, звичайно, Моа може його випробувати.

— А мені справді треба триматися за нього? — захвилювалася Моа.

— Пусте! — рішуче сказав Йоганнес, відчиняючи двері на подвір’я. — Це ж тільки статуя.

— Або Авель? — крикнув Нісс услід Моа, яка вже приземлилася біля Їделунґа. — Це було би хитромудро!

Король із сумнівом похитав головою.

— Не знаю, — промурмотів він. — Напевно, занадто хитромудро.

— Увага! — крикнула Моа. — Я починаю!

Вона поклала праву руку на фібулу, а ліву, дещо вагаючись, простягнула до Їделунґового плеча.

— Каїн! — сказала вона, скрививши від огиди обличчя.

Їделунґ зиркнув на неї сповненими ненависті очима.

— А як ми дізнаємося, чи подіяло? — запитала Брітта. — Ми подумаємо, що він все забув, і король зніме чари, а потім виявиться, що то було неправильне слово, і паскудник таки пам’ятатиме про все і знову завдаватиме шкоди.

— Ми це побачимо! — відповів король. — Але слово в будь-якому випадку не Каїн.

— Авель! — сказала Моа. Їделунґ дивився на неї з таким виразом свого скам’янілого обличчя, ніби хотів убити. — Ні, я так довго не витримаю! Це так жахливо!

І полетіла назад до кухні.

Йоганнес обернувся до Ліни.

— Якщо хтось і зможе це розгадати, то Ліна! — сказав він із надією. — Вона вміє мислити, як злочинець! Вона точно визначила, куди Їделунґ завіз Брітту, причому за допомогою самого лише логічного мислення!

— Боюся, що в цьому випадку логіка нам не допоможе, — мовив Антак. — Розумієш: слово століттями передавалося від батька до сина! А як ти дізнаєшся, яке слово вибрав Каїн свого часу?

Ліна повільно кивнула.

— Ні, напевно, ні, — мурмотіла вона, і Йоганнес бачив, як у її голові зароїлися думки. — Це, мабуть, ні.

На кухні запанувала тиша, яку порушувало лише нестерпно гучне цокання годинника. Ніссові злипалися очі, боровся зі сном і Йоганнес. Моа у відчаї поклала голову на стіл, намагаючись при цьому не заснути.

— Вже сіріє! — сумно сказала Брітта. — Думаю, ми не знайдемо слова. Ми ж не можемо перепробувати кожнісіньке слово на світі! Це ж мільйони! Це тривало би тисячі років!

Ліна рвучко випросталася.

— Спробуй «люцифер»! — вигукнула вона, штурхнувши Моа в руку. — Ну, мерщій, спробуй «люцифер»!

— Чому? — промурмотіла Моа, майже вві сні. — Чому саме «люцифер»?

— Так називається його човен! — відповів Йоганнес. — Але цього разу ти помиляєшся, Ліно! Він же не міг вибрати своє слово, бо так називається його човен! Слово ж поколіннями передавалося від батька до сина!

— Спробуй «люцифер»! — наполягала Ліна, схопившись на ноги й смикаючи Моа за рукав. — Подумай! Коли шукають назву для свого човна, це так само, як із паролем для комп’ютера: більшість людей беруть ім’я або слово, яке для них особливо важливе! Ім’я коханої чи…

— І ти думаєш, що Їделунґ назвав човен своїм словом? — перепитав Торіл.

— Спробуй «люцифер»! — укотре повторила Ліна. — Будь ласка, Моа!

Моа потягнулася.

— Якщо ти так хочеш! — сказала вона. — Хоч мені і страшно! Як він витріщається!

Від втоми вона хилиталася в польоті, але на подвір’ї приземлилася точно біля закам’янілого Їделунґа. Неохоче поклала йому на плече руку.

— Люцифер, — сонно сказала вона. — Люцифер, ти огидний Каїне.

І всі побачили, що Їделунґ змінився. Риси кам’яного обличчя стали м’якшими, погляд — приязнішим. Очі здивовано оглядали подвір’я.

— Повертайся, Моа — схвильовано гукнув король. — Думаю, тобі це вдалося! Я знімаю чари, і йому не обов’язково тебе бачити, коли він прийде до тями!

Моа полетіла назад до кухні.

— Дуже дякую! — сказала вона. — Повторювати це ще раз мені й справді не хотілося б!

Король поклав обидві руки на свою фібулу.

— Медлев! — владно промовив він.

Внизу на подвір’ї Їделунґ заворушився.

— Назад до кухні! — прошепотів король. — Він не має нас побачити! Подумай, якщо він все забув! Для нього ми більше не існуємо!

Брітта, Йоганнес і Ліна стояли біля дверей, схвильовано спостерігаючи, як Їделунґ обтріпував одяг. А тоді спантеличено зробив кілька обережних кроків.

Брітта відчинила двері.

— Тепер вже досить, пане Їделунґ! — крикнула вона. — Ви думаєте, що вам можна будити цілий будинок?

Їделунґ дивився на неї широко розплющеними очима.

— Чому? — збентежено прошепотів він. — А чому я… Та зараз же глупа ніч!

— Власне! — сказала Брітта, підпираючи руки в боки. — А ви товчетеся на подвір’і і горланите так, що ніхто не може спати!

— Я геть нічого не пам’ятаю, Брітто! — розгублено промовив Їделунґ. — Що я тут взагалі роблю? Чого це я вночі на подвір’ї?

— Ви мене питаєте? — обурилася Брітта. — Це я вас питаю, пане Їделунґ! І не могли би ви припинити тикати мені? Моє прізвище Ріттер, я ж не кажу вам просто Курт!

— Ні? — зніяковіло запитав Їделунґ, шкробаючи голову. — А хіба ми не перейшли…

— Ні! — буркнула Брітта. — Не перейшли! — І з грюкотом зачинила двері.

— Він і справді все забув! — скрикнув Нісс, радісно стрибаючи по кухні. — Все, все, все!

— Його і справді шкода! — сказала Ліна.

Моа пурхала навколо лампи.

— Я зняла прокляття! — кричала вона згори. — Більше ніколи Каїн не загрожуватиме медлевінґерам! Я Авель і лі-фея, і…

— І тепер ми йдемо додому! — сказав король, прикриваючи рукою позіхи. — Якщо нам пощастить, ми ще сьогодні поспимо.

— Вже йдемо? — перепитала з недовірою Моа. — Вже зараз?

Король кивнув.

— І нічого не візьмемо з собою? — не вгавала Моа. — Жодної зорової скриньки, жодного денносвіта, взагалі нічого?

— Негоже хотіти мати все найкраще від обох світів, — пояснив король, і Йоганнес помітив, який тужливий погляд він кинув на яскраве світло лампи. — Якщо ми хочемо мати те, що мають вони, нам треба і жити, як вони.

— А чому ні? — вперто допитувалась Моа, але Торіл вже схопив її за руку.

— Ходімо, Моа, — сказав він. — Байдуже, чи король має рацію, чи ні: з ними ми не почуваємося у безпеці. Якби люди довідалися про нас, то ніколи вже не лишили би у спокої. — Він посміхнувся Йоганнесові. — Цим трьом я довіряю, — додав він. — Але ж ти сама пізнала людей.

— Ніссе, Торіле, Моа, ви ще можете попрощатися зі своїми друзями, — сказав король. — І подякувати їм за все, що вони для нас зробили.

Йоганнес зніяковіло дивився на підлогу.

— Ти справді думаєш, що ми не зможемо знову жити разом? — тихо запитав він Торіла. — Так, як раніше?

Торіл, вагаючись, похитав головою.

— Ми не настільки змінилися, як ви, Йоганнесе, — прошепотів він. За кілька кроків від них Антак, Ведур і король прощалися з Бріттою. — Вони нас вчать цього у школі, і ми їм віримо. Але глянь на Моа! Або Антака! — Він зітхнув. — Перш ніж ми змогли би мирно жити разом, мало би багато що статися, — сказав він. — Як у нас, так і у вас.