— Ну й, звісно, сам говір, — додав Ведур. — Цей пристрій працює навіть без платівок. Авжеж, я певен, усі будуть у захваті від того, що побачать і почують!

Нісс зціпив зуби. Він знав: у ці моменти Ведура ні в чому не переконати! Син давно потерпав за батька, не міг збагнути, що ж це воно скоїлося: ні сіло ні впало закинув учителювання й почав винаходити небачені речі, а виглядали вони так дивно, що Нісс чудувався, як Ведур міг щось таке виготовити у невеличкій, жалюгідній майстереньці далеко за селом. На жаль, ніщо з того майже ніколи не працювало.

— Напиши таких десять! — сказав батько, показуючи на готове оголошення. — Тільки прошу тебе, синку, без ляпок. І порозвішуй скрізь, де вештаються люди. Біля народного дому, біля священного гаю, перед пральнею, на дверях школи…

— Тільки не на школі! — вигукнув Нісс.

— Якраз на школі й треба! — наполягав Ведур.

Несподівано він нахилився над сином і міцно пригорнув його до себе.

— Не хвилюйся, Hicce! — сказав Ведур голосом, який хлопець пам’ятав ще від тих часів, коли Ведур був учителем, батьком, як і всі батьки, а не вигадником, мрійником, з котрого всі насміхаються, хай навіть і не в обличчя — адже товариськість, зрештою, найвища заповідь серед медлевінґерів. — І просто повір у мене. Все буде гаразд, синку! Сам побачиш.

Він випростався — і вже знову був схибнутим винахідником, якого змушений соромитися рідний син.

— Десять оголошень! — повторив Ведур. — Красно дякую, синку! На жаль, не можу допомогти тобі в цій справі, бо майстерня кличе. Але дякую тобі! Ось побачиш: завтрашній вечір принесе нам славу!

І тільки майнув його плащ за мить поміж буків, що зусібіч обступили галявину.

Нісс шпурнув пензлика в горнятко з фарбою.

— Ненавиджу! — пробурмотів він.

Мав би сказати «ненавиджу його», але такі слова не зважувався вимовити навіть подумки.

— У голову не вкладається! — вигукнула Брітта, захряснувши вхідні двері. — Бачиш тих пришелепків, що отам, на вулиці?

— Що? — голосно перепитав Йоганнес. Він саме помив Полліліну мисочку й пішов до комори по харч для морської свинки. Незабаром треба купити свіжого…

— Кляте лайно! — промимрив він. — Стільки мороки з тією свинкою!

— Йоганнесе! — гукнула Брітта. — Ходи подивись! Яка величезна вантажівка! І що вони собі взяли в голову, ким себе уявляють? Це ж я тепер вже ніяк не виїду!

Вона перейшла до кухні, витираючи рушником щойно вимиту голову.

— Тільки-но мені треба вийти, так щось завжди заступає дорогу! Б’юсь об заклад, це ті люди, що вселяються до Дреґерів.

— Не до Дреґерів, — виправив матір Йоганнес, розрізаючи морквину навпіл, — а в їхнє колишнє помешкання.

Брітта зітхнула, витираючи волосся.

— Бідолахи, — мовила вона. — Хоча, знаєш, наприкінці вони були якісь схибнуті. Щоб ото від дурного страху притьмом переїхати до притулку для старих! А мені завжди здавалося, що вони незле дають собі раду самі.

— Певно, — кинув Йоганнес. Він ніколи багато не розбалакував із Дреґерами, а от Брітта останнім часом дуже переймалася долею стареньких сусідів. Відколи вона знову пішла до школи, такі речі неабияк її хвилювали. — Будь ласкава, мамо, відчини мені двері!

Брітта відвела одну руку від голови й прочинила двері на подвір’я.

— Прошу вас, шефе! — мовила вона. — Очам не вірю! Ти дбаєш про ту свою морську свиню?

— Та як завжди, — відказав Йоганнес, ступивши на металеві сходинки, що вели вниз, на подвір’я. — У мене дуже мало часу.

Подвір’я було вузьким чотирикутним кам’яним колодязем, оточеним зусібіч п’ятиповерховими будинками. Багато років тому саме воно наштовхнуло Брітту на думку винайняти цю квартиру.

— Тут буде наш садочок, тільки для нас із тобою! — сказала вона Йоганнесові, куйовдячи йому чуба. — Ти зможеш цілий день гратися й не боятись автомобілів. І друзів своїх приводитимеш. Адже це наш, наш, наш садочок, мій малесенький Йоганнесе, і нікому нема діла до того, чим ми тут займаємося.

Але вони швидко переконалися, що справи з власним садочком були далеко не такі, як їм здавалося. Всі кухонні балкони сусідів виходять на подвір’я, і з настанням літа раз у раз виникають складнощі, коли Йоганнес із друзями бува розіграються й забагато погаласують. «Тут такий обмежений простір, що той галас дуже діє на нерви!» — заявили люди з третього поверху, а якось Брітта з Йоганнесом навіть знайшли у своїй поштовій скриньці листа з підписами: сусіди протестували проти розваг і галасу дітей на подвір’ї. Одного разу до їхніх дверей застукав пан Покашиїнський із другого поверху (цей пан виглядав так, ніби мешкає в будинку, відколи його збудовано, й відтоді ж напомповує пивом своє черево) й заявив, що внутрішній двір належить, мовляв, усім мешканцям будинку.

— Усім! — наголосив він, змішуючи при цьому дух алкоголю (який оповивав його завжди) із тютюновим запахом, що ним була просякнута його одежа. — Те, що ти, дівчино, маєш власний вихід на подвір'я, аж ніяк не означає…

— Оце так, дядьку? — розлютилася тоді Брітта. — Як ти мені тикаєш, то й я тикатиму тобі!

Однак опісля вона пояснила Йоганнесові, що пан Покашиїнський, либонь, таки має рацію. Зрештою, через підвал усі мешканці будинку можуть вийти на подвір'я й користуватися ним. Просто віддавна так повелося, що мешканці перших поверхів «колодязя» доглядали дворик, вважаючи його своїм палісадником.

І тільки старенькі Дреґери ніколи не нарікали. Чи не за всякої погоди вони сиділи на своєму крихітному балкончику й щоразу, коли внизу з’являвся Йоганнес, кидали йому то цукерочку, то шоколадного батончика, то загорненого у газетний папір двадцятицентовика. І навіть коли Брітта запрошувала своїх друзів посидіти й весело погомоніти довгими теплими літніми вечорами, вони ніколи не скаржилися.

— Нехай молодь натішиться життям! — казали вони згори й проголошували тости за Бріттиних друзів, а Брітта пошепки пояснювала товариству, що в келихах у стареньких ніяке не вино, а чистісінький чай з ромашкою.

І от Дреґери виїхали, й ось-ось мало з’ясуватися, що за нові люди відтепер сидітимуть на тому балкончику.

— Іди сюди, Поллілі! — погукав Йоганнес, переступаючи низенький дротяний парканчик. — Несу тобі обід!

Брітта й собі вийшла слідом за сином, поскубла листя гігантського бамбука. Вже давно вона винесла на подвір’я три великі горщики цієї рослини. Яке ж то чудо, примовляла вона, що ці південні сонцелюбні рослини так прижилися на їхньому затіненому внутрішньому дворику, ніби їх створено саме для такого життя!

Крихітний шматочок моріжка, який вона засіяла для Йоганнеса, щойно вселившись, усе ще журився ледь живою зимовою зеленню, а от обидва розскубані трояндові кущі вже пишалися першими пуп'янками на голих стеблах.

— О ні! — скрикнула Брітта. — Невже ти випустив ту звірюку бігати на волі?!

Йоганнес поставив мисочку з харчем на землю.

— Іди, Поллілі, паць-паць! — знову покликав він і простяг морській свинці морквину. Поллілі принюхалась.

— Сьогодні ще ні, — відповів хлопчик матері. — Тоді довелося би весь час за нею наглядати, а я не маю стільки часу! Востаннє вона гуляла в неділю.

— Тоді вона це накоїла в неділю! — люто сказала Брітта, стаючи на вологу траву перед трояндами навколішки. — Ти тільки глянь!

Йоганнес поклав морквину на землю перед Поллілі й підійшов до матері. Чорна земля між голими кущами була розворушена. Висока, мало не до колін, купка ґрунту прикривала чималу нору.

— Мої троянди! — вигукнула Брітта. — Ти що, не розумієш, вони цього не витримають? Я ж тобі сто разів повторювала: випускай свою скотинку, тваринам теж треба жити й таке інше, але гляди, щоби вона не пошкодила моїх троянд! Б’юсь об заклад, вона просто поперегризала корінці, коли ті трапилися їй на дорозі, поки рила собі ту нору!

Йоганнес похитав головою.

— Це не вона, мамо! — заперечив син. — Точно не вона. Морські свинки не риють нір!