— Бо я його люблю, — відказала Мунна. — Тяжко, коли кривдять тих, кого любиш.
— І саме тому це нікуди не годиться! — сердито наполягав Нісс. — Він мусить нарешті все припинити! Кому потрібен той його вимішувач, навіть якби він працював? Прикро і край!
Мунна суворо подивилася на сина.
— Одного чудового дня ти ще пишатимешся своїм батьком! — запевнила мати й погасила свічку. — Добре виспись, Ніссе. І ніколи більше не кажи нічого подібного про свого батька!
— Авжеж! — прошепотів Нісс, повертаючись на бік. Шкура під ним тепло й м’яко оповила його тіло. Але сон ніяк не приходив.
Думалося про післязавтрашній день у школі, про Торіла, який висловлюватиме йому своє лицемірне співчуття, та про інших, які справді щиро йому співчувають. І хтозна, що гірше, перше чи друге.
Він саме розпочав рахувати до нескінченності (бо Мунна завжди казала, що не існує кращого способу себе заколисати), коли почув, як рипнули двері.
— Ведур! — тихо мовила Мунна. — Нарешті!
Завіса між світлицею і спальнею була опущена, як і щовечора, коли Нісс уже спав, а Ведур із Мунною ще хотіли погомоніти. Спокійні голоси батьків, час від часу тихий смішок завжди гарно присипляли хлопця. Той тихий гомін дарував йому відчуття, що на світі панує надійний лад. І не було жодних таємниць, а якщо десь якісь існували, то Ведур із Мунною не зачіпали їх у тих своїх вечірніх розмовах, коли син міг розчути кожне їхнє слово.
Однак цього вечора щось було не так.
— Ти все-таки не впадай у відчай, Ведуре! — прошепотіла Мунна.
Дивним було вже те, що мати перейшла на шепіт! Нісс так і сів у ліжку.
— Ну, яка різниця? І досі всі вважали, що ти схибнувся, і нині так само вважають! Що, ну що змінилося?
— А те, що тепер вони отримали доказ мого божевілля! — з гірким відчаєм прошепотів Ведур. — Досі вони тільки припускали, підозрювали, одначе все-таки існувала можливість того, що вони помиляються. І от я нарешті сам це довів.
— Та хіба не все одно? — пошепки наполягала Мунна. — Чи йдеться про щось зовсім інше?
Нісс аж нахилився вперед, ближче до завіси. «Про що? — подумав спантеличено. — Про що інше?»
— Я вже давно підозрював, що десь дорогою кабель зазнав ушкоджень, — так само пошепки пояснив Ведур. — А коли кабель порветься, то ця так звана електрика вже й не може текти далі. Це ти, сподіваюся, зрозуміла. Просто шлях від вітрового колеса до майдану виявився занадто довгим. Я оце щойно знайшов те ушкодження. Якесь звірятко надгризло кабель!
— Тож ти принаймні знаєш, що ніхто не нашкодив тобі свідомо, — прошепотіла Мунна. — А я вже подумала… Хай там як, а його на майдані не було; я гарно обдивилася там довкола.
Нісс обережно спустив ноги з ліжка. Серце калатало в грудях. «Кого ж там не було?» — думав він. До завіси лише два кроки…
— Знаю, — відказав Ведур. — Але кабель не перерізано, а надгризено. Не думаю, щоб він вдався аж до таких хитрощів, аби я подумав, ніби то не він, а якийсь борсук. Чи пацюк. Як на мене, то більше скидається на пацюкову роботу.
— Ах, Ведуре! — прошепотіла Мунна, і тепер у щілину між двома частинами завіси Нісс угледів, як мати поклала голову батькові на плече. — Не впадай у відчай!
— Але ж у мене не було вибору! — зашепотів Ведур. — Надто багато медлевінґерів почали допитуватися, що ж я там роблю, у тій своїй майстерні! Тож треба було бодай показати всім мої винаходи, інакше не можна було.
— Воно то так, але ліпше було б, якби вони повірили в успішного винахідника Ведура! — тихо мовила Мунна. — Гадаю, що так було би для тебе набагато краще.
— Аби ж ти тільки знала, як мені важко терпіти все оте їхнє щире співчуття! — Від хвилювання Ведур навіть забув, що треба розмовляти пошепки. — Розуміти, що тебе вже не мають за нормального члена громади. Не знаю, скільки ще я зможу це витримувати!
— Коли-небудь ти зумієш довести їм, що твої пристрої діють, — пошепки запевнила чоловіка Мунна. — Не триватиме ж це вічно!
— Хтозна, — тихо протяг Ведур. — Ми з королем у тому певні… Поки доручення не скасовано, я й далі…
І тут Нісс відчув, як нестерпно залоскотало в носі. Тільки й устиг, що одночасно з тим чханням упасти в ліжко.
— Хлопець іще не спить? — запитав Ведур і підняв завісу.
Нісс лежав, скрутившись калачиком, на лівому боці й намагався дихати рівно.
— Бач, як він міцно спить! — промовив Ведур голосом, у якому бриніла велика ніжність. — Навіть власне чхання його не розбудило.
— То й добре, — сказала Мунна, й Нісс почув, як знов упала завіса. — Він був у справжньому відчаї через цей провальний вечір.
— Як би мені хотілося, щоби він не зазнав такої ганьби! — протяг Ведур. — Коли б я хоч міг йому все пояснити…
— Не вічно ж так буде, — втішала чоловіка Мунна. — Любий, я зготувала тобі ягня. Сідай до столу!
5
У неділю ввечері Йоганнес подумав, що, мабуть, було би розумніше таки вивчити той текст для пана Країдлінґа. Звісно, цілого тексту йому до понеділка ніяк не визубрити… Але, можливо, пан Країдлінґ задовольниться бодай тим, що пересвідчиться: Йоганнес хоче вчитися?!
«Bank Raid in Epping, — замурмотів хлопець. — Bank Raid in Epping. Police cars chased… Police cars chased…»
Ox, як він це ненавидів — робити уроки в неділю! Вихідні мають бути вихідними, днями відпочинку, вільного часу. Та це стосувалося, звісно, лише дорослих, не дітей.
Коли задзвонили у двері, хлопчик так і підскочив.
— Піди відчини! — крикнула синові Брітта. — Бо я готую домашні завдання!
Йоганнес не відповів матері, що й він займається тим самим, бо знав: для Брітти наука — ще гірша мука, ніж для нього самого, і коли вже вона якраз вгризлася в ту свою науку всіма зубами, краще її від такої справи не відривати.
Хоча цього разу таки краще б вона сама підійшла до дверей.
Бо за порогом стояв їхній новий сусід, із букетом квітів.
— Привіт! — радісно привітався той. — Тут дехто хоче за дещо перепросити!
— Що-що? — перепитав хлопець. Сьогодні сусід був у костюмі, й навіть Йоганнес бачив, що костюм той не з дешевих.
— То, може, ти покликав би свою пані матір? — засміявся гість. — Чи вона ще на роботі? Я побачив надворі ваше авто, то й подумав…
— Цілком правильно ви подумали! — підтвердила Брітта. — Оце перед вами й пані матір.
Вовняні шкарпетки Брітта натягла аж на холоші джинсів, бо підлога була холодна, а капці вона ненавиділа, ну, а її пуловер був чи не старіший за Йоганнесів. («Хто протирає свої пристойні лахи вдома? — часто примовляла Брітта. — Тут тебе все одно ніхто не побачить!»)
Йоганнесові завжди було невтямки: які це такі пристойні лахи має Брітта? А тепер хлопець здивувався сам із себе: йому раптом захотілося, аби його мати, заради такого сусіда, вбралася бодай трохи чепурніше.
— Даруйте, сподіваюся, я вам не заважаю! — вибачився той — і вже й прослизнув до передпокою. Але принаймні вигляд у нього тепер був не дуже нахабний.
Брітта на його перепросини нічого не відповіла, однак він того ніби й не завважив.
— Я тільки хочу попросити пробачення за ті незручності, до яких спричинився позавчора перевезенням моїх меблів! — виголосив новий сусід і з награним поклоном простягнув Брітті букета.
А господиня спочатку скептично скривилася, але потім дозволила собі трішечки усміхнутися.
— Дякую! — мовила вона. — Не вартувало такого клопоту.
Такого великого букета квітів Йоганнес іще в житті не бачив. Хіба в кіно. Чи в телевізорі. Або ще у квіткових крамницях. І назви квітів, з яких складено цей букет, були Йоганнесові невідомі. Цікаво, скільки ж грошей пішло на всю цю квітучу розкіш? Чи не краще було б, якби за ці гроші Брітта купила собі нову сковорідку?