— Уночі? Невже ми це побачимо? — вигукнув хтось глузливо. Решта засміялась.

— Тихо! — крикнув король із першого ряду. — Мої любі медлевінґери, ви мене розчаровуєте… Однак я дуже сподіваюся, що ви…

— Дякую, Ваша Величносте! — мовив Ведур, підбираючи з землі мотузок. — Але це зайве. Ось, зараз побачите.

Нісс відчув, як у грудях закалатало серце.

— Пильнуй, Моа! — прошепотів він.

Лівою рукою тримаючи скляну кулю, Ведур правою взяв мотузок, що звисав із пристрою. Але, перш ніж з’єднати цей мотузок із мотузком сили струмів, винахідник іще раз обвів усіх поглядом.

— Уважно дивіться сюди, краяни мої, медлевінґери! — звернувся Ведур. — Подивіться, як робиться світло!

І з’єднав два мотузки.

Але пристрій не засвітився.

— Ой, мене засліпило! — закричав доглядач доріг, затуляючи долонями обличчя. — Бідні мої очі! Це сліпуче сяйво!

Юрба зареготала, але за мить угамувалася. Нісс побачив, як Ведур обережно потрусив обидва мотузки і знову натис на маленький вмикач. Нічого не сталося. Знову натис — і знов нічого…

— Одну мить! — вигукнув Ведур. — Потерпіть ще тільки одну мить! Щось, мабуть, не пустило сили струмів… на шляху з накопичувана…

Нісс відчував: тепер усі дивляться на Ведура зі співчуттям. Колись його так усі шанували! Він був хорошим учителем. Можливо, всі медлевінґери поприходили, сподіваючись: Ведур доведе їм, що таки не схибнувся. Та не вийшло… Так, вони сміялися разом із доглядачем доріг, але в глибині душі бажали, щоб урешті-решт Ведурові пощастило вдихнути життя у свої пристрої. І тепер, коли врешті-решт винахідник тільки й довів, що всі ті винаходи — примари його божевільних фантазій, їм було не до сміху. Кілька душ підвелися й пішли геть.

— Може, підвела скляна куля! — виправдовувався Ведур. — Почекайте ще хвилинку, мої любі друзі! Може, запрацює інший прилад…

Громада почала розходитися, і тут на землю покотився, аж заторохкотіло, самговір, який ще ні разу не запрацював. Тремтливими руками Ведур нетерпляче попорпався у купі своїх винаходів.

— Ось зорова скринька! — вигукнув винахідник. — Зачекайте-но, друзі, зачекайте! Зорова скринька — чи не найкращий з усіх винаходів, які тільки я для вас…

І сполучив із мотузком чорну скриньку.

Кілька глядачів затрималися, озирнулись — але за склом навіть не блимнуло світло.

— От паскудство! — пошепки вилаялася Моа. — А воно хоч іноді діє?

Нісс кивнув головою.

— Ага, це свідчить, що всьому виною — сила струмів! — закричав Ведур. — А не денносвіт сам собою! Бо й зорова скринька не вмикається… Зараз перевірю: може, ще цього вечора й виправлю ґандж!

Але юрба вже розійшлася. Пекар підійшов і поклав вимішувач тіста на купу іншого винахідницького причандалля.

— Дякую тобі, Ведуре! Хоча б за те, що потурбувався про мене, — сказав пекар. Ніссові ці слова були мов ножем у серце. Пекар розмовляв із Ніссовим батьком, наче з дитиною. — Коли б ця штука запрацювала, було би й справді чудово. Тож дякую тобі за добрі наміри!

Ведур не підвів на нього очей.

— Та дарма, — промимрив лишень.

«А тепер я мушу підійти й допомогти йому! — подумав Нісс. — Але це просто нестерпно…»

З

Йоганнеса розбудило якесь дзеленчання.

«Я ще сплю, — подумав хлопчик і натягнув на голову ковдру. — Я нічого не чую!»

Невідомий гість, певно, здогадався, що чемність не приведе його до жаданої мети. Просте дзеленчання переросло в цілу лавину звуків.

Хтось, певне, натиснув пальцем на дзвінкову кнопку й дзвонив, не відпускаючи.

«А крім того, в нас Брітта за старшу!» — подумав Йоганнес і заткнув вуха пальцями. Нехай вона піде й відчинить двері!

Може, непроханий гість утратив надію додзвонитися? На якусь мить стало так тихо, що, здавалося, ту тишу можна торкнути рукою. Хлопчик вийняв пальці з вух і спробував знову зануритися в перерваний сон. Там йому щось верзлося про корабель, котрий причалив на їхній вулиці, якраз за Бріттиним автомобілем. Ось вода сягає Йоганнесові по кісточки, а Брітта перехилилася через поручні і щось показує на миґах.

— Поквапся! — гаркнула мати. — Бо я спізнюся на роботу!

І тисне, тисне на корабельний гудок, який не гуде, а просто верещить, та так пронизливо!

Йоганнес зітхнув. Навіть уві сні йому стало зрозуміло: немає сенсу вдавати, ніби він не чує дзвінка. Ні, цього ранкового гостя ніяк не позбутися, а Брітта не прокинеться, навіть коли б їй вилити на голову відро води. Йоганнес не знав, о котрій мати сьогодні повернулася з роботи, але зазвичай по суботах вона приходила додому не раніше п’ятої ранку. То й хотіла тепер, звісно, виспатись. Адже це вона могла собі дозволити лише двічі на тиждень: у суботу й неділю. Бо в будні їй треба було рано-вранці чимчикувати до школи, байдуже, до котрої довелося затриматися на роботі напередодні.

Йоганнес рішуче відкинув ковдру.

— Заходьте вже! — промимрив він.

— Ну, знаєш! — сказала Ліна, коли він прочинив вхідні двері. Крізь щілину, на яку дозволяв відкрити двері ланцюжок безпеки, Йоганнес роздивився позад Ліни Томаса, її батька, який тримав сірий ящик завбільшки з телевізор. — Ми вже думали, з вами щось скоїлось!

— Брітта ще спить, — пошепки пояснив Йоганнес, виймаючи ланцюжок із пазу. Й відступив на крок, пропускаючи Ліну з Томасом у коридорчик.

— Якби ж то!.. — протягла, позіхаючи, Брітта. Вона стояла, спираючись на одвірок, і пальцями правої ноги у вовняній шкарпетці чухала литку лівої. — Це ми з вами домовлялися про таку зустріч? Серед глупої ночі?

— Та вже дев’ята, Брітто! — повідомив Томас. — Я просто подумав: треба віднести тобі твою швацьку машинку. Бо не збираюся її присвоювати.

— А хай йому грець! — знову позіхнула Брітта. — Ну, то хоч поснідайте з нами. Томасе, зробиш нам чаю, гаразд?

— Даруй, — вибачливо мовив Томас. — Але перш ніж вийти…

— Авжеж-авжеж! — відмахнулася Брітта. — Скочиш, Ліно, по булочки? Мені дві з висівками.

— А мені з маком, — замовив Томас. — Теж дві. — І сягнув до кишені по гроші.

— Та ні, облиш! — замахала руками Брітта, показуючи на свою торбинку, що висіла на гачку поряд із одягом. — Пригощають господарі.

— І я піду! — зголосився Йоганнес. — Зачекай, Ліно!

І швидко метнувся до своєї кімнати, обачливо зачинивши за собою двері. Надягаючи светра, він раптом зрозумів, до чого йому наснився корабель.

Йоганнес і Ліна вихопилися нагору по східцях, через вузький пасаж, що сполучав їхню вулицю з площею перед собором Св. Міхаеля. Біля сувенірного кіоску уже стояли перші туристи, але на проспекті суботнього ранку транспорту ще майже не було.

— Боїшся? — запитав Йоганнес. — Чи радієш?

Ліна здвигнула плечима.

— Наші меблі й всякі такі манатки зберігаються у бабусі Ільзи в підвалі, — пояснила дівчинка. — І, звісно, татові друзі порозбирали дещо.

— То коли ви знайдете житло, швидко заберете всі ті речі назад, — сказав Йоганнес. Він не був певен, чи треба Ліну втішати.

Дівчина кивнула.

— Купатися ми ходимо до бабусі Ільзи, — сказала вона.

— Але ж ви не хочете переселитися туди назовсім? — запитав Йоганнес. — Чи бабуся вас не прийме?

Ліна сперлася ліктем на скляний прилавок, розглядаючи різні булочки й тістечка.

— Ні-і, — відказала дівчинка. — Але іноді я в неї ночую.

Йоганнес кивнув головою.

— Дві з маком, дві з висівками, дві французькі, — сказав він продавчині, яка приязно йому всміхнулася. — А ти, Ліно? Що ти хочеш?

— Французькі булочки закінчились, — повідомила продавчиня.

— Один круасан з нагоди вихідного, — сказала Ліна. — Ні, два круасани.

— Порахуйте все разом, — мовив Йоганнес.

Коли діти повернулися, Брітта вже прийняла душ і навіть висушила волосся феном. Тепер вона виглядала майже не заспаною.