— Тільки обережно, благаю! Це антикварна річ! Я отримав її у спадок!

У брамі з’явилася спина першого з двох вантажників.

— Ми її не пропхаємо! — захекано вимовив вантажник. — Самі погляньте! Вона ж зараз розсиплеться!

Чоловічий голос із вулиці зірвався на крик:

— Ой, ні, стривайте! Це старовинна річ! Ви, мабуть, і не уявляєте, чого варта бельгійська шафа! Це неоціненний спадок!

— Бельгійська шафа! — повторила Брітта й постукала себе пальцем по чолі.

— Ви її, будь ласка, ще трішечки нахиліть! — вигукнув голос. — Отак, красно дякую! Бачите, спрацювало! І ще якби ви…

— Там усередині щось відірвалось! — зітхнув вантажник і спробував протягнути нахилений верх шафи крізь вузьку браму. — Хоча бачить Бог, та шкода не на нашій совісті! От іще б трохи…

— Красно дякую! — вигукнув голос знадвору. — Я знав, що ви знайдете вихід!

— Знайдете вихід! — пошепки повторила Брітта, закочуючи очі. — Чудово! Бельгійська шафа!

— Не сварися! — ще раз пошепки попросив Йоганнес.

Важка шафа, хитаючись, пропливла повз матір із сином, прямуючи нагору.

— Прошу вас, обережно на повороті! — вигукнув новий сусід, з’являючись в отворі дверей.

«Чудові справи! — подумав Йоганнес. — Милі старенькі Дреґери виїхали, а натомість вселяється цей тупак. Із першого погляду видно ж, що воно за один. Шикарне авто… І якщо його джинси не найдорожчого ґатунку, то я щодня добровільно зубритиму по годині англійську! І як отакий птах взагалі сюди залетів? Такий негайно поскаржиться, якщо ми хоч раз поснідаємо на подвір'ї. І Поллілі йому, мабуть, заважатиме…»

Із материного обличчя син прочитав, що й вона теж думає приблизно так само.

— Не хочу вам заважати, коли ви такі зайняті, — заговорила вона, і Йоганнесові лишилося тільки сподіватися, що той чоловік не відразу збагне, який сенс вона вкладає в ці слова; зрештою, він ще не знає Брітту. — Але чи не можна було би посунути вашу вантажівку трохи вбік? Знаю, це дурне прохання з мого боку, але ж он там, за вантажівкою, припарковане моє авто, і я ніяк інакше не виїду!

— Мамо! — прошепотів Йоганнес, сіпаючи Брітту за рукав.

— Самі знаєте, як важко жіночкам дається паркування! — додала Брітта й на мить чарівно усміхнулася. — Я сама винна. Треба ж було мені його туди поставити! — І зазирнула просто у вічі чоловікові, який збентежено закляк на п’ятачку перед їхніми дверми.

— Ні, ні, ви зовсім не винні… — промурмотів він. — Це, звісно, наша вина! Вам не треба вибачатися! Мені й самому прикро, що вони поставили вантажівку впритул до будинку!

— Ах! — тільки й мовила Брітта.

— Але я подбаю, щоби вони негайно звільнили проїзд! — пообіцяв чоловік, дослухаючись водночас до човгання ніг і сопіння, що долинали згори. — Вибачте, тільки спершу я мушу… бо то така дорогоцінна річ, розумієте…

— Бельгійська! — сказала Брітта, поважно киваючи головою. — Я відразу зрозуміла.

Чоловік затнувся.

— Я зараз! — кинув він і помчав нагору.

Брітта закотила очі.

— Щиро дякую! — видихнула вона. — Тут і так жили самі свинтуси, а тепер ще й цей! Це годилося б відсвяткувати.

— Бельгійська! — повторив і Йоганнес. — Ти знала, що таке існує на світі?

Але на сходах уже знову з’явився новий сусід, за яким поспішали до виходу захекані вантажники.

— Зараз ці панове заберуть звідси вантажівку, — усміхаючись, пообіцяв він Брітті. — То й ви цікавитесь антикварними речами?

— Скільки живу на світі! — відповіла Брітта, дістаючи з сумочки в’язку ключів. — Вони звільнять дорогу, так? То я їду. Йоганнесе! Не забудь повечеряти й зробити уроки!

Йоганнес енергійно закивав головою й зачинив двері. З вікна вітальні він побачив, як меблева вантажівка здала трохи назад. Брітта виїхала на дорогу, не помахавши синові на прощання.

«Вона таки розсердила його! — подумав Йоганнес. — Не вміє вона чемно розмовляти з людьми. А тут літо на носі, тож важливо, щоб ми змогли бувати на подвір’ї!»

2

Нісс постарався так розклеїти свої оголошення, щоби вони не надто привертали увагу сусідів. Та, незважаючи на це, наступного вечора, смерком, медлевінґери зібралися юрбою на великому майдані, посеред якого, прикрита скатертиною, височіла купа невідомих предметів: не важко було здогадатися, що то могли бути хіба що Ведурові винаходи! Зібралося ціле село. Усім кортіло побачити, що ж такого їм покаже Ведур-Винахідник. («Той схибнутий винахідник!» — пошепки говорили вони, кожен сам собі, бо жодне не хотіло, щоби хтось підслухав ці слова, адже ніхто не бажав скривдити Ведура.) Хлопчина у білій шапці, помічник пекаря, бігав поміж медлевінґерами, пригощаючи свіженькими-тепленькими кренделиками, що так приємно пахли, а сам пекар із дружиною тягли за собою дерев’яні візки, повні кухлів із напоями.

— Тобі хмільного чи просто солодкого? — запитав пекар, коли Нісс і собі простяг руку. — Бачу, що краще солоденького?

— Атож, не хмільного, — кивнув головою підліток.

Ведур попрохав сина допомогти йому демонструвати винаходи, але Нісс тільки шалено затряс головою. А вже потім пояснив, що він же, мовляв, не знає, як діють ті батькові винаходи, то чим би він тут допоміг? Тепер хлопець стояв скраєчку, аби чимдалі від друзів, і тільки відчував, як калатає у нього серце.

Запалювач світла обійшов майдан зі своєю лучиною і засвітив смолоскипи, вставлені в тримачі обабіч вхідних дверей кожного будинку. Тепер Нісс міг краще роздивитися всіх, упізнав двох шкільних товаришів і пекаря. Усміхаючись і щось загадково наспівуючи, повз нього пропливла котрась лі-фея.

«Може, все й добре складеться?» — подумав Нісс, бгаючи полу куртки в правиці.

Коли б тільки запрацювали денносвіти! Тоді вже ніхто більше не сміятиметься з Ведура. Хоча б денносвіти! А як це підведе, то хоча б спрацювала зорова скринька — адже то було справжнє чудо поміж усіх цих винаходів: час до часу за чотирикутним склом з’являлися супроводжувані шарудінням і тріскотом картинки й постаті — нізвідки, ніби з повітря; вони рухалися й навіть видавали, крізь шумові перешкоди, якісь звуки й слова — але зрозуміти їх було годі. Отож коли б тільки Ведур запустив зорову скриньку — бодай на одну лишень коротку мить! — то опісля вже ніхто не глузував би.

А он Торіл: проштовхується крізь юрбу глядачів у передній ряд. Його руда чуприна блищить у сяйві смолоскипів, мов мідь, а важка срібна застібка-фібула на поясі свідчить: цієї осені її власника прийнято до кола дорослих.

«Тільки Торіла тут бракувало! — роздратовано подумав Нісс. — Цей бевзь шкіриться щоразу, щойно заговорять про Ведура. Таки треба було заїхати йому в пику, коли він співчутливо запитав мене в школі, як там ведеться моєму бідолашному батькові! Та ще й при всіх, щоби чули… Наступного разу таки заюшу йому носяру! Бо краще пізно, ніж ніколи…»

Юрба глядачів розділилася надвоє. «Та хоч би отой безглуздий вимішувач запрацював! Допоможіть, усі святі духи! — заблагав подумки Нісс і схрестив два пальці. — Або підігрівач води чи що там іще! Зараз почнеться дійство… І невже ж ніщо так-таки й не зміниться?!»

Проходом, який утворили шанобливі й приязні медлевінґери, наперед виступив невисокий чоловік, що поверх куртки накинув на плечі вовчу шкуру. Та шкура зісковзувала з його спини, бо вниз її тягла напхана стружками вовча голова з осклілими очима й люто вишкіреними зубами.

— Отже, любі мої медлевінґери! — мовив чоловічок, і враз на майдані запала тиша. Чоловічок, обіруч підтягнувши шкуру, притримував її лівою рукою. — Я повинен… Тож я оце тільки перепрошую вас, бо я тут так… Бо трохи поспішав, це таки правда… Отже, там, де була моя корона, я більше ніяк не міг… Адже я й справді, зважаючи на урочистість, що пасує цій нагоді…

— Слава! — вигукнув чийсь радісний голос із юрби. — Хай живе його королівська величність!

— Слава!.. Слава!.. — загукали й інші голоси. — Хай живе його королівська величність!..