Від цієї думки Йоганнесові стало погано, але, на щастя, важкі часи їх наразі оминали. А тут Томасові раптом треба було чимскоріше затемнити на баркасі всі віконця. Адже, звісно, те, що вони з донькою оселилися на тій «Корделії-2», не було цілковито легальним, і Томас пояснив це Йоганнесові. Що з того, що Томасів двоюрідний брат згодився? Зрештою, існують закони, які визначають, де людям можна жити, а де ні.

— На баркасах не можна? — запитав тоді Йоганнес.

— Ні, не дуже, — сказав Томас. Тому він і пошив оті світлонепроникні фіранки, які не пропускали назовні жодного промінчика світла, адже коли б річкова поліція, час від часу проїжджаючи повз «Корделію-2», помітила, що на цьому суденці кожного вечора горить світло, то запідозрила би щось протизаконне.

— Ні, таки й справді нічого не видно, — проказав Йоганнес. — Добре пошив.

Втім, і з мобілкою хлопчикові пощастило — отримав у подарунок на Різдво.

Кормовим канатом «Корделія-2» була надійно пришвартована до причальної тумби.

— Ваше здоров’я! — виголосила тост Ліна, обережно цокаючись своїм келихом фруктового чаю до Йоганнесового. Коли скло зустрілося зі склом, пробриніло тоненьке «дзень!»

— За ваше здоров’я! — мовив і Йоганнес.

Учотирьох вони сиділи в каюті й пили за нову оселю: Брітта з Томасом — шампанське, а Ліна з Йоганнесом — фруктовий чай. Томас пояснив, що пакетики чаю займають менше місця, ніж пляшки з лимонадом. Адже простір на такому тісному суденці — це, зрештою, найцінніше благо, бо його тут так мало. Ось чому віднині тут не буде ніякої кока-коли, а тільки фруктовий чай.

— А як же ви розташували ваші речі? — поцікавився Йоганнес і вже потягнувся відчинити якісь дверцята. — Тут має бути якийсь особливий порядок!

— Ні! — скрикнув Томас і, міцно схопивши хлопчика за руку, силоміць посадив назад на лавку. — Я все просто порозпихав, куди-небудь і як-небудь. Ви не повинні бачити все те безладдя!

Йоганнесові одразу стало нудно. Брітта з Томасом знай розводилися про гроші, про роботу та школу, словом, на теми, що аж ніяк не могли зацікавити хлопчика в суботній вечір. Особливо школа!

— Ходімо на свіже повітря! — запропонував він Ліні.

Ось чому за якусь хвилину діти вже сиділи на двох причальних тумбах, тримали келихи з чаєм у руках і дивилися понад водою в напрямі річки. Час від часу вони бачили, як попід чорною тінню набережної протилежного берега пропливали вогні якого-небудь невеличкого суденця.

— Гарно! — видихнув Йоганнес.

Ліна кивнула головою.

— От тільки думаю, що взимку на цьому човні нам буде досить-таки холодно! — поскаржилася вона. — А ти вже вивчив напам’ять ту свою історію?

— Не нагадуй мені про це! — простогнав Йоганнес.

— Країдлінґ сказиться, якщо ти знову її не знатимеш, — нагадала Ліна.

Йоганнес човгнув правою кросівкою по долівці. Вже кілька днів, як підошва почала відклеюватися від носака, і тепер, коли хлопчик посунув кросівку вперед, підошва відверто захотіла їсти.

— Це вже занадто! — розлючено вигукнув він. — І до того ж — несправедливо!

Тут Ліна наступила ногою на його кросівку.

— Припини! — мовила дівчинка. — Бо ти геть її доконаєш. По-перше, не так-то вже це й несправедливо, бо він же тебе тисячу разів застерігав, що покарає, якщо ти знову не виконаєш домашнього завдання. А по-друге, коли б ти вчив хоч по кілька рядочків щодня, то досі знав би напам’ять вже цілу купу.

— Стули писок! — сердито промимрив Йоганнес, але Ліна не образилася, бо надто давно його знала.

— Гляди, бо він ще замкне тебе за кару у своїй темній кімнаті, якщо ти тепер не матимеш ще й додаткового завдання! — сказала вона.

Йоганнес постукав себе пальцем по чолі.

— Найдужче я боюся, що він накапає на мене Брітті. Він же ще й мешкає близько від нас — просто за рогом!

— Що ж, не пощастило тобі, — протягла Ліна, відпускаючи Йоганнесову ногу. — На твоєму місці я вже постаралася би вчитись.

— Ага, на моєму місці, — пробурчав Йоганнес. Але пора вже було змінити тему. — Яку ж тепер писатимуть адресу на твоїх табелях? І де ви забиратимете свою пошту?

— Ми дали адресу бабусі Ільзи, — пояснила Ліна. — Бо як виселився звідкись, то маєш засвідчити якесь інше місце свого перебування.

— Он як, — сказав Йоганнес. — Але ж це брехня, бо насправді ви ж там зовсім не мешкаєте. Як по правді, то таке й не дозволяється, чи не так?

Ліна тільки здвигнула плечима.

— Бо там же ж вас ніхто не знайде! — провадив хлопчик. — Якщо хтось шукатиме.

Ліна покрутила пальцем біля скроні:

— І хто би то й навіщо став нас розшукувати?

«Еге ж, Ліні ще пощастило, що її бабуся живе зовсім близенько, — подумав Йоганнес. — А от мої дідусь і бабуся живуть далеко, дуже далеко…» Коли Брітта чекала на нього, Йоганнеса, вона спакувала речі й подалася геть із рідної домівки.

— Аби чимдалі від дому, — розповідала вона Йоганнесові. — Дурна була та й годі.

Тому й не закінчила середньої школи — що вже й казати про якусь серйознішу освіту!

Поза муром набережної, ген там угорі, ходили перехожі, можливо, туристи, приїхали з якогось іншого міста подивитися на гавань; вони розмовляли: голосно, задоволено.

— Ні, ти тільки подивися: діти чаюють он там, унизу! — сказав жіночий голос, на якомусь чудернацькому діалекті. — А як подумаєш, що вони тут, чого доброго, ще й живуть…

— Туристи! — пробурмотіла Ліна.

— Можливо, у них мандрівне життя, — відгукнувся сумовитий чоловічий голос. — Сьогодні тут, завтра там. Куди треба доправити вантаж.

— Так наче «Корделія-2» хоч коли-небудь перевозила вантажі! — тихо пирхнула Ліна. — Суходільні пацюки! Та коли потепліє, ми з тобою, Йоганнесе, й справді могли би податися кудись на «Корделії»! На вихідні. Я б залюбки.

— А що, це можливо? — спантеличено перепитав хлопчик. — Вона ще й плаває?

Ліна сердито штурхнула приятеля в руку.

— А ти що думав? — вигукнула дівчинка. — Томас, ще як був малим хлопчиком, постійно роз’їжджав на ній зі своїм дядечком! По всій Ельбі, до самого моря! І я на ній прокаталася кілька разів. Хоча для плавання у відкритому морі «Корделія-2», звісно, не годиться.

— Ого! — тихо вигукнув Йоганнес і підвівся, аби ще раз краще роздивитися суденце. Вікна були добре затемнені. Адже ніхто не мав запідозрити, що там, усередині, сидять Брітта з Томасом і пригощаються шампаном. — От було би круто!

Цієї миті на «Корделії» прочинилися вхідні двері.

— Хтось хотів би зіграти з нами у кості? — запросила Брітта.

Ліна підвелася.

— Хтозна, може, тут і непогано! — прошепотіла дівчинка.

— Певна річ! — підтвердив Йоганнес.

Повертаючись із Бріттою додому, він був у цьому переконаний. Таки добре, що Ліна переїхала на баркас!

Чоловік безгучно відчинив дверцята криївки й поставив перед Антаком на підлогу тарілку. Світла досередини проникло мало, але Антак міг роздивитися обриси їжі, бо його очі вже давно звикли до темряви.

Чоловік вийняв йому з рота кляпа.

— Змилуйся! — заблагав Антак, падаючи на коліна. — Змилуйся, Каїне! Змилуйся!

Чоловік йому не відповів — як завжди. Він замкнув дверцята, й Антак заридав.

4

Повернувшись додому, Нісс так і впав у ліжко.

— Не хвилюйся, Ніссе! — мовила Мунна й спробувала пригорнути сина. — Все це нічого не означає. Ми ж з тобою знаємо: Ведур зовсім не збожеволів, він просто… великий винахідник. Ти повинен повірити в це, Ніссе, мій сину! Й одного чудового дня він зуміє це довести.

— Він зробив із себе посміховисько для всього краю! — вигукнув Нісс. — Поприходять усі додому й боки рватимуть від сміху!

— Хіба ти не знаєш, що для людини не має значення, що про неї думають інші, поки сама людина певна, що чинить правильно? — запитала Мунна.

— Ох! — тяжко зітхнув Нісс. — Ти тільки так кажеш. Але закладаюсь на що завгодно, що й тобі миліше було би, коли б ніхто не сміявся з Ведура!