— Ще й як вартувало! — заперечив сусід. — Це ж бо я на самому початку завдав вам стільки прикрощів! Але цим я хоч трохи спокутую свою вину. Сьогодні вранці оббігав цілу околицю, вишукуючи квіткового кіоску, котрий був би відчинений у неділю.
Тоді роззирнувся в коридорчику.
— Гарно у вас тут! — похвалив — і без будь-яких запросин чи перепросин попхався до кухні. — А планування вашої квартирки точнісінько таке саме, як і моєї. Але ж яку перевагу ви маєте: отой чудовий вихід просто в двір! Тоді як у мене лишень балкон… — І показав на двері, ніби хотів негайно вийти на подвір’я.
Але Брітта й не збиралася ті двері відчиняти.
— Так, ці помешкання всі однакові, — промовила вона.
— І район приємний! — розсипався в похвалах сусід. Навіть Йоганнес збагнув: силкується налагодити добросусідську балачку. — Просто сам центр.
— Авжеж, — підтакнула Брітта. — І Дреґери нізащо не з’їхали би зі свого помешкання, якби на них зненацька не найшла та манія.
— Манія? — спантеличено перепитав сусід. — На мене старенькі, попри їхній вік, справили враження бадьорих і досить розважливих людей.
— Вони чули якісь шарудіння, — здвигнула плечима жінка. — Втім, усі ми щось таке чуємо. Це ж бо старий будинок, тут риплять дошки, стогнуть труби. Але їм якось відразу стало від цього моторошно — і край.
Сусід кивнув.
— Старі люди, — погодився він. — Починають усього боятися. Шкода їх, правда? Хоча мені від того, звісно, вийшла користь. Завдяки їхнім страхам я тепер маю квартиру. — Тут він засміявся. — Зате відтепер я знатиму, що не треба мліти, як почуєш якесь шарудіння. Жодних привидів — тільки трухляві перекриття.
— Саме так, — сухо кинула Брітта, а Йоганнес подумав, чому би його матері не бути бодай трохи приязнішою.
— Але все ж таки я вам трохи заздрю через те ваше подвір’ячко, — повторив новий сусід. — Звісно, я не для того прийшов до вас, щоб саме це вам сказати. Я, власне, хотів тільки…
— Розумію, — урвала Брітта. — Перепросити. Чудові квіти.
— Ні-ні! — вигукнув сусід. — Я хотів… Але ж я досі ще не відрекомендувався! Моє прізвище Їделунґ.
І простяг Брітті руку.
— Так! — мовила господиня. — А ми — Ріттери. Втім, це й на вхідних дверях написано. Насправді внутрішній дворик не зовсім мій. От спитайте у пана Покашиїнського!
Їделунґ запитливо звів догори брови.
— Та він же злочинець! — випалив Йоганнес.
— Дурниці! — заперечила Брітта. — Ніколи не стверджуй того, чого не можеш довести.
«Але про кого ж ти сама це мені торочила, як не про нього?» — подумки запитав Йоганнес. Щоразу, коли Покашиїнський укотре зникав десь на півроку, Брітта говорила: «Ну, і де ж він оце пропадає? Точно не на Майорці. Певно, бачить небо в клітинку».
— Небо в клітинку? — захоплено перепитав тоді Йоганнес. — То він у тюрмі?
— А тебе не дивує, чому він так часто місяцями не буває вдома? — стишеним голосом сказала мати. — І навіщо так забарикадував свій підвал, що туди й не зазирнеш? Як гадаєш, що він там зберігає?
— Покашиїнський? — перепитав Їделунґ. — Це той, що мешкає піді мною?
— Так, і недавно поліція побувала у його підвалі! — наполягав Йоганнес. — Цього ти не заперечиш.
— Бо його пограбували, — сказала мати. — Як він сам запевняє. А ми маємо вірити йому на слово. — Тоді підвела погляд на Їделунґа. — Так, це пан Покашиїнський.
— Та нехай собі! — посміхнувся Їделунґ. — Але дозвольте мені сказати… Я маю таке відчуття, що ви так і не пробачили мені повністю! І тому я дуже хотів би — сподіваюся, ви не сприймете це як настирливість! — дуже хотів би запросити вас на тому тижні до себе нагору — підняти келих за наше добросусідство. Тим паче, що у нас із вами спільна пристрасть…
Йоганнес бачив, як його мати напружує мозок: яка це така спільна пристрасть? Вона тицьнулася носом у квіти.
— Гарно пахнуть! — мовила вона.
— Ви ж, коли я в’їжджав сюди, милувалися моєю бельгійською шафою! — спантеличено сказав пан Їделунґ. — І тому я думав…
— Так, звичайно, — сказала Брітта. Йоганнес бачив, що вона засумнівалася. Звісно, вона досить часто буває неввічливою, але ж не навмисне. «Такий уже в мене дурний характер, — щоразу виправдовувалася вона перед Йоганнесом. — Зірвуся на когось, а потім пізно вибачатись». У найліпшому випадку їй вдавалося хіба що не бути надто нечемною. А відхилити подібне запрошення без поважних підстав — чи не було б це нечемністю з її боку?
— Ну, то я залюбки прийду, — погодилася Брітта й спробувала навіть усміхнутися. — У понеділок увечері я не працюю. Дуже дякую за запрошення — і ще раз за квіти. Охоче подивлюсь на ту вашу шафу.
— Чудово! — вигукнув Їделунґ. — Це така для мене радість! — Тут він іще на крок підступив до дверей, що вели на подвір’я. — А зараз мені б іще… Я ж бо так часто милувався зі свого балкона цим вашим маленьким садочком! Якщо це вам не надто незручно, чи не могли би ми з вами туди на хвильку…
Брітта поклала квіти на кухонний стіл.
— Ясна річ, — сказала вона.
Знадвору в обличчя їм ударило прохолодне повітря.
— Звісно, влітку тут куди гарніше! — мовила Брітта, йдучи в шкарпетках східцями вниз. — Коли цвітуть троянди.
Йоганнес швидко зиркнув на грядку. Ні, відтоді тут ніхто більше не рився; жодних слідів. Але ж і він від позавчора більше не випускав Поллілі надвір. «Я не мушу мати докорів сумління», — подумав хлопець.
— А це твій кролик? — поцікавився Їделунґ, ступивши на крок ближче до клітки. — І я мав кілька кролів, коли був маленьким хлопчиком!
— Це морська свинка! — уточнив Йоганнес. Йому не хотілося знайомити Поллілі з цим чоловіком. Він із досвіду знав, що дорослі назагал не цікавляться тваринами по-справжньому. Вони тільки удають, ніби цікавляться, аби сподобатися дітям.
— Чудове подвір’я для різних святкувань улітку! — вигукнув Їделунґ, походжаючи поміж горщиками з бамбуком. Йоганнес помітив трохи розпачливу посмішку на материному обличчі.
— І місце для шезлонга!
То, може, Брітті зовсім не варто було вдавати таку чемність? Цьому Їделунґові не завадило б взяти кілька уроків із правил доброго тону!
— Отже, домовились? — запитав він, коли всі знову повернулися на кухню. — Увечері в понеділок?
— О’кей, — сказала Брітта, знизавши плечима.
— Підлабуза! — кинув Йоганнес, коли двері за Їделунґом зачинилися.
Брітта дістала з комірчини велике рожеве відро, набрала води й поставила туди квіти.
— Але пахнуть вони гарно! — сказала вона.
А Йоганнес із полегшенням подумав, що нині вже запізно ще раз сідати за англійську.
6
Нісс барився зі сніданком. А й справді, яка потреба йому сьогодні йти до школи саме в той час, коли туди йтимуть усі діти? Йому зовсім не хотілося вислуховувати їхні коментарі про позавчорашній вечір. Він прийде на кілька хвилин пізніше і тихенько прослизне на своє місце. А до перерви однокласники вже й позабувають про це, почнуть думати про щось інше. Якщо й сьогодні перший урок вестиме юна Алла, що сама ще вчиться і пурхає по класу, ніби залюбки стала б краще лі-феєю, ніж учителькою, то всі розвеселяться, сміятимуться. І найгірше обмине Нісса стороною…
— Ніссе! — обізвалася Мунна. — Ти мене чуєш? Якщо зараз же не вирушиш, запізнишся на урок!
— Я ще каші не доїв! — пробурчав Нісс.
— Я думала, ти ненавидиш кашу! — здивувалася мати. — Ведуре, я почистила тобі плаща. На стільці висить.
— Бувай, синку! — мовив Ведур, накидаючи собі на плечі плаща. — Ти й справді запізнишся. То я вже йду, Мунно!
— До побачення, Ведуре! — сказав Нісс. — Хай тобі гарно працюється!
— Бувай, любий! — Мунна поцілувала Ведура на прощання і кинула швидкий погляд на Нісса. — Бережи себе!
— Ти ж мене знаєш! — кинув Ведур і відчинив двері.
— Авжеж, — зітхнула Мунна.
Нісс поволеньки дожував останню ложку каші й узяв свого шкіряного ранця.