Чоловічок ніяково відмахнувся і на мить забув, що шкуру треба тримати, тож вона зсунулася йому зі спини й упала на землю. Король, злякано охнувши, знову підняв її.

— Так, дякую, дякую вам, мої любі медлевінґери! Дякую — хай навіть я… Ви ж бачите, як я поспішаю… Я ж щойно порався в моєму городі, обробляв весняну грядку, такі чудові гіацинти, тюльпани, нарциси… коло кожного кущика як поколупаєшся, понахиляєшся, то… а воно ж… Але я подумав…

У першому ряді багатозначно кашлянула маленька товстенька жіночка, й промовець здригнувся.

— Ой, перепрошую! — вигукнув він. — Моя дружина дає мені навздогад, що… Адже сьогодні годилося би повести мову не про мій королівський сад, чи не так? Хоча я обіцяю вам, що ми й там зберемося ще якось-то разом, аби після довгої зими потішитися моєю весняною грядкою, хай-но перші конвалії…

Цього разу дружина кашлянула голосніше.

— Так! — сказав чоловічок і випростав плечі, силкуючись прибрати поставу, яку мають пам’ятники великих полководців. Тепер вовча голова билася йому об жижки. — Тож чи не пора нам перейти вже й до справи, любі мої медлевінґери? А справа наша сьогодні… Хоча, як по правді, то йдеться не про справу, а про Ведура, і це така справа…

Знову дружина кахикнула, і король зробив глибокий вдих.

— Усі ж ми знаємо, що наш любий Ведур не так давно вирішив полишити справу навчання дітей, — швидко проказав чоловічок. — Хоча він таки дуже добрий вчитель, чи не так… Я певен, всім нам було дуже шкода, що він…

— Королю! — суворо прошепотіла жіночка з першого ряду.

— Ну, хто з нас не має своєї… Хто не мріяв про… І от Ведур, не так, як усі ми, чи не правда, здійснив свою мрію і стоїть нині перед нами вже не як учитель, а як винахідник!

І король замовк на хвилину, аж, поки знову не пролунали вигуки: «Слава! Слава!», хоча цього разу мляві, без запалу. Король зітхнув.

— Як винахідник, — повторив він. — І сьогодні Ведур нарешті покаже нам плоди своєї… Він натякнув мені, що ми побачимо багато цікавих… Тож вітайте, разом зі мною (чом би й ні?), вітайте Ведура, нашого винахідника!

І, не чекаючи, поки хтось із глядачів відгукнеться на його заклик, король сам почав, стоячи посеред майдану, гучно плескати в долоні. Цим скористалася вовча шкура й знову почала сповзати йому з пліч, але король на це не звертав уваги. Він плескав своїми дрібними долоньками доти, поки зааплодували й перші глядачі, і тоді, вже під гучні загальні оплески, на середину майдану вийшов Ведур. Аж тоді король підібрав вовчу шкуру й подався до першого ряду, де вже чекала на нього королева. Вона нагородила його лагідним штурханчиком у бік і, забравши шкуру, дбайливо склала у себе на колінах.

— Медлевінґери! — звернувся Ведур.

Тим часом вечорові сутінки стали темрявою, і світло смолоскипів ледь сягало середини майдану. Одначе глядачі невиразно вгадували: Ведур підняв щось угору й показував усім, крутячись довкола власної осі.

«Виглядає, наче яка тонка мотузка, — подумав Нісс. — І від цього залежить усе! О святі духи! Зробіть так, щоби цього разу все запрацювало! Хоча би цей єдиний раз!»

— Друзі! Краяни! Мені приємно, що сьогодні вас прийшло сюди так багато. Я радий нагоді нарешті показати вам, що напрацював за всі ці дні усамітнення у тій моїй майстерні на узліссі. Знаю, дехто з вас уже встиг повірити, що я, либонь, з глузду з’їхав… — Тут громада тихо загомоніла. — Але цього вечора, — сказав Ведур, простягаючи юрбі той мотузок, — я нарешті покажу вам, на що витратив усі ті години на відлюдді.

— Браво! — вигукнув король — і зніяковіло замовк, бо ніхто його не підтримав.

Ведур нетерпляче відмахнувся.

— Не марнуймо часу на балачки! — мовив він. — Ось це — невидиме тут у цім мотузку й тим дивовижніше — найбільший з моїх винаходів, адже саме від нього залежить усе інше. Це — сила струмів.

Довкола зашепотіли.

— Сила струмів! — повторив Ведур. — Я її, сказати б, винайшов — чи, точніше, дізнався, як її добувати і, найголовніше, як її накопичувати. Адже ця сила струмів, любі мої медлевінґери, здатна, як ви зараз у цьому переконаєтеся, приводити в дію всі мої пристрої.

— Та що ти кажеш! — добродушно кинув пекар, що сидів у другому ряду.

— Саме так, пекарю! — кивнув Ведур. — Тут, серед моїх винаходів, є дещо й для тебе! Я ж для тебе, — вів далі винахідник, знімаючи скатертину зі стосу речей, які на цю хвилину огортала вже майже цілковита темрява, — винайшов вимішувач!

І видобув із купи причандалля предмет, яким Нісс дотепер найменше цікавився.

— Вимішувач тіста! — вигукнув Ведур.

Хтось із селян вийняв із тримача смолоскипа і — хоча його ніхто й не просив — виніс на середину майдану. Палахкотливе світло вихопило з пітьми невеличкий пристрій, що складався в основному з прозорого горщика з химерно крученою деталлю посередині.

— Дякую тобі, Евриде! — сказав Ведур. — Уяви собі, пекарю, що віднині тобі вже не доведеться власноруч вимішувати, місити свої хліби, короваї! Уяви собі: цей пристрій виконуватиме твою роботу! Тобі лишається тільки…

— Ну, і як же воно працюватиме? — урвав винахідника голос із юрби. — Га?

Доглядач доріг? Але Нісс не сказав би напевне, що це озвався саме той чоловік.

— Та зараз я вам усе продемонструю! — вигукнув Ведур. — Як ви самі бачите, наразі вимішувач ніби мертвий, бо нічого не робить. Але хай-но я підведу всередину силу струмів, — тут він сточив кінець мотузка, що стирчав із вимішувача, з мотузком сили струмів, — і тепер мені досить натиснути на ось цей вмикач, як він зарухається!

Нісс весь зіщулився. З центру майдану долинуло якесь гучне неприємне для слуху шкабарчання.

— Чуєте? — схвильовано вигукнув Ведур. — Ви це чуєте?

Гомін громади в центрі майдану наростав.

— А зараз тільки всипати сюди борошна! — перекрикуючи гамір, виголошував Ведур. — Додати яєць, масла, молока! Чуєш, пекарю? Цей вимішувач я дарую тобі! Ти тільки уяви собі, наскільки він полегшить твою працю! Цей винахід я зробив для тебе!

Винахідник висмикнув мотузка з пристрою і простяг його пекареві.

— Треба тільки, щоб тут було досить сили струмів, — пояснив він. — І відтепер тобі не доведеться місити тісто власними руками. От!

— Доведи! — знову закричав той самий голос із кола. Тепер Нісс допевнився: то таки був доглядач доріг. Усі знали, що він залюбки пригощався хмільними напоями й частенько упивався. — Досі ж ми чули тільки якесь торохтіння, винахіднику Ведуре! Що мені, принести брязкальце мого синка? Торохтіння ще нічого не доводить! Ми хочемо побачити готовий хліб!

— Атож, давай нам готовий хліб! — пролунав ще й юнацький голос.

— Торіл, хто ж іще! — прошепотіла Моа. Нісс навіть не помітив, як дівчинка проштовхалася до нього крізь юрбу. — Точнісінько, як і його батечко! Той клює Ведура на кожному кроці, бо вони з Ведуром — одвічні вороги.

— Ти ж знаєш: ворогувати не можна! — швидко заперечив Нісс. — Ведур ні з ким не ворогує.

— Розказуй! — форкнула Моа. — Не забувай, що я вже майже готова лі-фея. Вони тільки глянуть один на одного — і вже між ними іскрить!

— Тс-с-с! — сердито засичав Нісс. Пекар узяв вимішувач і почав розглядати, тримаючи на максимальній відстані від очей.

— Не бійся, — заспокійливо мовив Ведур. — Без сили струмів він не запрацює. Він працює тільки тоді, коли ти цього хочеш.

— Якщо працює, пекарю! — крикнув доглядач доріг, що таки перебрав міру хмільного. — Поки він нам не продемонструє, як та його тріскачка вимішує тісто…

— Я тебе розумію, доглядачу доріг, — заспокійливо сказав Ведур. Він саме повернувся на середину майдану й дістав обережно зі стосу якийсь предмет, начебто скляну кулю. — Можливо, ти повіриш мені, коли я введу силу струмів у цей денносвіт. Цей винахід, друзі мої, приніс мені найбільше радості. Хай-но лише мені пощастить добути достатню кількість сили струмів — і наші вулиці більше не тонутимуть ночами в пітьмі. І в наших оселях матимемо ясне денне світло…