— Він мені дуже подобається.
— Це добре, — усміхнулася вона, — можливо, латиною це звучить неприємно, але це точно не смертельно.
Я відчула, як вона на мене поглянула, я дивилася більше в стіну або на підлогу.
— Значно гірші справи у Зденєкової мами, — сказала пані лікарка, — я мала передати її фахівцям.
— А це спадкове, пані лікарко?
— Ти зараз про те, що у Зденєка, чи про те, що в його мами?
Нас перебила автівка, котра зашуміла під вікнами. Вона поклала цигарку на край столу й повільно підійшла до вікна.
— Мене сьогодні відвезуть, — вона відгорнула пожовклу завісу й замахала.
Якийсь час дивилася вниз, потім повернула до мене голову й кивком показала, щоб я підійшла подивитися. Поряд із синьою шкодою марки 1000 МБ якийсь пан у темному светрі, у нього було коротке каштанове волосся, він курив, обходив довкола авто, вдаряв по шинах і носаком черевика якийсь час вивчав вихлоп. Ми стояли поруч за завісою й дивилися вниз на площу, я відчувала її запах, суміш нікотину і яскравого парфуму.
— Це той, із яким я зараз зв’язалася, — сказала вона й поглянула на мене. — Як він тобі? — Я знову відчула тепло в щоках і не знала, що маю сказати.
— Ще щось, Ганко? — повернулася вона до мене.
— Я не хочу вас затримувати.
— Він почекає, — махнула вона рукою на вікно.
Я намагалася витягнути це з себе, а її товариський погляд мене заохочував.
— Я дуже люблю тата, але чому він так боїться? Адже ж нам затоплять півсела, а наш дім близько від річки, а дядьків — узагалі на березі.
Вона закурила ще одну цигарку, слухала мої скарги й нарікання на ввесь світ.
— Я хочу щось робити, а не боятися, як мій тато…
— Гано… — голос лікарки звучав докірливо.
Я поглянула на неї. Вона поблажливо слідкувала за моїм розчуленням. Якийсь час, здається, вона добирала правильні слова.
— За ці п’ятнадцять років, які я мандрую селами, місцеві люди нарозповідали мені чимало. Я знаю твого тата, знаю, що кажуть, як повелися з його сім’єю тоді, у п’ятдесятих. У дечому його просто не можна звинувачувати.
Вона роздивлялася мене, сумніви на моєму обличчі, я дещо присоромилася. Вона простягнула до мене руку і, усміхаючись, стиснула мені стегно вище коліна.
— Ти ще надто молода…
Вона підвелася, узяла сумочку й в’язку ключів зі столу. Ми сходили разом униз, у коридорі стояв пліснявий запах, у темному проїзді валялися папірці й палички від морозива.
— Перекажи мамі, хай наступної середи прийде на огляд. Обов’язково.
— Сестро, ти дурепа, — сказав Гонза, коли зазирнув мені через плече.
Я сиділа біля друкарської машинки, яку мені купив дядько Венца. На каретку було намотано чистий аркуш паперу, на ньому надруковано три слова. І більше нічого. Я озирнулася до нього. Він неквапом повернувся на тахту в кутку кімнати, упав на неї й сперся спиною об стіну.
Я знову дивилася на білий папір. На три імені, це були ми, три грації, як називав нас дядько. АННА, ОЛІНА, ГАНА.
— А я справді гадав, що ти будеш письменницею, — сказав Гонза.
— Може, і буду…
— Тоді тобі все ж треба щось написати, — засміявся він у мене за спиною.
Я далі втупилася в порожній аркуш паперу, мені здалося, що там уже все є про нас трьох, але, окрім цих трьох слів, я не написала ще жодної літери. Обхопивши голову руками, я сиділа над клавіатурою й пробувала про себе промовити ім’я АННА. Щоразу воно здавалося мені трохи інакшим, іноді м’яким і світло-блакитним, іноді холодним і дзвінким, я бачила Анну перед собою, худу, із короткою стрижкою, трохи більшим носом і вагою мухи. Вона здавалася такою крихкою, але тільки на перший погляд. Вона була найстаршою з нас. Їй було вже сімнадцять. Із нас трьох вона найменше говорила й у школі мала найдовше прізвисько, яке я будь-коли чула: Свята Анна, холодна рано[5]. Хтось колись сказав це в класі, коли її не було, і всі засміялися. Усім це здалося вдалим, але мало хто давав собі роботу звертатися до неї так, народною прикметою. Порівняно з цим, ім’я Оліна вимовлялося зовсім інакше, бо й вона була зовсім іншою. Маленька й енергійна, каштанове волосся зібране гумкою у хвостик, на обід вона носила з собою два товсті шматки хліба, намащені маслом, і, головне, вона вміла домовлятися. Вона була неофіційним шефом нашої трійці. До першого класу нашої школи тоді, у 1973–1974 навчальному році, із дівчат пішло тільки нас троє. Та й це лишень тому, що Анна через день народження у вересні пішла на рік пізніше.
— Гано, почитаєш мені трошки? — запитав Гонза.
Я знала, що. Він дуже любив Гашека, усього «Швейка» ми вже кілька разів прочитали разом у дядьковій світлиці. Книжка була вся подерта, із неї випадали сторінки, салатне видання, як казав Гонза. Вона походила звідси, із дядькової хати на березі. У нашій хаті був інший роман. «Ян Цімбула» Їндржіха Шімона Баара[6]. Татова священна книжка. Він мав її по батькові, привіз її з півночі, коли дід помер. Була добре збережена, обгорнута в навощений папір, її не можна було чіпати немитими руками. «Уявляєш, про скільки всього мав дбати такий бурмістр у селі?» — казав тато. «Сьогодні вже бурмістрів немає, є голова нацкомітету…» — посміхався він завжди, і ми з мамою знали, що він має на увазі Маху.
Ми з Гонзою всілися на тахті, як завжди одне навпроти одного, я читала й знала, що брат дивиться на мене, ковтає кожне речення, і я чекала на його чудові вибухи сміху. Мені було зрозуміло, що Гонза в компанії ніколи б не зізнався, що йому подобається, коли його молодша сестра на тахті читає йому книжки. Сам він читати лінувався, й читацький щоденник до випускних іспитів у будівельному технікумі за нього написала я.
— Сестро, — підбив він мене ногою.
Я десь сплутала текст, бо під час читання думала про інші речі. Раптом мені стало страшно, бо здалося, навіть не знаю чому, що Гонза вже незабаром піде з дому. Гонза, мабуть, почув щось таке в моєму голосі й більше не засміявся. Його карі очі раптом здалися мені серйозними чи смутними.
— Гонзо, що ти знаєш про дідуся й бабусю з півночі?
— Вони померли, коли ми були маленькими.
— Тато тобі щось розповідав?
— Предок зі мною вже давно не говорить.
— Я знаю, що сталося. Їх вигнали з маєтку в п’ятдесятих роках. Із татом та обома тітками, вони тоді були ще малими. Я говорила про це зі старою пані Прохазковою.
— То навіщо ти питаєш, якщо все знаєш?
— Тато про це зі мною ніколи не говорив.
— Гадаєш, предок би тобі щось розказував, аби ти потім вибовкала в школі, й стався б скандал.
— Чому ти постійно кажеш «предок»? Він же наш тато…
— Так, так, сестро.
Він мовчки встав і пішов. Мені стисло горло, й прийшло відчуття, що невдовзі все буде не так, як тепер.
Задзвонив будильник, заведений чверть на четверту, який я потай принесла зі спальні батьків, коли мама заснула. Я прокинулася й відразу ж його вимкнула, усе, що сталося вчора ввечері, відразу повернулося назад. Від холоду я підтягнула ковдру аж до підборіддя. Ще хвильку в теплі. Гонза в ліжку поруч лише перевернувся. Він міг спати стільки, скільки хотів, був суботній ранок. Мені здалося, що я задрімала тільки на секунду, але коли розплющила очі, стрілка годинника посунулася майже на півгодини. Як ошпарена, вискочила я в холод кімнати й почимчикувала в спальню батьків. Обережно відчинила двері. Обоє спали, мама лежала на спині з закам’янілим виразом обличчя. Вона заснула вже після півночі. Подзвонити до швидкої так і не захотіла. Я стояла у ванній над умивальником, вода текла мені в долоні, і я її, холодну, лила собі на обличчя. Очі пекло, сильне відчуття недосипання. Я натягнула на себе старі потерті джинси, майку, випрану кофту, а зверху ще й мамин светр. Вранці було холодно, я поглянула на річку, від води йшла холодна пара. Під дашком надворі стояв опертий велосипед, я вивела його на доріжку й покотила нагору, як шалена, ніби могла надолужити запізнення. На асфальтованій дорозі їхалося швидше. Весна вже почалася, але о четвертій ранку мене трусило від холоду, я їхала крізь холодний туман. Ніде нікого, навіть за вікном пошти ще не світилося. На площі одна лампочка, біля закруту дороги друга, перекреслена назва села на металевій табличці. За селом я навіть трохи нагрілася від крутіння, польовою дорогою їхалося важче, але я вже зовсім прокинулася.