— Швабе, давай уже, грай. «Ти був Джонні-Американець, а це щось значить…»

Серед дерев у темряві стояло декілька тіней, Петр із Оліною ще не повернулися, час від часу хтось відходив у кущі відлити. Шваб зробив невелику паузу, а потім заграв пісню на замовлення. Його пальці вже часом плутали акорди, але очі від того світилися ще більше. Арана сиділа загорнута в подерту картату ковдру, ніби індіанська стара.

Шваб почав, а я постійно стежила за однією тінню, яка не ворушилася. За бочкою пива й паном Сладеком. Можливо, це було просто дерево, але я не могла позбутися відчуття, що за нами хтось стежить.

Шваб мимрив свій улюблений сонг, і після цієї строфи я почула сміх, такий соковитий, щирий і… знайомий. Тінь раптом зникла. Я поставила келих на землю, підвелася з колоди, яка вже відтиснула мені сідниці. Я пішла в темряву й у непевному світлі променів розгледіла тільки спину. Світлу сорочку й жилет, саме такі, як носив тато. Постать швидко віддалялася, але за ходою я його впізнала. Стало зрозуміло, що завтра вдома мені доведеться розкрити карти.

— Тобі не смачно? Ти копирсаєшся, ніби бідна дівчина у спогадах, — сказав дядько, коли побачив, як я ліниво ковзаю виделкою по тарілці з яблучним пирогом.

Дядько після бабусиної солодкої вечері ще пішов відрізати собі шмат хліба й приніс до нього свинячу консерву в бляшанці. Бабуся зачинилася у вітальні біля швейної машинки. Я поглянула на настінний годинник над раковиною. За п’ять хвилин шоста.

Я вийшла в садок за дядьковою хатою просто так, у картатій сорочці від Гонзи. Було вже тепло навіть увечері. Від трави йшла прохолода, стовбури дерев були трохи блискучими. Якийсь час я шукала. Зденєк зачаївся за найстарішою яблунею, яку я заледве могла обхопити. Його я обійняла грайливо. На ньому була випрасувана темно-синя спецівка. Я заховала лице в подертий комір його фланелевої сорочки, після прання від неї пахло милом. Я трішки вкусила його за шию.

— Я перевірятиму тебе деревами, — зашепотіла я йому до вуха.

— Знову?..

— Я дивитимусь у твої очі так довго, аж доки ти не витримаєш, — сказала я й чекала, коли в його погляді розіллється смуток і коли там заіскриться.

Я була певна, що його ніхто не знає так, як я. На мить я згадала, що одного разу сказав мій тато. «Колись він здуріє, як і його мама». Це жахало. Тоді це прозвучало так злісно. Чому тато це сказав? Якщо здуріє, то здуріє, сказала я подумки й побігла садком.

— Поручик Дуб, — закричала я.

Зденєк зробив крок назад і вдарив об стовбур яблуні, за якою він ховався. Він уже не дивувався, що яблуня може називатися Дуб.

— Кадет Біґлер!

Зденєк побіг по садкові й ухопив рукою на бігу покручений стовбур груші й обкрутився навколо нього. Він дивився на мене, чекаючи наступного імені.

— Поручик Лукаш!

Найгарніше дерево в усьому дядьковому садку. Стрункий і рівний стовбур, гладенька кора, правильне гілля. Минулого року воно все було всипане сливами.

— Балоун, — наказала я.

Зденєк підскочив до низенької яблуні з розлогим товстим стовбуром. Найсолодші яблука в усьому садку.

— Пані Мюллерова!

Це було старе зігнуте дерево, яке родило кислими яблуками з твердою шкіркою. Дядько підпер одну з її схилених гілок палицею з рогатиною на кінці. На вітрі вона вся трусилася, ніби бабця з костуром.

— Кеті!

Зденєк розбігся, але потім зупинився. Роздивлявся на дерева в садку й безпомічно розводив руками.

— Ну так. Пані Кеті!

— Не знаю, яка Кеті?

— Ну ж бо, дружина торговця хмелем Вендлера. Та пані, що приїхала до поручика Лукаша й оселилася в його квартирі.

Зденєк не знав.

— Я знаю, це складне завдання. Можливо, найскладніше…

Я взяла його за руку й підвела до високої молодої черешні. Я пестила гладенький стовбур і дивилася вгору на її легке гілля.

— Згадай, яка вона навесні. Уся рожева. Елегантна й красива.

— Це прекрасно, давати імена деревам, — сказав Зденєк, задиханий від цієї біганини в садку.

— Це я вигадала, коли вперше читала «Швейка», мені було, мабуть, дванадцять. Дядько завжди хотів, щоб я читала йому вголос. Потім я ще раз його повністю прочитала нашому Гонзові, це було позаторік на канікулах. І з того часу я постійно йому його читаю.

— Мені Швейк не подобається.

— Я знаю. Татові теж. Він сердився тоді на дядька, що той дав мені цю книжку.

Ми йшли до річки, дядьків човен був ще витягнутий на берег і засипаний торішнім листям вільхи й осики. Ми дійшли по течії аж до Скали, на місце, куди дядько зі Зденєком ходили ловити щук.

— Ти радий, що тобі не треба було в армію, правда?

Він дивився кудись убік, я згадала про Хозе, як він розповідав про те, як вони разом були на комісії. Два хлопці з одного села, одного року: Хозе вісімдесят п’ять кілограмів, Зденєк — шістдесят.

Ми сіли на пеньок і якийсь час цілувалися. Але там було незручно, я підвелася й чекала, що буде далі. Тільки Зденєк лишився сидіти й дивився на воду під нами. Смуток в мені тамував сильний вітер і його мовчання. У його очах почали пригасати вогники, у них запанував отой його непорушний смуток. Розчулено я повернулася й попростувала доріжкою назад у село. За хвильку він мене наздогнав. Але подумки я вже була в іншому місці.

— Зденєку? Як тут усе буде, якщо побудують цю греблю…

— Хлопці в майстерні казали, що вода буде десь поміж хатою твого дядька й нашою.

Я думала про те, як нас може розділити одна вигадана лінія. Десь у кабінеті її хтось намалює на карті.

— Усе може бути зовсім інакше, — сказала я.

Зденєк мовчав.

Ми стояли перед будівлею гімназії ще довго по тому, як усі однокласники розійшлися кожен у свою сторону. Я не вірила в те, що мені сказала Мілада. Вона залишила це на післяобід, коли ми вже вийшли з-за шкільних лавиць, і тепер стояла переді мною, наче купка нещастя.

— У селі це, мабуть, якось інакше, — сказала вона, дивлячись у землю.

— Дурня, — відповіла я, і її очі втупилися в мене з непевною надією.

— Із твоїх оповідей я уявляю, як там усе має бути дико… Візьмеш мене туди колись, добре?

— До нас? Так, звісно, — мені довелося засміятися.

Я бачила, що вона в мене вдивляється, хоча й була трохи старшою, шістнадцять їй буде вже влітку. Але вона була все ще нецілованою, а я вже дещо мала з хлопцем. Тепер у неї в очах стояли сльози. Батьки заборонили їй іти в кіно з однокласником, який їй подобався. Вони з’ясували, хто його батько і чим займається мама, і зрештою заявили їй, що часу на зустрічі з хлопцями вона ще матиме достатньо.

— Може, зайдеш до нас? — попросила Мілада.

— Іншим разом, сьогодні я тут зустрічаюся з татом.

Будєйовіце було сірим й повним пилу. Збоку від тротуару виднілася фабрика. Коли я підійшла близько до стіни з оббитою штукатуркою, то побачила через брудне скло ряди верстатів, і в проході між ними промайнув тато. У синій робочій сорочці, замащеній мастилом, він зник за металевими дверима. Я знала, що там у них роздягальні й маленька кімната для обідів. Я обійшла будівлю й стала перед головним входом. Коли він виходив звідти, завжди пахнув порошком і милом, як Зденєк. Волосся було ще вогке, зачесане назад, на ньому поношений плащ, у руці старий шкіряний портфель, у якому він носив обід, приготований мамою. Після ранкової зміни в нього були червоні очі й обличчя, щойно натерте милом у душовій. Щоразу, коли я чекала на нього перед фабрикою, він здавався мені трохи іншим, аніж удома. Він був уважнішим, більше слухав і запитував, поки ми йшли одне біля одного. Але я заходила за ним отак після школи досить рідко. Коли в нього збігалися зміни, і коли нам разом треба було щось зробити чи купити.