Изменить стиль страницы

— Що ти сьогодні написала?

— Ти якийсь нахабний, ні?

— «Мама — це вода. Тиха спокійна поверхня. Повільна течія Влтави». Це гарно, сестро, — засміявся він і продовжив читати. — «Тато — це земля, брунатна важка глина, що не рухається від власної важкості, вогка, із неприємним запахом. Кам’янисте поле, широкий лан біля лісу». Чудово, ти пишеш уже так, як Їндржіх Шімон Баар, татові сподобається.

Це звучало насмішкувато. Я навіть не поворухнулася, сиділа спиною до нього й дивилася з вікна на річку. Він піднявся й вийшов раніше, аніж я наважилася запитати в нього про те, що знайшла в коробці. Задрукований аркуш паперу він залишив лежати на тахті.

Я чекала дівчат за закрутом ріки, де вже не було видно села. До Скелі ще треба було йти хвилин десять. Я сиділа на траві й дивилася, як тече вода, було вже по сьомій, останній квітневий вечір був теплим. У животі в мене щось тремтіло, я відчувала приємний неспокій. Вітер із річки холодив мене під футболкою. У светрі, який я принесла з дому в руках, у мене було спаковано літрову пляшку «Годонінського сонця», а в торбі через плече в промасленому папері — сосиски й стаканчик гірчиці. У дядьковій хаті я ще взяла касетний магнітофон Гонзи.

Спочатку на доріжці показалася Анна. Коротка стрижка й струнка хлопчача постать. Чоловіча фланелева сорочка на ній висіла, червону вітрівку було зав’язано навколо пояса. Поки вона підходила, я чула, як у плетеній сумці в неї щось дзеленчить.

— Покажи, — випалила я до неї нетерпляче, коли вона підсіла до мене.

— Я витягнула їх із татового портфеля, він про це не дізнається, — сказала Анна й показала торбу, де лежали дві брунатні пляшки пива з синіми кришечками.

Вони були ще мокрі, коли я торкнулася однієї з них. Я показала свою пляшку дешевого вина. Воно було ніяке, це було зрозуміло, але це був алкоголь, і його було багато.

— Хлопці тебе не бачили? — запитала я.

— Зденєк із твоїм братом пройшли повз нашу хату близько шостої. Кожен котив по шині.

— Вони божевільні, я знала, що цього року з ними не слід ходити. Знову цілий вечір нюхати палену гуму…

— Вони хочуть мати більше вогнище, аніж торік, Зденєк казав, що він дістав шину від трактора.

— Краще б ми пішли з дорослими хлопцями прикрашати майське дерево[11]. Сподіваюся, що вони про нас не згадають.

— Гадаю, що ні, — труснула головою Анна. — Ваш Гонза вчора випитував, я зустріла його в селі, але нічого в нього не вийшло.

На доріжці від села ми почули тихе тупотіння, тож замовкли.

— О господи, що ви тут робите? Я мало на вас не наступила.

Ми повернулися й розсміялися.

— Що таке? — дивилася на нас Оліна.

Маленька постать над нами стриміла у військовому маскувальному халаті майже до п’ят, він був розстібнутим і бовтався на ній, поки вона робила кілька кроків. Ми підвелися, обидві зміряли її поглядом, але не переставали сміятися. На спині на широких пасках висів плаский рюкзак, каштанове хвилясте волосся спадало на зелену військову тканину. Вона була задихана, її зелені очі кидали на нас злісні блискавки.

— Я бачу, що ти при повному параді, — кинула Анна, коли ми потроху заспокоїлися.

— Смієтеся, наче дурні, ви що, ніколи не бачили конго?

— Що-що?

— Конго, — повторила вона й вхопила обома руками розстібнутий плащ, повернулася з рюкзаком на місці, ніби манекенниця, Анна знову розсміялася.

— Цей плащ називається конго? — я торкнулася грубої тканини з коричневими смужками на зеленому фоні.

— Так, звісно. Петр проніс його через ворота й віддав мені, щоб я відвезла його додому.

— Ти виглядаєш дивовижно.

— Ви справді дурні. Це дають в армії, воно годиться для походів і всякого такого…

Ми чалапали одна за одною вузькою доріжкою вздовж течії річки, я остання за рюкзаком, який скакав в Оліни на спині.

— У ньому взагалі щось є? — вдарила я по рюкзаку й влучила в металеву пряжку.

— Я зайшла до мами в магазин по хліб.

Ми переводили дихання на площадці в скелях над річкою. Торби ми поскладали довкола маленького місця для вогнища, складеного з каменів, неподалік була купка наламаного віття й кілька полін. Крута доріжка вела просто до річки, туди дядько зі Зденєком ходили рибалити. Уночі вони наставляли тут вудки на щук.

— Не буде сердитися твій дядько, якщо ми йому це дерево спалимо? — запитала Оліна.

— Наріжуть собі нового, — сказала я.

Вогонь розгорівся, ми сіли на широких полінах навколо й розклали на землі всю їжу й пиття. Я закинула голову, небо темніло, і віття смерек нахилялося до цієї широкої рівнини, їхні стрункі стовбури важко хиталися, рухалися від вітру, аж у мене запаморочилася голова. У нас на землі літали іскри й ходила по колу пляшка «Годонінського сонця». Оліна розрізала половину хлібини з маминого магазину. Я знайшла на землі два прути з попеченими кінчиками, один із них був у формі виделки, його я подала Анні.

— Дядько зі Зденєком тут запікають рибу, — сказала я.

Ми сиділи з прутами в руках, Анна запікала дві сосиски нараз, жир сичав над багаттям, надрізані сосиски потріскалися від жару. Оліна тримала обома руками на колінах пляшку вина, ми дивилися на вогнище й із навколишньої темряви до нас долинали звуки лісу, а знизу — плюскіт води.

— Як у тебе з Хозе? — запитала Оліна, не відводячи погляду від яскравих вугликів у вогнищі.

Через хвилину мовчання я повернулася до Анни. Вона задумано дивилася на кінець прута, на якому пеклася наша вечеря.

— Ніяк, — сказала вона.

— Як «ніяк»? Ти з ним іще зустрічаєшся? — не полишала її Оліна.

— Мабуть, ми з ним розійдемося.

— Знову? Ви постійно тільки те й робите, що розходитеся.

— Лиши це, Олі, — сказала я й потягнулася до неї по пляшку.

— Я хочу тільки знати, чи вони зустрічаються, — захищалася Оліна й подавала мені вино, дивлячись на Анну.

— Хозе хоче, але я вже ні.

— Тобі щось у ньому не подобається? — не вгавала Оліна.

— Так.

— А що?

— Майже все.

— Що «все»?

— Він такий… селюк, — сказала Анна й розсміялася.

— І ти йому скажеш, як він за тиждень прийде з війська, що даєш йому відкоша?

— Мабуть, так, — неохоче відповіла Анна на запитання Оліни.

У картатій сорочці з коротким волоссям вона була схожою на хлопця, але з ніжного обличчя з трохи завеликим носом світилися красиві блакитні очі, два маленькі неба блищали у відсвітах палаючого вогню.

— Поїдете наступної суботи до Бржехова на танці? Там гратимуть «Фантомаси», — промовила я.

— Я б поїхала, — відгукнулася Оліна, — але Петр далеко, а я не хочу бути третьою зайвою.

— Але я теж поїду сама, хіба ж Зденєк кудись вилізе? — ковтнула я з пляшки й подала її Анні.

— Хозе міг би взяти автівку, — поглянула Оліна на Анну, — він уже, мабуть, буде вдома. Нас було би саме четверо.

Вино мені розбурхало кров, Оліна роздала хліб, ми поклали на нього запечені сосиски. Темрява вже повністю нас поглинула, я накинула на себе светр, і ми заходилися їсти.

— Ви гадаєте, Хозе — нормальний хлопець? — запитала раптом Анна.

— Ти це вже, мабуть, перевірила, ні? — засміялася Оліна.

— Я чула, що він у нього маленький, — сказала я.

Оліна засміялася: «Напевно, Хозе важить центнер».

Анна почервоніла. Неподалік від нас щось затріскотіло, і ми насторожилися. Анна підвелася й роззирнулася, але було вже темно. Полум’я освітлювало лише невеличке коло, навіть річку під нами ми вже не бачили, лише відчували її повільне жебоніння.

— Що ти мала на увазі? — запитала я в Анни.

— Ну, мені б хотілося когось, хто справді того вартий, хто є чоловіком.

— У сенсі, що він не боїться, чи що? — запитала Оліна.

— Так, я це маю на увазі. Знаєте, що мені якось дід розповідав? — Анна зробила паузу, а коли тишу ніхто не порушував, продовжила: — У 1939 році він п’ятнадцятого березня стояв обіч дороги на Будєйовіце, доки по ній їхали німецькі військові автівками й мотоциклами…

вернуться

11

Майське дерево — прикрашене дерево, головний елемент багатьох весняних ритуалів, поширених у Центральній Європі.