Ввечері ми сидимо у вітальні, моя валіза вже порожня, я заповнила шафу в кімнаті, де сплю. Випрала першу частину білизни, пралка в тата порівняно нова. Я пройшлася квартирою. Як для господарства старого вдівця з прооперованим тазостегновим суглобом — усе не так і погано. Я змащую руки кремом. Завтра помию вікна, кажу я, а тато переймається, що я якась худа, і допитується, чи добре я їм. Поки що ідилія.

Я починаю розмову про Гонзу. Де він узагалі і як, чи є в тата про нього якась інформація. Я не бачила його з… я замислююсь, із 1986 року. Хитаю головою, самій важко повірити. Тато сидить, ніби язика проковтнув. Ані пари з вуст, не реагує на запитання.

— Про Гонзу ми тут не говоритимемо, — зрештою вичавлює він.

Я дивлюся йому просто в вічі, намагаюся говорити спокійно й згадую про свої обіцянки, дані задовго до повернення сюди.

— От саме про Гонзу ми й говоритимемо.

Я стежу за його здивуванням, за тим, як змінюється вираз його обличчя, воно червоніє й набухає, риси стають гострішими, дивна якась гримаса, він дивиться вбік. Я не зводжу погляду. Раптом він робиться сам не свій.

— Що це таке? — напускається він на мене. — Ти вчитимеш свого старого тата, говоритимеш, що я маю робити, чи що…

Він увесь напружений, руками стискає милиці, ніби хоче звестися на ноги й кудись утекти.

— Я не хочу тобі говорити, що ти маєш робити. Я лише хочу поговорити про нашого Гонзу.

Він відводить погляд, вражений. У мені все кипить, усе, що було заховане десь насподі. Це було схожим на прекрасне повернення блудної доньки до батька, який завдяки мудрості своїй і старості з усім змирився. Я вже не кажу нічого. Намагаюся зберігати спокій, але в моїй голові спливає: «Мені байдуже, татку, навіть якщо я тебе остаточно втрачу. Якщо викинеш мене зараз геть і винаймеш замість мене якусь покоївку. Я через п’ятнадцять років приїхала не задля того, щоб знову тупцяти по колу, щоб поводитися так, ніби нічого й не сталося, і кружляти довкола всіх цих тем із минулого, як біля вогню. Якщо хочеш — можеш із цим померти, із цим мозолем, який зробився в тебе на серці. Тягай це й далі в собі, якщо інакше не можеш…». Потім не витримую, він дивиться у вікно із дивно-нерухомим виразом обличчя, я ковтаю слину.

— Тату, я дуже люблю тебе, завжди любила. І знаю, що ти завжди хотів для нас тільки найкращого, що для всієї родини ти завжди робив усе, що міг. Але я вже не можу розігрувати театр і робити вигляд, ніби нашого Гонзи не існує й ніколи не існувало. Подумай про це, будь ласка. Добраніч.

Я лежу, голова на подушці сповнена якогось неспокою. Ніби коли струснеш скляною кулькою, а в ній сипле сніг. Лампочка на тумбі світить, я дивлюся на свій аркуш із написами, на позначене ТАТО й кажу собі, що занадто просто все це собі уявляла.

Вранці, ніби нічого й не сталося, готую на кухні сніданок. Тато причалапав на милицях, ми привіталися, його обличчя вже лагідніше, зрештою він посміхається й запитує, що буде сьогодні на обід. Мені відлягає від серця, за сніданком я розповідаю йому, як влітку люблю походжати роттердамським ринком, і що любить їсти Фредерік, і що я готую йому помідорну підливу й фруктові дріжджові кнедлики[1].

— Я хочу сходити до мами на кладовище, — промовляю до батька.

— Автобус їздить у село лише двічі на день, дівчинко. Вранці й увечері.

— Пусте, усе одно я думала, що нам потрібна буде автівка. Я хочу зустрітися з багатьма людьми, та й із твоїми оглядами в лікарні так буде зручніше.

— У мене немає грошей на авто.

— На вживану автівку мені вистачить, тату.

— Я не можу ходити з тобою й шукати її просто зараз, — піднімає він милиці в повітря.

— Я куплю сама, не бійся.

— Ти? Тебе одурять, ти жінка…

Він уперше мене насмішив, я заледве не розхлюпала каву. Гучно сміюся, а він дивиться на це й поводиться доволі дивно.

— Тату, я купувала автівку в Голландії, Фредерік би з цим не впорався. Я купувала авто в Америці…

— В Америці? І де б це?

— Ми з однією дівчиною купили старий шевроле у Нью-Йорку. І поїхали на ньому на Захід, а коли подружці потрібні були гроші на зворотний авіаквиток до Лівану, то в Сан-Дієго ми знову продали свою автівку.

Тато мовчить, я прибираю зі столу й готую два пакети, аби сходити за продуктами.

— І в магазин на авто було б зручніше. Раз на тиждень я їздитиму до супермаркету в передмісті, там дешевше.

Я дзвоню у двері двоповерхової вілли в тихому районі. Відремонтований фасад, новий паркан, ворота для автівки на дистанційному управлінні, помічаю я. Мілада з’являється у дверях і йде доріжкою до мене, щоб відчинити хвіртку. Ми обіймаємося, не можемо відвести одна від одної погляд.

— Ти чудово виглядаєш! — повторює вона. — А я от набрала вагу. Розумієш, постійно сиджу в офісі, купа проблем.

Всередині я вже нічого не впізнаю, ми сидимо у вітальні, де двадцять два роки тому стежили разом за новинами австрійського телебачення про катастрофу на Чорнобильській електростанції.

— Батьки мешкають на першому поверсі, — каже Мілада й показує мені за кавою альбоми, повні фотографій.

Двоє дітей, відпустка біля моря, сімейні свята. За хвильку я вже виснажена, але це не закінчується. Потайки стежу за її обличчям, доки вона пальцем показує мені на картинки. Темні кола під очима, зморшки, просто так удома на дивані, без макіяжу. Адвокатська практика йде добре, вони купили землю й квартиру в центрі, це інвестиція, для дітей, зайвим не буде. Чоловік балотувався під час останніх місцевих виборів у мерію, доньку відправили на рік до Америки за обміном, їй зараз чотирнадцять. Я маю встати й потягнутися, підходжу до вікна й дивлюся на вулицю. Вона не очікувала, що я з’явлюся, згадує випускні іспити й те, як їздила до мене в село. Раптом замовкає.

— Не треба було про це починати, так? Вашого дому вже немає…

— Нічого страшного, Міладо…

Вона собі не уявляє, як можна так довго бути не вдома, але діти підуть у світ, вони мають пообтертися, каже, синові дванадцять, йому подобаються мови, ми б хотіли, аби він вчився в університеті десь за кордоном. Я дивлюся на неї, уже трохи не тямлячи, про що ж вона говорить. Я люблю її, але чи це все ще та сама Мілада? Де наші дівчачі секрети? Яка тепер їм ціна? Зрештою, після паузи вона запитує, як я.

— Ми з другом маємо гостел, — кажу я, — уже третій рік поспіль. Поки що мені це подобається. Постійно щось відбувається, зустрічаєш людей із усього світу.

Вона розпитує про Голландію, чи є в мене діти, як батьки. Вона не знала про маму. Лякається. Уже минуло тринадцять років, як це вона не знала? Перепрошує. Неприємно це все.

— Нічого, Міладо. Ти не могла знати.

Переводжу розмову на інше, Мілада підтримує, уже знову щось оповідає, а мені вже хочеться надвір. І в мене є гарний привід.

— Я мушу готувати татові, — кажу, — але я тут буду цілий місяць, можемо побачитися ще.

Вона захоплено киває головою. На сходах мені спадає на думку запитати в неї ще й про авторинок. Коли кажу їй, що шукаю стару автівку, вона бере мене за лікоть.

— Візьми мою, Гано. У нас дві, і моя все одно ввесь час стоїть у гаражі. Чоловік купив її мені два роки тому.

Я вагаюся. Якось дивно ось так позичати авто.

— Безглуздо купувати автівку на місяць. Поки все оформиш, уже час її продавати…

Я відчуваю, що вона говорить щиро й відверто. Мене вражає така щедрість, вона стільки років мене не бачила. І коли вона відразу ж приносить ключі й техпаспорт, я не пручаюся.

— Що ти робиш, що так добре виглядаєш? — перепитує вона мене внизу на доріжці.

— Я їм тільки рибу й овочі, — кажу, — ми живемо неподалік від пристані.

Я їду з гостей у маленькому синьому пежо, усередині він усе ще пахне, як новий, на ньому проїхали усього лише п’ять тисяч кілометрів. Уявляю, як здивується тато.

У неділю вранці везу тата на службу. Коли вони з мамою після переїзду з села шукали костел тут у місті, то обрали цей. У напрямку до лікарні, ліворуч на галасливій вулиці. Я розчиняюся в сильному звукові органу, він виповнює весь головний неф костелу. Дорогою назад до парковки тато хоче подискутувати про мене й віру. Я потураю йому в цьому, часом він мені здається такою дитиною, але він — батько, і в цьому він не сумнівається. Зупиняємося посеред тротуару. У нього болять руки, так далеко на милицях він іще не ходив. Я пропоную йому, нехай зачекає, доки я за ним приїду, але він хитає головою. Він дивиться на мене, в очах у нього біль. Не лише фізичний.