— Я ж кажу собі, цю дупцю я звідкись знаю.

Він нахиляється й вимикає мотор.

— Хозе, це ти? Я вже думала, що не зустріну тут жодної живої душі.

Я застрибую до нього в кабіну. Це сучасний великий трактор із велетенськими колесами, такого ж зеленого кольору, як і його комбінезон. Усередині краще, аніж у моїй позиченій автівці. Хозе запалює цигарку, ліктями спершись на кермо.

— Та синя 206-ка[3] біля костелу твоя, так?

Він спокійний і розмовляє зі мною так, ніби ми востаннє бачилися тиждень тому. Я потроху заспокоююсь і сподіваюся, що ця зустріч буде приємнішою.

— У тобі вже центнер, так?

— Ще й більше. Зате ти не їси нічого, худюща, наче свічка.

Я вивчаю вираз його обличчя. Спочатку здавалося, що він радий мене бачити. А тепер я бачу стриманість і тінь недовіри в очах. Мене дивує, що він знає, що я довго була за кордоном і де саме. Виявляється, часом він зустрічає тата, коли той приїжджає сюди на цвинтар. Я розповідаю йому про свою зустріч із Конопкою.

— Конопка завжди був ідіотом, — махає рукою Хозе.

— Так про нього і мій дядько казав, — погоджуюсь я. — А що зі Зденєком?

— Уже з п’ять років він на інвалідній пенсії, а останнім часом лежить у психлікарні.

У мене щось стискається десь в області шлунка, я намагаюся дихати глибше. Я запитую Хозе, як він, але він багато не говорить. Він одружився з дівчиною з сусіднього села, у них двоє дітей, хлопця звуть Йозеф, як і тата, наступного року він уже піде вчитися.

— Скажи ще, як Анна?

— Я не знаю, багато років її не бачив, — каже він і похмуро дивиться поперед себе, із висоти трактора видно навіть хрест за стіною цвинтаря.

— А Оліна? Ти про неї щось знаєш?

— У неї теж двоє дітей. Ми зустрічаємося тут на поминальні дні.

— Коли їх із мамою звідси переселили, вони пішли кудись у барак на болота.

— Так, недалеко від Воднян, вони й зараз там живуть.

— А її чоловіка ти знаєш?

— Ти його теж знаєш, — він дивиться на мене, примруживши очі.

Я ковтаю, здогадуючись, що може означати його провокаційна усмішка.

— Ти ж не… хочеш сказати, що вона вийшла… за Петра?

— Так, за Петра.

— Петра Гразділа?

Він киває головою, усміхається злісно, як мені здається. Від цього всього трохи паморочиться в голові, він стежить за мною, його це розважає.

— Коли я проходила повз Махів, мені здалося, що побачила за парканом їхню стареньку бабусю. Це може бути?

— Так, минулого року їй виповнилося дев’яносто два.

— Вона так само стежила за всім з-за воріт, ще коли мені було сімнадцять. Вона, мабуть, від тих воріт за двадцять п’ять років і не відходила.

— Вона всіх переживе. Сина вже пережила, не здивуюся, як переживе й доньку.

— Зажди, Маха, який був у місцевому нацкомітеті, уже помер?

— Десь три роки тому. Раптово.

Я вже знову стою на землі. Через площу пробіг пес, але більше нічого не змінилося. Трактор уже знову гуде, Хозе нахиляється, аби зачинити дверцята кабіни.

— Я хочу побачитися з дівчатами, з Анною та з Оліною, — гукаю до нього нагору. — Ми могли б усі зустрітися «У Сладеків», що скажеш? Як у старі часи?

— Старий Сладек вже не тримає пивниці, — кричить Хозе. — Він її винайняв якимось переселенцям із Будєйовіце.

Він газує, махає на прощання й від’їжджає. Причеп за трактором хитається, на асфальт випадає кукурудза. Якийсь час я дивлюся йому услід, аж раптом розумію, що він узагалі не запитав про Гонзу. Вони були найкращими друзями. Я сідаю в автівку й вирушаю назад до Будєйовіце. На пагорбі над селом звертаю на лісову дорогу й виходжу з авто. Тримаю мобільний телефон у руці й трохи проходжуся безцільно по м’якій лісовій землі, дивлюся на крони високих смерек. Сідаю під дерево й ковтаю ароматне повітря. Заплющую очі й кажу собі, що ці подорожі в минуле треба розділити на менші порції. На клавіатурі мобільного телефону натискаю швидкий набір номера, який записано на одиничку. Це номер один, це Фредерік.

Висота 370,5

1983

— Що то був за один? — запитав дядько, дивлячись, як я наминаю картопляний гуляш від бабусі. — Якийсь учений, ні? Окулярики на носі, плечі, ніби його б’ють…

— Це був Марек, однокласник із гімназії, дядьку. Він розуміється на математиці, дещо мені пояснював.

— Ага. І через це приїхав автобусом аж із Будєйовіце?

— Що ти так дивишся?

— Та так просто, Зденєк, звісно, звичайний хлопець із села, але руки в нього ростуть із правильного місця, він бджолами займається, на рибалку ходить…

— Він просто допомагає з математикою, нічого більше.

Дядько Венца награно розсміявся й залишив мене в кімнаті саму. Каштанове волосся в нього над чолом уже рідшало й потроху сивіло, зате свої бакенбарди він доглядав пильно, так само як австро-угорський імператор Франц-Йозеф. Він підвівся з-за столу, на фланелевій картатій сорочці й пивному пузі напнулися підтяжки, узяв біля плити ящик на вугілля й пішов по дрова. Я ще почула в коридорі його голос.

— До тебе прийшла Оліна!

Оліна підстрибувала на морозі у дворі, ніс зовсім червоний, але заходити всередину вона не хотіла. Дядьків чорний вівчар Цар стояв за сіткою огорожі наготові й слідкував за нами обома, чи не візьмемо ми його на прогулянку. Але потім зрозумів, що сьогодні з цього нічого не буде. Оліна була розчулена й підганяла мене.

— Краще захопити якісь окуляри, Гано, цей джинс дуже міцний, голки ламаються й розлітаються в різні боки.

Мені спала на думку одна річ. Із ще розстібнутим пальто я вбігла до світлиці, яка в хаті дядька належала нам із Гонзою, і вхопила його мотоциклетні окуляри. Вони лежали поруч із червоним шоломом.

— Оце воно, — зраділа Оліна. — У мене вдома є окуляри для лиж.

— Але треба поспішити, Олі, якщо брат дізнається, що я їх брала, він мене вб’є.

Ми поспішали уздовж річки, Влтава у лютому була дивовижно сірою і, здавалося, тієї зими вона навіть текла повільніше. Ми пішли стежкою вгору. На мене повіяло знайомим запахом хати, де Оліна жила з бабусею, дідусем і мамою. Особливий такий трав’яний запах кімнати, він мені подобався. Мати Оліни була на роботі, вона торгувала в магазині на площі. У вузькому темному коридорчику ми нікого не зустріли, тож швидко забігли в кімнатку зі старими меблями і швейною машинкою. Оліна дістала з пакета складені джинси. Вони були геть новенькі, чоловічі, більшого розміру, привезені, мабуть, через Австрію. Шви на штанинах від колін були розпороті.

— Він приїде за ними сьогодні, біля сьомої вечора! Я, мабуть, здурію… — марила Оліна, присуваючи мені стільця з іншого боку столика, на якому стояла швейна машинка.

Ми сіли одна навпроти одної, Оліна одягнула оранжеві пластикові лижні окуляри, а я — Гонзині мотоциклетні.

— А це той Петр, із яким ти танцювала минулої суботи на танцях у Седліце? Такий високий, темноволосий?..

— Так, це він, — запищала Оліна, — Петр Гразділ, той металіст, із довгим кучерявим волоссям. Давай, Гано, берися за штанину й тягтимеш на себе. Ти відчуваєш на дотик, яка груба ця матерія? Але не бійся, у мене є змінні голки, ціла коробка.

Пристрій відчайдушно рипів, я натягала тверду, наче колода, тканину від голки до себе, потім щось тріснуло й голка відлетіла вбік. Оліна вилаялася, змінила поламану голку на нову й заходилася мучити швейну машинку далі. Усе йшло повільно, але коли вже одну штанину було завужено, Оліна розпромінилася від задоволення.

— Це не занадто? — перепитала я.

— Те, що треба. Металісти саме й носять вузькі, щоб були по тілу.

Ми взялися за другу штанину й так захопилися роботою, що навіть не помітили, коли у дверях з’явилася Анна. До тями нас привів вибух сміху, Оліна перестала шити й у лижних окулярах сердито дивилася понад моє плече. Я повернулася й побачила Анну, що корчилася від сміху.

— Чого ти прешся? Ніколи не бачила, щоб хтось шив?