— Коли б ви тільки себе бачили, — захлиналася сміхом Анна й витирала очі.

— Краще ближче не підходь, а то й тобі дістанеться, — сказала Оліна й знову запустила швейну машинку.

Уламок голки невдовзі задзеленчав серед порцелянових чашечок на поличці, і якийсь час машинка крутилася марно. Ми сиділи над нею, як двійко після кораблетрощі.

— Він увечері прийде, дівчата, — сказала Оліна й усміхнулася, відсунула лижні окуляри на лоба й вхопила пальцями в коробці наступну голку.

— Як Хозе? — запитала я в Анни.

Ми не бачилися з минулого тижня, коли вона повернулася з Жіліни.

— Він виходив уночі? — хотіла знати Оліна.

Анна кивнула.

— Ви були в готелі?

— Так.

— Із тебе все треба витягати, — забурмотіла Оліна й зсунула окуляри на очі.

— Він усе одно за кілька тижнів повернеться, — сказала я.

— Він служитиме на тиждень більше, — відповіла Анна, — за тих сім днів гауптвахти, які мав восени минулого року.

— Коли втік із казарми до тебе? — усміхнулася Оліна. — Це так романтично…

— Так, Хозе — справжній романтик, — засміялася Анна.

— Дівчата, я два роки без Петра не переживу.

— То ви й справді зустрічаєтеся? — запитала я.

— Звісно. Від тих танців.

— А щось було?..

— Не сумнівайся.

Ми з Анною ззирнулися.

— Мені спало на думку, що коли навесні Петра візьмуть в армію, ми могли б зробити проводи в нас. Байдуже, що він з іншого села, правда?

— Ти ж знаєш, що так, Олі, — сказала я й натягнула на очі Гонзині окуляри, — але тепер краще ший, щоб ми не возилися з цим до ночі.

Коли тато прочинив двері нашої кімнати, ми з братом все ще вилежувалися в постелях. Його голос звучав для мене звіддалік, ніби десь на площі з гучномовця лунало повідомлення нацкомітету.

— Скільки ви тут будете валятися, молодь? Може, час вставати й іти щось робити?

Я розплющила одне око, двері зачинилися. Гонза в ліжку перевернувся на другий бік.

— Це був голос божий, амінь, — захрипів він спросоння й накрився ковдрою з головою.

Мені стало зрозуміло, що за сніданком ми знову не зійдемося родиною, хоча мама й вільна після обіду, а тато — взагалі всі вихідні. Тато вже давно буде десь надворі, а Гонза швиденько з’їсть намащений чимось хліб і піде до дядькової хати. Я попленталася коридором у ванну, розмірковуючи при цьому, як швидко мине ранок, натомість святковий післяобід тягтиметься, як завжди.

На нашій кухні панувала похоронна атмосфера, схожа на легкий сірий прах, я тримала руки в мийці з пінявою водою, був післяобідній час. Типова неділя, із програвача на шафці ліниво й сонно деренчить оркестр, пісні на замовлення до ювілейних дат на станції Чеське Будєйовіце. Ум-цаца, ум-цаца, це неможливо було витримати. Я поспішала з посудом, аби можна було чимшвидше чкурнути. Мама сиділа біля вікна, уже святково вбрана до служби, і дивилася крізь голе віття яблунь у садку на річку, в її очах була постійна давня втома. Уже від середи їй знову було погано. Зі своєю серцевою недостатністю вона взагалі-то не мала б працювати на такій тяжкій роботі. Окрім того, гірше ставало з діабетом. Лікарка Брейхова приїжджає в медпункт на площі щосереди. Я не поїду до школи, а зайду до неї, вирішила я собі.

Тато сидів обіч столу й мовчав, у нас усі завжди мовчали, скрізь тиша, лишень оркестр із радіо. Він час від часу дивився на шафу, де за склом було вставлено конверт, який він приніс на тижні з нацкомітету. Я теж прочитала той лист, коли вони обоє пішли ввечері спати, бо інакше б мені ніхто нічого не сказав. Мені було шістнадцять, для них я була ще дитиною, якій про такі речі не говорять.

Той лист, який згідно з написом угорі прийшов до місцевого нацкомітету ще в лютому, був поданням національного підприємства «Енергоінвест Прага» про перебування на кадастровій території нашого села з метою дослідницьких і вимірювальних робіт. Саме так там було написано. Наступного ж дня ввечері я запитала про це в тата. Спочатку він прикидався дурником. «Адже про це вже півроку говорять усі в селі, ти думаєш, що я глуха?» Але цього я вголос не сказала.

— Біля Темеліна[4] мають побудувати атомну електростанцію, а біля Гнєвковіце — греблю. Водою, яка назбирається після побудови греблі, мають охолоджувати ядерний реактор.

Він лише позіхнув. У нацкомітеті він був єдиним представником народної партії, усі інші службовці були комуністами. Я запитала, що він робитиме. Він стенув плечима.

Священик останніми роками приїжджав на службу аж о першій дня, він був прихожий, місцевий дім священика вже багато років стояв пусткою. Тато мене більше не питав, чи піду я з ними. Пана священика я б із радістю побачила, звісно, але перетерпіти службу Божу останнім часом було для мене неможливим. Раніше ми завжди говорили з татом і паном священиком після служби, перш ніж він сідав у автівку і їхав до наступного сільського костелу. Тепер він лише переказував мені вітання й пораду неодмінно прийти наступного разу.

Я згадала один недільний ранок, це було півроку тому, якось восени. Ми були в нашій кімнаті. Брат мені саме розповідав, що більше ніхто не побачить, як він стоятиме у костелі на колінах і проситиме: «Боже всесильний, змилуйся наді мною», — коли тато раптом прочинив двері в нашу кімнату. У мене було жахливе відчуття, ніби я зробила щось погане, лише тому, що я там була. Я не змогла б вичавити з себе ні слова, а брат зі своєю гордістю й духом протиріччя спокійно вийшов повз тата геть. Мені було страшно, що ж зробить тато, а Гонза не боявся. Або теж боявся, але його це заводило.

Тато цього ніколи не забував, я знала це напевне. Я дивилася на його насуплене обличчя, коли він одягав свій подертий плащ, у якому роками їздив автобусом на роботу. Мама вдягнула на блузку ще чорний плетений светрик, а зверху пальто з рукавами в три чверті, і вони пішли разом на площу. Тато ще обернувся, ніби хотів мені щось сказати, але потім його погляд упав на підлогу, він швидко повернувся й обоє зникли за дверима. Він знав, що я піду до дядька Венци й що Гонза вже там. Якийсь час я ще сиділа обіч столу й думала про маму. Чому вона про все це не хоче говорити? Чому вона ніколи ні про що не хоче говорити?

Я замкнула двері й зіп’ялася навшпиньки, щоб дістатися до верху вікна, куди ми клали ключ. Я зійшла доріжкою до річки, хата дядька Венци стояла за течією Влтави десь за триста метрів від нашого дому. Вона була ближче до води. У садку стояв іще просторий дерев’яний сарай, де дядько майстрував, а влітку ще й збирав мед, собача буда, огороджена сіткою, а ще яскраво пофарбовані вулики. Одна світлиця в дядька призначалася для нас із Гонзою. У нас там був магнітофон, на який ми разом зібрали гроші. Гонза включав «Pink Floyd» і «Dire Straits», записані касети він акурантно підписував своїм незграбним технічним почерком.

Від ріки віяло вогкою різкою прохолодою, на мені був светр, а зверху ще й коротке пальто, яке раніше носила мама. Я думала про цю тишу в нас на кухні, про лист, який тато поверне назад. Це був уже другий лист. Про перший минулого року мені казав Хозе, його тато був у нацкомітеті заступником голови. Це була постанова про будівельну загороду в нашому районі. Хозе казав, що таке прийшло в усі села довкола Темеліна. З одного з них був родом і Петр, який почав зустрічатися з Оліною. Багато людей із цих сіл мали самостійно поставлені будинки. Будівельна загорода всіх здивувала. Ніхто не знав, що це має означати…

Гонза стояв навкарачки біля червоного мотоцикла й ганчіркою чистив мотор, на ньому був товстий в’язаний светр і хустка навколо шиї, світле довге волосся в нього відросло, воно закривало вуха й шию. Із банки від огірків пахло бензином.

— Ти хочеш кудись їхати, у таку холоднечу?

— Сестро, ти дурепа, — він навіть не підвів голови.

— У тебе руки примерзнуть до керма.

— Я готую його на продаж, — сказав Гонза, із любов’ю роздивляючись відполірований мотор і начищені червоні боки.