— Мама знову в лікарні?

Він кивнув і повернувся до будинку. Тато вийшов із дверей, я привіталася. Він тримав у руці відро і йшов до колонки.

— Ходімо, — сказав тихо Зденєк, — я хочу піти хоча б на хвильку.

Ми вийшли на задвірки й пішли до лісу, вітер був ще дуже холодний. Я повернулася і якусь мить постояла, село лежало під нами, і вода в річці неначе теж зупинилася. Зденєк ледь-ледь потягнув мене за руку, ми пішли далі вгору узгір’ям до зеленої стіни смерек.

— Її знову забрали у нервове?

— Спочатку в травматичне.

— Що сталося?

— Вона поранила собі руку.

— Навмисно?

Ми зупинилися. Він дивився в траву.

— Вона засунула руку в такий тканий мішечок, у якому ми тримаємо сушені яблука, і молотком поламала собі пальці й руку.

Я лише насухо ковтнула й усім тілом сперлася на Зденєкові груди. Він повільно гладив моє волосся.

— На мішечку лишилися плями крові. Коли швидка поїхала, тато цей скривавлений шмат ганчірки викинув на гній.

— Не думай про це, Зденєку. Вони допомогли їй і дали щось заспокійливе.

— Ми поїдемо по неї. Завтра.

За хвилинку ми дійшли до лісу. Сіли під першою смерекою.

— Він усе ще там, — сказав Зденєк.

— Хто?

— Той шмат тканини. Він усе ще там лежить, на купі гною.

Внизу, під схилом, вигулькувала стріха хати Конопків, а під нею було видно частину будинку дядька Венци. За нею — сіра смужка річки. Моя кофта пахла коровами.

— Прийти до вас увечері дивитися телевізор?

Зденєк вперто дивився вниз на свої міцні робочі черевики.

— Або сходіть із дядьком Венцою на рибалку. Або давай візьмемо Царя на довгу прогулянку вздовж річки, хочеш?

Над нами пролітали розірвані хмари, вітер гнав їх по небу. Я вдихала повітря з першими ароматами весни. Була дев’ята ранку, мені хотілося їсти, у мене боліли руки й ноги після ранкової зміни. Ми знову спускалися вниз у село, я думала про те, що мені треба приготувати вдома обід, бо мама лежить.

В її очах був такий вибачливий вираз, ніби хтось дорікав їй тим, що їй знову стало зле. Я на хвильку підсіла до неї на крайчик ліжка.

— Мамо, можна мені позичити ту коробку. Ти ж обіцяла.

Вона посміхнулася й кивнула. Я побігла у вітальню й відкрила секретер. Велика коробка від цукерок була зовсім унизу, схована під іншими речами. Я витягнула її й зазирнула в спальню.

— Я візьму її до дядька.

— Що ти з цим робитимеш? — похитала головою мама.

— Я хочу написати історію нашої й дядькової хати. Там лишилися речі від діда й прабаби.

— Там багато всякого, іще з тих часів, коли дід плавав по Влтаві, — сказала мама. — У Венци в хаті, у світлиці, яку ви ділите з Гонзою, спали плотарі.

Я зачинила двері й лишила маму відпочивати. Я віднесла коробку у свою кімнату й думала про неї ввесь час, поки в кухні готувала обід. Вони ж не можуть знести хати, які стоять тут уже двісті років.

Увечері я вирушила з хати, тато щось закричав навздогін, але я вже була поза досяжністю його голосу, поза його впливом. У садку в мами цвіли весняні квіти, вітер був сповнений пахощів. Я перейшла посірілу площу й постукала в низеньке вікно за завісою. Оліна висунула голову. За хвильку вона вже стояла на порозі, светр, джинси, волосся зібране у хвостик, через плече торбинка кольору хакі. За нею стояла її молодша сестричка.

— Ти сказала, що в школі йдеш у похід, чи що?

— Мама знає, що Петр сьогодні виставляється, — запевнила Оліна. — А що сказала ти?

— Нічого. Головне було не казати, що ми будемо в бараці. У тата на це алергія.

Коли ми піднімалися вгору й наближалися до барака, то відчували в повітрі дим. На галявині біля триповерхового житлового будинку ми побачили вогонь, навколо багаття на складених у формі квадрата полінах сиділо щось із п’ятнадцятеро людей. Ми ще не встигли з усіма привітатися, як до нас заговорив пан Сладек. Він стояв біля відкритої бочки, а під її краном на підставці виднівся ряд неповних пивних келихів.

— Ви сьогодні не відкрили пивницю?

— Це краща праця, — засміявся господар, а Петр уже підходив до нас вітатися.

Вони з Оліною поцілувалися, Петр відгорнув своє темне хвилясте волосся, яке спадало йому на плечі, а спереду — ще й на очі.

— Ти насолоджуєшся ним, поки тобі не поголили голову під їжачка? — запитала я.

— Саме про це я зараз не хочу думати, — відповів він трохи засмучено.

Зденєк тримав мені місце, я сіла на колоду, він обійняв мене за плечі, щоб зігріти. Від його синьої блузи відгонило запахом майстерні. Мазут, масло і якісь гвинтики, якось так я його собі уявляла, як він стоїть у монтажній ямі під якимось трактором. На свято він прийшов просто з роботи. Наш Гонза й дядько Венца сиділи навпроти. Біля Гонзи — Анна. Її худе тіло й вузькі плечі здавалися ще меншими біля плечей Гонзи, розвинених штангами у шкільному спортзалі. Серед усіх виділявся Шваб, його імпозантна постать, розкуйовджене волосся, неголене обличчя й дикі очі. З одного боку від нього була обідрана гітара, а з іншого — Арана, її довга барвиста спідниця спадала аж до землі, а біля ніг було сперто дві милиці. Чорне волосся зі срібними нитками сивини розпущене, губи, яскраво-червоні, міцно стулені. Інші хлопці з села, тато Хозе, навколо бігала молодша сестра Оліни, здавалося, що всі вже тут.

— Це вперше, що у нас у селі з цивільним життям прощається не місцевий, — сказав дядько.

— Ні, Петрик не чужий, він мій, — захищала його Оліна, вішаючись йому на шию.

Сардельки й буханці хліба Оліна дістала в мами в магазині. Пан Сладек оголосив, що перше пиво вже розлито, хлопці вставали один за одним, Петр брав у кожну руку по три півлітрові келихи й розносив їх гостям.

— Оломоуц, це не так вже й далеко, — сказав тато Хозе, коли вони з Петром цокнулися, — гіршими були б Жіліна чи Кежмарок[7].

Я подивилася на Шваба, який усміхався.

— Хозе в тому дурдомі, здається, сподобалося, ні? Він продовжив собі задоволення на тиждень?

Подейкували, що тато намагався дістати для Хозе синю книжку[8] через знайомих у військкоматі, тож я знала, що Шваб не втримається від коментарів.

— Не верзи дурниць, — накинувся на нього тато Хозе, — зрештою, двійко хворих в одному селі, здається, цього достатньо, — сказав він, поглянувши на Зденєка й нашого Гонзу.

Зденєк кинув у нього гілочкою, ніби малим списом. Вона відбилася від його пуза.

— Ей, Зденєку, у твоєму випадку я б повірив, що військові чини тебе відбракували, — закричав Шваб, — і що Гонза від мами отримав проблеми з серцем, із цим теж нічого не вдієш…

— Ей, Швабе, зміни тему, — сказав Гонза.

Стемніло, й іскри з великих полін розліталися, жаринки пригасали в траві навколо. Я одягнула светр, Зденєк підвівся й пішов налити собі ще пива. Гонза з келихом зупинився наді мною.

— Тато знає, що ти тут?

— Ні.

Вогнище обмежило темряву, нічого не було видно вже за стовбурами найближчих лип поруч із бараком. Хлопці гадали, чи розійдеться вся бочка й коли саме. Ми підсіли одна до одної, Анна, Оліна і я.

— Потягом до Оломоуца цілий день дороги, — розмірковувала вголос Оліна. Вона була трохи розчуленою, очі ніби в тумані, обіруч тримала келих.

— Це ще нескоро буде, — обізвався хтось із хлопців з майстерні, — перший вільний день він отримає вже після посвяти, якщо нічого поганого не втне.

— Дівчата, їдьмо туди разом? — попросила Оліна. — Анно, що ти скажеш?

— Звісно, я тобі там свічку триматиму, так?

Шваб узяв у руки гітару й перебирав струни. У нього був хрипкий голос, він заграв першу всім відому пісню, поступово всі долучилися. Ми співали старих трампських пісень[9], і Оліна розплакалася. Петр був уже доволі напідпитку, але він узяв її за плечі, і вони зникли в темряві. Незабаром пішов тато Хозе, а через те, що там не було Махи, якого Шваб теж боявся, було тільки питанням часу, коли він заграє щось грубіше. Але в його запасі було чимало трампських шлягерів, тож хтось мав закричати: «Заграй Джонні-Американця». Думаю, що то був дядько Венца. Але Шваб продовжував захоплюватися миготливим вогнем у трампівському таборі й верещати, що з рідного ранчо вже лишилися тільки комин і стайня.