Мала Олінка стежить за нами через вікно, як ми сміємося й вимахуємо руками, тільки, на щастя, не чує, що ми базікаємо про чоловіків.

— Знаєш, що Петр возить дітей туди, де була хата Гразділів? — каже Оліна й махає доньці, що ми вже йдемо всередину. — Він знає ліси навколо, ходить туди за грибами. Він хоче, щоб наші діти знали, де їхній тато провів дитинство й де раніше жили дідусь із бабусею. Він так дратується, що молодь сьогодні вже не знає, що там узагалі колись було село.

— Я теж там була. Там усе заросло травою.

— Петр увесь час говорить, що купив би ту землю від електростанції назад і побудував би там хатинку. Залежить від того, чи будуть добудовувати ще два блоки, чи ні.

— Анна про минуле вже особливо не згадує, — кажу я.

— І правильно робить. Коли я дивлюся на бабусю й дідуся, які все ще переживають, бо в них забрали дім… Я вже тільки лякаюся, коли згадую, скільки їм тоді заплатили. Це було смішно. Із вашими було так само. Знаєш, скільки б ті хати коштували зараз?

— Вони навряд чи могли тоді захищатися. Тепер я це знаю.

— Зараз теж не набагато краще, — посміхається Оліна. — Вони й далі водять нас за ніс. Пам’ятаєш, як тоді, за комуністів, постійно повторювали, що ми маємо поступитися електростанції, бо з того будуть тільки вигоди, що в нас буде найдешевша енергія й так далі? Хочеш знати, скільки ми платимо сьогодні? У нас, мабуть, найдорожча електрика в республіці. Бо ми начебто найменш заселена область. Хай ідуть до дупи!

— Не нервуйся, — заспокоюю я, коли бачу, як вона розійшлася.

— Та мені до них немає діла, до всіх цих ідіотів, — махає вона рукою кудись за горизонт, — у мене двоє здорових дітей…

— І дах над головою, — додаю я.

— У кредит, — докидає вона, і ми сміємося.

Після восьмої Оліна пропонує мені ще почекати, бо Петр із Матиашем повернуться з Будєйовіце за годину. Але я вже хочу їхати, тож Оліна проводжає мене до автівки. Коли ми підходимо до магазину, вона знову дзвенить ключами, відчиняє і за мить повертається з повними руками. Подає мені чотири великі морозива, які вистуджують мені руки. Грошей не хоче.

— Вітання татові, з’їсте ввечері під телеком.

— Треба мені газувати, щоб вони не розтанули, — кажу я й відчиняю дверцята автівки.

— Гано, — Оліна стоїть навпроти мене й раптово виглядає страшенно нещасною, — я дечого тобі не сказала.

— Що таке?

— Наприкінці листопада я йду під ніж. Мені оперуватимуть підшлункову, у мене з нею проблеми вже багато років.

— Усе буде добре, — посміхаюся до неї.

— Дуже боюся, — вичавлює вона з себе й кидається мені на шию.

Ми довго стоїмо обійнявшись. Лише ми вдвох окрай села, навпроти пожежної станції. На сидінні автівки починають поволі танути чотири морозива.

У малому сільському закладі нічого особливо не змінилося. Старий пан Сладек уже не працює, йому вже майже вісімдесят, він лежить удома, у нього ревматизм. Але барна стійка та сама, на неї падає штукатурка. Подерті стільці теж здалися мені такими ж. Тільки на столах світяться нові зелені рекламні скатерки, які надав пивзавод.

Ми сидимо втрьох навколо столу, четвертий стілець порожній. Хозе, звісно, теж покликали, але він сидить біля бару із двома іншими чоловіками, а більше нікого немає. Він заледве відповів нам на привітання, коли ми увійшли. Я нікого з його столу не знаю. Я кричу до нього, де Швабал. Хозе мені кричить, що той виїхав із села дванадцять років тому.

— То ми так і кричатимемо одне одному? — запитую я наше жіноче товариство.

— Хозе завжди був дурнем, — каже Оліна.

— Дівчата, давайте не псувати собі вечір, — каже Анна.

Ми замовляємо на стіл пляшку вина, тут немає з чого особливо вибирати, але все ж краще, аніж те чорнило, яке ми в цій пивниці пили колись. Ми згадуємо, сміємося, часом перебиваємо одна одну. Я все ж відчуваю неспокій, і серце б’ється гучніше, коли бачу Хозе, який підводиться від столу й бере зі спинки стільця своє пальто. Він лише махає до нас на прощання і йде до виходу.

— Ти навіть по п’ятдесят із нами не вип’єш? — кричить йому Оліна.

— Я завтра встаю на ранкову, — чуємо ми у відповідь і бачимо лише його спину.

— То йди до дупи, — зітхає Оліна, — мені й так через підшлункову не можна міцного алкоголю.

Я встаю зі стільця, відчуваю руку Анни на своїй.

— Не бійся, — шепочу, — я хутко.

Поспішаю до дверей, вибігаю перед пивницю, переді мною висока постать, що йде площею до костелу. Почув мої кроки й обернувся.

— Що таке?

— Іду тебе провести, — кажу йому.

Зміряв мене поглядом.

— Дякую, я впораюсь.

— Як тобі з цим живеться, Хозе?

— Що?

— Я питаю, як тобі з цим живеться всі ці роки?

— Ти п’яна, чи що?

— Як тоді все було на хлумецькому роздоріжжі?

Він обертається і йде далі, я за ним.

— Хозе, ти такий бовдур…

Він зупиняється й вдає здивування. Ми стоїмо посеред площі.

— Не треба мені грати виставу, нас тут тільки двоє.

— Чого ти від мене хочеш?

— Ту аварію тоді вчинив ти, бо ти був за кермом. Поки не приїхала поліція, ви домовилися, що будете оповідати.

На його обличчі — глум.

— Ти тоді ридав перед Гонзою, наче баба. Що не знаєш, що тобі робити, що Анна вагітна, що вам усім це зіпсує життя…

Він похмуро дивиться назад на пивницю.

— Гей, про Анну не думай, я все одно довідалася б про це.

— Дудки б ти довідалася.

— Аж ні. І знаєш від кого? Від Гонзи.

Тепер уперше я відчуваю його невпевненість.

— Ти гадав, що він зникнув з лиця землі? Ти б цього хотів, так? Я їздила до нього тиждень тому, він живе на півночі Моравії. Не віриш? Можеш йому подзвонити, своєму найкращому другові, — я витягаю мобільний із кишені.

— Облиш мене…

— Гонза вважав вашу дружбу справою життя й смерті, він такий. Він пішов за тебе в тюрму, а ти змусив Анну зробити аборт, хоча це й було вельми ризиковано…

— Знаєш, чому? — я навіть відступаю на крок від його дошкульного погляду. — Бо вона навіть не знала, чи це моя дитина, чи Гонзова. Цим вона тобі не похвалилася, ні? То й перестань мене дратувати цими розмовами про те, який був ваш Гонза святий.

— Я знаю, що між ними щось було, але це було тоді, коли Анна з тобою розійшлася.

— Звісно, а коли Гонза з нею переспав і потім її кинув, як він робив із усіма, то вона прилізла назад, як і багато разів до цього.

— Гонза не був святим, але він був стіною. На відміну від тебе, нікчемо!

— Ти не знаєш, про що говориш…

— Гонза приїжджав до тебе після амністії? Ні? Тому що Анна написала йому до в’язниці, як ти його обдурив. Він уже давно знав, яка ти скотина. Ти не вартий був навіть того, щоб він приїхав натовкти тобі пику.

— Забирайся і їдь кудись до дупи, ти нікому тут не цікава.

Ми обоє важко дихаємо, повітря, ніби після перестрілки, коли ще відчувається запах пороху.

— Але ж ти зруйнував тоді життя трьох людей. Навіть чотирьох…

Він посміхається. Його обличчя знов набуває самовпевненості.

— І що ти з цим хочеш робити? Підеш донесеш на мене?

— Ні, — дивлюся йому просто у вічі й повільно виціджую слова, — мені на тебе насрати.

Він спльовує в калюжу.

— Навзаєм.

Хозе йде, руки в кишенях, я чую, що він насвистує. Я лише тепер відчуваю холод, стою на площі в самій сорочці, так, як за ним вибігла. Повертаюся назад до пивниці й звіддалік бачу у дверях дві постаті. Анна й Оліна. Стежили звідти. Боялися за мене. Раптом із мене ніби все спало. Пивниця стала лише трохи люднішою, ми допиваємо другу пляшку вина, господар милий, робить нам на замовлення бутерброди з тертим сиром. Зрештою переходимо до міцнішого. Я замовляю гіркий лікер на всіх, але тільки раз. Бо ми вже бережемо себе, і так знаємо, що ніч молода, що Маґда вже їде, щоб відвезти нас кудись, де вирує життя. Після десятої ми сідаємо до автівки й залишаємо заспане село нашого дитинства.

Маґда, заскочена нашими розмовами й сміхом, лише посміхається й веде в темряві, авто повільно їде районною дорогою, оточеною лісом і туманом. Оліна мене підмовляє, щоб я назавжди повернулася до Чехії, що ми будемо так гуляти щоп’ятниці.