Изменить стиль страницы

— Що він сказав?

— Що, мабуть, приїдуть на вихідні з татом. Поприбирати в хаті й підготувати її до передачі.

Я стояла біля ліжка, руки в кишенях випраного халата. Я відкладала це запитання до останнього моменту, аж доки Анна мусила вже йти.

— Анно, чи можу я в тебе кілька днів пожити? Доки підшукаю собі щось.

Вона без вагань кивнула.

— Я можу піти до батьків, але ж як? Щоб послухати тата, який від початку казав…

— Можеш бути в мене скільки захочеш.

— У тебе чудова подруга, — сказала Надя, коли за Анною зачинилися двері.

— Слухай, Гано, мені тут спало на думку, — пролунало в тиші, коли ми ввечері вимкнули світло в кімнаті. — Моя молодша сестра працює як au-pair у Лондоні. Вона повертається першого червня й шукає собі заміну. Вона дзвонила мені три дні тому. Що ти на це скажеш?

— Не знаю.

— Дві маленькі дівчинки, хороша родина. Якщо сестра тебе порадить, вони візьмуть тебе. І матимеш рік забезпечення й час для роздумів, що ж тобі робити далі.

— Я завжди була домосідкою, Надю. Наш Гонза кпив із мене, бо сам завжди десь блукав…

— Треба хутко вирішити. До завтра, коли нас звідси випишуть.

Лікарняна кімната блідо світилася. Усе було білим, двері й рами на вікнах, викувані конструкції ліжка й навіть постіль.

— То як, Гано? Зробиш собі документи й за два тижні поїдеш.

Я побачила, як Надя сіла на ліжку. Ця думка надихнула її більше, аніж мене. Я заплющила очі. До ранку було ще далеко, і я все ще була трохи заслабка.

Анна відчиняла шафи й шухляди, щоб віддати мені щось зі своїх речей. Шкарпетки, кілька футболок, піжама, білий светрик. Я стояла дещо безнадійно над відкритою валізою. Мені було двадцять п’ять і, окрім курсу на лижах у гімназії й літнього підробітку під час навчання в університеті, я ніколи тривалий час не була поза домом. Я посміхалася. «Це теж наш рід», — згадала я слова мами. І ще — дядька Венцу й річку, що повільно текла біля його хати. Майже все, про що я думала, уже не існувало.

У конверті в мене було п’ятдесят британських фунтів і квиток в один бік на автобус до Лондона. У гаманці — п’ятсот крон, на квиток до Праги і якийсь обід. Відбуття з вокзалу «Флоренц» о шостій вечора.

— Гроші я тобі надішлю, щойно буде така можливість, Анно.

— Це не горить. Із першої платні купи собі якийсь пристойний одяг.

Анна вже мала свій світ. Квартира, робота, життя в маленькому місті, улітку з подругами поїде до моря. Я дивилася за вікно на небо, сутеніло, сяючі електричні лампи на вулицях, місто під районом вирувало світлом вікон і автівок. Я думала про вчорашнє прощання з батьками. Від обох віяло страхом і неспокоєм. Це було трохи сльозливо, але я поводилася, ніби все гаразд. Я не взяла грошей від тата, а мамі пообіцяла, що якнайшвидше їй напишу чи подзвоню. Коли я йшла, мама з’їхала зі мною ліфтом донизу. «За рік я повернуся й сподіваюся, що ми знову побачимося всі вчотирьох. Що будемо родиною», — щось таке я шепотіла їй до вуха внизу біля входу в десятиповерхівку.

Я вже зібралася. Це було нескладно. Я вийшла на балкон і вихилилася, щоб побачити сусідній будинок. Шукала очима вікно на п’ятому поверсі. Воно було закрите жалюзі, та можна було здогадатися, що там світиться. За останній тиждень я не знайшла в цій біганині часу, щоб зайти подивитися на пана Тушла. Я не знала жодних новин із села і знати їх не хотіла. Я тільки уявляла собі, що хата пана Тушла окрай села біля лісу все ще стоїть, мисливці матимуть із неї склад. У цей момент я почула голос Анни. Вона вибігла за мною на балкон.

— Ходи подивися, хутко.

Ми всілися біля телевізора, був саме час головних вечірніх новин. Репортер стояв із мікрофоном перед хатою, яку я так добре знала. Навколо розвалини, але кілька знайомих фронтонів іще стояло. Камера знову націлювалася на будиночок із палісадом, перед ним я впізнала авто найстаршого сина пані Згоркової.

— Остання мешканка цього виселеного села, вісімдесятилітня жінка, що має бути силоміць перевезена за участі поліції й старости районного центру неподалік, — декламував сенсаційним голосом репортер.

Я побачила знайоме обличчя у вікні, чужих людей, що походжали перед дверима, авто поліції.

— Будь ласка, вимкни це, Анно…

Це був останній вечір у Анниній квартирі, а я не могла заснути. Не крутилася, щоб її не розбудити, вона лежала поруч мене, на другій половині широкого ліжка, і рівномірно дихала. Без руху, руки на ковдрі, я лежала й витріщалася на стелю. Запакована валіза стояла в коридорі.

2008

Тато дрімає перед обідом у кріслі й тоді, коли я саме зачиняю двері балкону, прокидається. Я трохи здригаюся від холоду, уже жовтень, а я стояла в самій футболці на балконі на дев’ятому поверсі, де свистить вітер. Я тримаю в руці мобільний і відчуваю, що маю посмішку від вуха до вуха, нічого не можу з цим вдіяти, мені відразу хочеться збігти вниз із цього дев’ятого поверху, не чекаючи, поки приїде ліфт…

— Що з тобою? — запитує тато.

Ми дивимося одне на одного, милиці в нього сперті обабіч крісла, він трохи затуманений зі сну, а я сама не своя й набираю повітря в груди.

— Щойно говорила з Гонзою!

Я стискаю в руці маленький телефон, мало не розчавлюю його, і швидко переповідаю, як учора додзвонилася одній будівельній фірмі в Шумперку. Там Гонза вже давно не працює, але вони дали мені контакт товариства з Римаржова, звідки він теж нещодавно пішов, але там знали людину, яка з ним працювала. І той мені продиктував номер телефону Гонзи. У мене було цих дев’ять чисел, нашкрябаних на аркушику, але був уже пізній вечір. Уранці я готувала сніданок і не думала ні про що інше, проте саме це постійно відкладала. «За годинку», — казала я собі, — «за півгодинки, за десять хвилин». А потім я вибігла на балкон і набрала номер, а потім залунав голос, який спочатку звучав дуже сторожко, але потім я повірила, що говорю з Гонзою. Що за двадцять два роки знову чую голос свого брата.

— Та заспокойся, бо ніби в трансі, — потішав мене тато.

Поступово в мене заспокоїлося дихання, я все ще посміхаюся, але вже менше, і зіпсувати цієї посмішки не дам. Іду до кухні, готую обід, займаю руки й голову, тож за п’ятнадцять хвилин я вже майже спокійна. Чую тата, як він ходить у вітальні, тренується без милиць. Він закашлявся, я біля плити, спиною до дверей, чекаю, що ж він прийшов мені сказати.

— А ти вважаєш, що якось до нього поїдеш? — питає він обережно.

— Якось? Я їду відразу після обіду.

— Але зажди…

Я обертаюся від столу й бачу його насуплене чоло.

— У нас усе закуплено, вечерю приготую й залишу тобі в холодильнику, а вночі або під ранок уже й повернуся.

Він обертається і йде назад до кімнати.

— Аби тільки не здуріла, — чую, як він белькоче.

За обідом запитує, куди я, власне, поїду.

— Гонза живе в Брунталі. Але зараз він на будівництві десь поблизу Опави.

— Але ж це протилежний бік країни! Ти хочеш їхати сама?

Я змушена посміхнутися попри всі ці переживання.

— Я проїхала автівкою через усі Сполучені Штати зі сходу на захід, тату.

— Ну так, але… — бурчить він над тарілкою супу.

Я проїжджаю селом, розтягненим уздовж дороги, дивлюся ліворуч на бічну, та раптом я вже за табличкою, будівлі закінчилися, далі видко лише поля. Я повертаю на першій польовій дорозі і їду назад, знову дзвоню. Із телефоном біля вуха нарешті завертаю правильно. Іще пару десятків метрів поміж будинками, а потім відкривається лука, за нею — частина лісу й просто перед капотом у мене раптово — купа глини.

Я вилізаю з автівки й потягуюся, бо зупинялася тільки раз біля бензозаправки десь на Височині. Досить тепло, сонце вже низько над лісом і світить мені просто у вічі. Я затуляюся долонею й роззираюся. Із землі стирчать кабелі, переді мною низька «капличка» для прокладання електрики, трохи далі — бетонна площадка. Бачу маленький екскаватор із ковшем, що лежить на траві, і вантажівку. Поруч стоїть темно-синій пікап, задні дверцята відчинені, але ніде нікого. Звідкись чути плюскіт води. Найближча ділянка оточена низьким заіржавілим парканом із відчиненою хвірткою, кілька фруктових дерев із напівопалим листям, колодязь і полущена синя колонка. Із неї тече вода, поруч стоїть хтось зігнутий, напівголий, я бачу його спину. Підходжу до нього, він миється під колонкою, намилює руки, вирівнюється й змиває все водою. Чоловік середнього зросту, м’язистий, засмагла спина й світле волосся, зовсім коротке. Бере рушник, що лежав на бетонному покритті колодязя, і витирається. Тягнеться до сорочки, що накинута на колонку, і вдягає її. Я нечутно йду пожовклою травою, і він обертається, лише коли я стою за кілька метрів від нього.