Анна не знає, що далі, я гладжу її плечі й кажу, що далі вона й не мусить розповідати.

— Ми тоді уночі на тій трасі пообіцяли одне одному, вигадали це хлопці, що це залишиться лише поміж нами трьома, назавжди. Мені це здавалося огидним, але зрештою я їм також пообіцяла, що нікому про це не скажу.

Анна плаче в мене на руках, я відчуваю, що це тихий плач полегшення, я гладжу її волосся.

— Це було найгірше літо мого життя, Гано. Я боялася зустріти Гонзу, тебе, твого тата чи маму, я не могла стерпіти Хозе… Я поїхала до тітки, у неї був знайомий лікар у лікарні. Спочатку взагалі не хотіли це робити, бо вже було досить пізно…

— Хозе тебе змусив зробити аборт?

— Він тиснув на те, що в селі про це ніхто не знає, лише лікарка. Не знав, що ти про це знаєш. Гонзові він пізніше сказав, що я втратила дитину в тій аварії…

Коли Анна заспокоюється, ми йдемо трохи пройтися вулицею. Біля сусіднього дому я раптово згадую й показую на п’ятий поверх. На вікнах опущено жалюзі, як і минулого разу.

— Я добре пам’ятаю? Це вікна пана Тушла, Анно?

— Так, це його квартира.

— Тато стверджує, що він уже помер.

— Він живий, за ним доглядає донька.

Я тішуся й уголос планую зустріч.

— Не роби цього, Гано, — крутить вона головою.

— Чому?

— Він уже зовсім не виходить. Нещодавно я зустріла його доньку, він навіть не впізнає людей.

— Я не можу уявити, що не зайду до нього. Я хочу знати, як йому жилося усі ці п’ятнадцять років…

— Як жилося? — усміхається Анна. — Ці жалюзі в нього опущені вдень і вночі.

— Чому?

— Спробуй уявити, що він бачить із вікна.

Коли я повернулася спиною до панельки, побачила вершечки башт атомної електростанції. Анна дивиться на мене.

— Із п’ятого поверху він бачить ці вежі як на долоні, розумієш? Він навіть не може визирнути з вікна.

— До дідька, я й не зрозуміла.

— Але хроніку він писав іще недавно, — продовжує Анна. — Знав, хто куди переїхав, коли зруйнували село, люди писали йому, хто помер, у кого народилася дитина тощо. Окрім того, усі на поминальні дні зустрічалися в костелі святого Прокопа.

Ми ходимо районом, але вниз до центру йти не хочеться, тож ми продовжуємо говорити на дивані. Я розповідаю про свої зустрічі з Хозе, зі старим Конопкою і про поїздку до Гонзи. Анна показує мені на ноутбуці світлину родинного свята, сімдесятиліття батька. Я кажу, що рада була б побачити її батьків, але що лишилося вже менше тижня, тож, імовірно, вже наступного разу. Мені спадає на думку, що в гаманці у мене є мій список. Я ще нікому його не показувала, але Анні можна. Він уже трохи прим’ятий і брудний. Анна сміється й подає мені ручку, щоб я викреслила її ім’я.

— Бачиш, хто в мене залишився насамкінець, так?

Анна проводить пальцем донизу й спиняється біля третього від кінця імені.

— Ти не знайшла Надю? Я ходжу до неї стригтися щомісяця, оцей колір мені зробила вона.

Розказує мені, де в Наді перукарня, уже майже десять років вона на першому поверсі дому, який вони з чоловіком збудували собі в передмісті. Її доньці вісім років. Потім Анна опускає палець на самий кінець списку й дістає мобільний.

— Я подзвоню Оліні. Скажу, що ти сидиш поруч мене.

Вона бачить по мені, що я не вельми окрилена від цієї ідеї.

— Ми зустрічаємося майже щомісяця. Вона щоразу приїжджає, коли хоче поговорити й відпочити від родини.

— Я маю це зробити сама, Анно. Скажи краще, де її знайти.

— Ти ж не захочеш це відкласти? — запитує Анна й на звороті мого списку малює план села на Збудовських болотах.

Як іде дорога, де пожежна станція — і навпроти ставить хрестик.

— Знаєш, я завжди собі уявляла, коли думала про Оліну, як колись до неї приїду, вона працюватиме в шикарному магазині, підфарбована, на шиї золото, вдягнена в костюм від «Гуччі», обслуговуватиме лише обраних замовників…

Анна сміється, як дурна.

— Ти ж пам’ятаєш, — нагадую я їй, — вона завжди казала, що не хоче працювати, як її мама.

Я ховаю цей дивний шматок паперу назад у гаманець і розпитую, що робить Оліна.

— Дозволь себе здивувати, — каже Анна. — І раз уже ти до неї поїдеш, можеш їй дещо відвезти? Я завжди записую їй нові фільми жахів.

Вона принесла три DVD в паперових обкладинках, підписаних фломастерами.

— Вона не змінилася? — запитую й перечитую назви фільмів: «Мертва Мері», «Кривавий курорт», «Дім тисячі трупів».

Час промайнув, виявилося, що вже десята вечора, я сиджу в автівці, Анна пропонує, щоб я ще трохи почекала Маґду, ми могли б разом піти у бар тут на районі.

— Наступного разу. Вранці о сьомій я везу тата до лікарні на процедури, — кажу я.

В’їжджаю на гірку біля Тина, проминаю велетенські освітлені вежі електростанції, радіо в автівці вимкнене. У голові все стрибає, відчуваю, що не можу зосередитися на керуванні. Чим ближче те місце, тим більше б’ється серце й холонуть руки на кермі. Лише тепер помічаю, що біля перехрестя стоїть нова заправка. Маленька, лише на дві колонки. Світло від заправки освітлює все поблизу. А так все лишилося таким, як і тоді. Наближаюся до Глубоцького заповідника, гальмую, по обидва боки дороги — ліс. Звертаю на лісову дорогу й вимикаю мотор. Відчиняю дверцята й перекладаю мобільний телефон із однієї руки в іншу, ніби він попече мені долоні. «Здається, іще не так пізно», — кажу собі. Дисплей світиться в темряві, я шукаю номер, навколо шумлять дерева.

Якийсь час звучать довгі гудки, потім чути голос Гонзи. Він усе ще для мене якийсь новий.

— Не заважаю? Іще не пізно?

— Ніколи не пізно, — чую, як він сміється.

Як типово. Одразу навіть не знаю, із чого почати, що сказати в цій паузі. На мить мені здається, що він точно знає, чому я дзвоню.

— Я сьогодні говорила з Анною. Я все знаю.

Тиша. Не чути навіть його дихання.

— Їй треба було комусь розказати, Гонзо. А кому ж іще, окрім мене? Їй відлягло від серця. Через стільки років та обіцянка мовчати давно зайва, ти не думаєш?

— Що я маю тобі сказати?

Його голос звучить дуже спокійно. Про аварію він точно не хоче говорити. Він так і каже. Я дихаю якийсь час глибоко, щоб заспокоїтися.

— Чому ти про це не сказав батькам, Гонзо? Принаймні тоді, коли ти в дев’яностому після амністії повернувся додому?

— Я хотів їм сказати. Але ти не бачила тата. Із ним не можна було говорити, він поводився, як переможець холодної війни, ніби той листопадовий переворот зробив саме він. Йому все було зрозумілим, він уже давно нібито знав, що комуністи ось-ось підуть. І вся революція відбулася лише завдяки тому, що він у якомусь забитому селі щонеділі старанно ходив до церкви…

Він говорив усе ще спокійно, але його дещо гумористичний тон відлунював мені болем, через тата.

— Він постійно мені повторював, що найважливіше — це каяття, що коли я буду щиро каятися, знову зможу стати частинкою людської спільноти. Я сидів там у цій панельній квартирі й відчував, що нічого не змінилося, навпаки, стало ще гірше, що з цією людиною я просто не порозуміюся. І коли він не вгавав, я послав його в дупу.

— Ти не зміг себе перемогти, хоча б задля мами? — шепочу я в слухавку.

— Я хотів їй усе написати. Але ти ж знаєш, як я люблю це робити. Я відкладав, поки не прийшов лист від тата, що…

— А на похороні? Ти мав сказати йому хоча б тоді.

— Не вийшло, Гано. Повір.

— Чому?

— Він поводився так, ніби маму довів я, а не він…

— Гонзо..!

Я сиджу ще якийсь час у відчиненій автівці, а потім вмикаю мотор і виїжджаю на головну трасу до Будєйовіце. Я знову прокручую в голові цю розмову й свою останню фразу: «Це за тебе ніхто не зробить, Гонзо, ти маєш сказати це татові сам». Я розмірковую про те, як не вибовкати все самій, і мені спадає на думку, як добре те, що я вже за кілька днів поїду. Як на перший раз, цього для мене було забагато.

Близько пів на одинадцяту я відчиняю квартиру й тихенько йду до своєї кімнати. Скрізь темно, тато вже спить. Перш аніж заснути, я прокручую в голові карусель, ніби за часів сільського свята. Кольори, голоси, обличчя. Гонза, Хозе, Оліна. Я думаю про пана Тушла, дев’яносторічного старого, як він писав ще багато років у маленькій панельній квартирці з видом на атомну електростанцію хроніку села, що вже багато років не існує. А ще я розумію, що сьогодні вперше в житті я почула, як Анна плаче.