Я повертаю вузькою непрямою дорогою довкола заплавлених озер. Жовтневий вітер жене асфальтом листя тополь і беріз. На лобовому склі з’являються перші патьоки від дощу. Я роблю ще один закрут і праворуч бачу луку з нескошеною пожовклою травою, галявину, самотню стодолу й ще одне озеро. Гальмую й в’їжджаю в село, на сидінні поруч лежить мініатюрний план, накреслений ручкою. Ліворуч — пожежна станція, як і має бути. Подвійні ворота, перед ними — бетонний майданчик, що заростає травою. Їду повільно, хати оточують дорогу парканами. Праворуч показується низька будівля. Стара бетонова штукатурка, вкрита пилом вітрина й алюмінієві скляні двері. Я виходжу з автівки, іде дощ, повіває холодний вітер, я піднімаю комір куртки, на голову натягнено бейсболку. Я роздивляюся малий сільський магазинчик, побудований, найімовірніше, у сімдесяті. Скляна вітрина повністю заліплена збляклими рекламними наліпками мінеральної води, морозива, кексів і горілки. Я зазираю досередини й трохи вагаюся. Чи означає Аннин хрестик саме цей жалюгідний сільський магазинчик продтоварів?

Я вдихаю й беруся за алюмінієву ручку дверей. Заходжу до приміщення, заставленого поличками, посередині — довгий двосторонній стелаж, навколо нього — вузький прохід, яким заледве можна пройти. Спереду — прилавок, за ним — полички з пляшками алкоголю й сигаретами. Відразу ж упізнаю той вольовий голос, який заповнює весь магазин. Продавчиня, що стоїть на переносній драбині й вирівнює товари на полицях, повернута до мене спиною, злиться на людей, що стоять відразу біля дверей. На висоті грудей — малий відкидний столик, прикріплений до стіни. На ньому стоять дві розпочаті пляшки пива, за які тримаються ті постаті в чоботях. На одній — подертий темно-синій плащ, на голові — берет, це чоловік із посивілим масним волоссям, стоїть спиною до входу. Навпроти нього — кістлява жінка в хустці, на ній розстебнутий ватник, під ним плетений светр, на худих руках, що показуються з рукавів, світяться сині вени. Я чую від них в’їдливий запах хліва. Двоє відповідають на моє привітання, але продавчиня в грубому светрі й червоній жилетці із жовтим рекламним написом на спині навіть не обертається.

— Я не буду вам щодня повторювати, що тут не пивниця. Просто заберіть це пиво й випийте його надворі.

— Там холодно, — зауважує гугнявим низьким голосом чоловік і сьорбає з коричневої пляшки.

— Мені все одно, випийте вдома, але ж не тут! — завершує дискусію пронизливий вереск.

Обидвоє й справді починають рухатися, беруть у руки пляшки і йдуть. Двері за ними зачиняються, і я знову чую той знайомий голос, тепер уже значно спокійніший.

— Візьміть, будь ласка, кошик, гаразд? Я скоро зачиняюся, працюємо до п’ятої.

Я слухняно беру пластиковий кошик для товарів. Продавчиня вже стоїть за прилавком, у руці тримає ручку, на мить відриває погляд від паперів, а потім знову щось пише. Вона мене не впізнала. Я дивлюся на неї, обличчя здається мені трохи повнуватим, волосся має світле мелірування, вона взагалі погладшала, але це вона, Оліна. Хмуриться над паперами, розкладеними на прилавку.

— Щодня їм про це товкмачу, — додає для пояснення, радше вже самій собі. — Приходять сюди просто зі свинарника й гадають, що їх тут хтось буде нюхати…

Щоб не стояти там отак по-дурному й мати трохи часу, я обходжу стелаж із товарами, кладу до кошика якесь печиво для тата й банку маринованих огірків. Підходжу до прилавку з іншого боку, для певності знімаю бейсболку й опускаю комір куртки. Вона зайнята паперами, рахує й бубонить під ніс цифри. Із колами під очима, ненафарбована, у рекламній жилетці якоїсь продуктової компанії, рукави светра натягнено на руки аж до пальців, бо в магазині досить холодно. Я стою просто біля неї, біля прилавка, і серце мені заледве не вистрибує.

— Я хотіла запитати, чи є у вас заварні тістечка.

— Їх привозять у четвер, — відповідає вона автоматично й раптом її рука з ручкою спиняється посеред ненаписаних цифр.

Якусь мить так і зостається, вона видивляється на папери. Потім підводить очі. Ми дивимося одна на одну.

— Привіт, Олі, — вичавлюю з себе.

Вона обходить прилавок.

— Ходи сюди, — говорить і розкриває обійми.

Я вже не можу сказати й слова, клубок підступає до горла, притискаю її до себе, обіймаю, кудись зникають усі обіцянки, які повторювала собі чотири тижні тому в літаку, жодного плачу, жодних сентиментів. Лице занурено в Олінине волосся, що пахне сигаретним димом, я плачу, як мала дівчинка.

— Уже п’ята? — запитує охриплим голосом Оліна, коли ми рознімаємо обійми.

Очима, переповненими сліз, я шукаю стрілки годинника. Вона показує над холодильник із лимонадом і мінералкою, там на стіні висить червоний годинник із логотипом «Кока-коли». Вони показують рівно п’яту. Оліна йде до дверей, дзвенить в’язанкою ключів і зачиняє двері. Жодна з нас іще не оговталася. Оліна сякається в паперову хусточку, а я стою над своєю покупкою, що викладена на прилавок, і дістаю гаманець.

— Забудь про це. Бери й ходімо, — наказує Оліна.

Я лишаю автівку перед магазином, Оліна показує навпроти на гуртожиток, у якому живе її мама зі старими батьками. Ми проходимо далі на п’ятдесят метрів, де стоїть старий будиночок, із полущеною штукатуркою, але під новою стріхою. Я йду півкроку за Оліною, раптово усвідомлюючи, яка ж вона пречудова. Вона без вагань веде мене до себе додому. Ніби ми востаннє бачилися тиждень тому. Мене це знову вражає.

— Ми купили його сім років тому, — показує вона на будиночок. — Петр переробив електрику й воду, за рік, мабуть, будуть гроші на новий фасад, — обраховує Оліна.

Перед ворітьми я раптово спиняюся. Оліна вже стоїть за ними, тримаючись за ручку, і озирається на мене.

— Що сталося? Ти ж більше не плакатимеш, правда? Це вельми заразне…

Я витираю очі й слухняно хитаю головою, входжу за нею у двір. Оліна показує на дашок для автівки, якої немає.

— Петр із Матиашем поїхали в Будєйовіце на хокей. У них абонемент на вищу лігу. Постійно дуріють то з футболом, то з хокеєм. Знаєш, хлопцям треба гратися, а то вони роблять капості, — вона поглядає на мене й делікатно посміхається.

У них є Матиаш, якому невдовзі буде тринадцять, і десятилітня Олінка. Вона вдома робить домашні завдання, я розмовляю з нею, поки Оліна в кухні готує нам каву. Вона кличе нас до столу, батон на бутерброди уже порізаний, ми їй допомагаємо, а потім сидимо у вітальні, заставленій важкими темними меблями. Оліна розповідає, як вони живуть тут, у селі, а я про себе підраховую, скільки ж віталень за неповний місяць у Чехії я відвідала. І тут мені дають до рук альбом зі світлинами. Відпустка на Ліпні, перебудова дому, Петр і Матиаш на футболі. Із останніх світлин видно, що Петр також погладшав. Спереду лисіє, але за гривою на потилиці все ще доглядає.

— Іноді хочеться його вбити, — запросто коментує Оліна, коли мала йде до своєї кімнати. — Але тобі я, зрештою, не маю цього розповідати, правда ж?

Ми дивимося одна на одну. Я хочу сказати щось важливе, дорогою я це повторювала собі, виправляла порядок слів і таке інше, але Оліна все одно не дає мені сказати.

— Він займається дітьми, це так, і в домі робить багато роботи…

Оліна продовжує, я бачу, що вона міцно тримає дім. У момент, коли вона замовкає, я передаю вітання від Анни, віддаю диски з фільмами жахів і кажу їй про свою ідею зустрітися в пивниці «У Сладеків». Потім вона хоче покурити, ми стоїмо надворі, уже не йде дощ. Тепер вочевидь моя черга розповідати, бо Оліна про все розпитує.

— Ти одружена? — запитує вона, коли її сигарета вже майже викурена.

Я хитаю головою, що ні.

— У тебе з хлопцями не так, як у нашої Анни, часом?

Я виймаю з куртки гаманець і показую їй світлину з Фредеріком.

— Хто це? — перепитує вона.

— Той, із яким я зараз зв’язалася.

— Почекай, цій світлині років із двадцять, ні?

— Минулорічна.

— Скільки ж йому років, божечку?

— Двадцять дев’ять.

— Молоді сили? Але ж ти хитрунка, де його знайшла?..