Вранці ми з татом зустрічаємося у дверях ванної. Я позіхаю, у мене заспані очі, потягуюся, від автівки я вся, ніби поламана.

— Треба було поспати, — каже тато, — булочку до сніданку я намащу собі сам.

— Добре. Проте мені подобається їсти разом.

За вікном іде дощ, кава пахне, ми сидимо за столом, і я обережно починаю розповідати про Гонзу. Намагаюся говорити без надміру емоцій, щоб не відлякати тата. Він усе вислухав мовчки, ствердно хитав головою.

— Гонза був дуже радий, тату, що я приїхала, щоб потурбуватися про тебе. Він запитував, як пройшла операція, і як ти, він хотів би тебе побачити. Зрештою він запропонував, що навесні приїде, ми змогли б знову всі разом побачитися.

Недовірливий погляд, я нічого іншого й не чекала, але це моя вистава, вона мені подобається.

— Наприклад, на Великдень, казав він.

Я бачу, як йому важко не думати про те, що він щойно почув. За його лобом це все перемелюється, він нервово жує булочку з маслом і джемом.

— Тату, Гонза — хороший хлопець. Він має добру роботу, працює, як віл…

«Не тиснути, — кажу собі, — до весни в нього ще є багато часу в усьому розібратися». Після сніданку він тренується ходити по квартирі, щодня обережно ускладнюючи завдання. Удень, коли перестає дощ, ми йдемо надвір. Він згадує, що я скоро поїду. Останній тиждень. На голову мені падає листя з дерев, лавочка й пісочниця з гіркою на дитячому майданчику притрушені жовтим листям.

— Я хотів тобі ще дещо сказати, поки ти не поїхала, — каже він, ми стоїмо серед панельок, тримаючись під руку. — Я не хотів писати про це в листі. Ти пам’ятаєш стару Махову?

— Звісно. Я навіть бачила її за воротами, коли їздила покласти мамі квіти на могилу.

— Так, одного разу вона вхопила мене за рукав просто на цвинтарі. Це було вже року з півтора тому. Добігала через площу з палицею вже ледь-ледь… Я зараз у цьому ненабагато кращий.

— А що вона хотіла?

— Розповідала мені, що тоді, улітку, коли це сталося з Венцою, — зиркає на мене тато, — він саме працював у них у хаті, оббивав їм веранду. Він не встиг це зробити до вечора, і Маха, її син, який уже…

— Я знаю, тато, він помер.

— Маха йому сказав, щоб він прийшов наступного дня вранці. А Венца нічого на це не відповів. Тож Маха знову своє «до завтра, Венцо». А Венца ніби-то каже: «Я цього вже не дороблю». А Маха: «Чому не доробиш?» А Венца ніби-то тільки повторював, що не доробить, і пішов геть… Стара Махова це чула. І Маха був того вечора останнім, хто бачив його живого.

Я міцно тримаюся за тата. Чи він за мене, не знаю. Навколо бігають діти, щебечуть, як ластівки.

— Чому ж нам Маха про це ніколи не говорив?

— Ну, знаєш, він же урядовець… І це тоді не личило.

Анна все ще худа, волосся коротке, пофарбоване в особливий світло-каштановий відтінок, який їй дуже личить. Ми вітаємося за руку й коротко обіймаємося при вході. Вона веде мене до вітальні, я знову через багато років у її квартирі. Тут усе вже інакше, сучасні меблі, скляний низький столик, точкове освітлення на стелі. Тільки одну річ я впізнаю — милий низький комод із дерева, із трьома малими шухлядками. Старовина від прабабусі серед цієї сучасності чудово виділяється. Єдиний спогад про стару сільську хату, якої вже давно немає. Я дивлюся вражено й мені здається, як влучно це характеризує Анну. Вона живе сучасністю, але не забула. Ніби зачарована, я не можу відвести погляд від старого комода й тільки пізніше помічаю, що, окрім Анни, на мене дивиться ще й та дівчина зі світлою косою, яка минулого разу мені відчинила і яку мені Анна тепер намагається представити. Її звуть Маґда.

Вони сидять поруч на дивані, а я навпроти в кріслі, між нами — бутерброди, закуски та кава. Анна до мене підготувалася, бо знає мене й знає, що я люблю солодке. Я хочу чути все й відразу, але Анна починає розказувати зашвидко, так, ніби за цих п’ятнадцять років із нею не сталося, власне, нічого цікавого. Називає три фірми, в яких працювала, а тепер нібито працює на якогось місцевого багатія, як вона говорить. Із Маґдою вони познайомилися п’ять років тому, вона працює масажисткою у фітнес-центрі. Вона б дуже хотіла до Південної Америки, тож я маю розказати їй про Мексику й Аргентину. Маґда вивчає іспанську, показує мені підручники. Потім перепрошує і йде, вона відійшла від масажного столу лише на годинку, щоб мене побачити, сьогодні вона працює аж до десятої.

— Вона дуже мила, — кажу я Анні.

— Тебе це здивувало? — вона запитує просто й дивиться мені в очі, від її погляду я відчуваю спокій і рівновагу.

— Знаєш що, — стенаю я плечима, — у нас у Роттердамі ніхто цим не переймається.

— Але тут у нас, у маленькому місті, не так, не забувай.

Більше вона про це не говорить, запитує про тата й Міладу, про мої подорожі.

— Я маю тебе насварити, — сміється вона. — Ти раптом зовсім перестала мені писати. Я тоді послала тобі до Лондона, мабуть, іще два листи, а коли ти за рік не повернулася, я взагалі не знала, що з тобою сталося.

— Я знаю, Анно, я погана. Але тоді в мене було багато роботи із самою собою.

— Лише через роки я дізналася від твого тата, що ти в Австралії. Я зустріла його в Будєйовіце на різдвяному ярмарку. Він тоді ще думав, що ти скоро повернешся.

Потім Анна замовкає й дивиться на мене якось інакше, і я відразу розумію, про що вона хоче поговорити. Я ще трохи вичікую, тепер уже від якоїсь хвилини нічого не зміниться, якщо вже вона не сказала мені цього за двадцять два роки.

— Я хочу розповісти тобі, що сталося тоді у вісімдесят шостому на хлумецькому роздоріжжі, — починає вона, — коли ми поверталися з Олешніка з танців, Хозе, ваш Гонза і я…

Вона говорить зв’язно, як той, у кого було достатньо часу про все подумати й сто разів переповісти це самому собі. Коли вона дістається того головного, у неї аж трохи стишується голос.

— …Хозе пив увесь вечір лимонад і був неприємним, я пам’ятаю, що зовсім не розуміла, чому він, власне, хотів їхати на ті танці, якщо йому все не подобалося і він не танцював, лише наїжачено сидів біля столу. Саме того дня я розповіла йому радісну новину, що вагітна. Гонза літав залою, скрізь були його знайомі, вони пригощали його горілкою. Пива він випив десь із три за вечір, а скільки було пригощань, я не знаю…

Я відчуваю все більшу знервованість у її голосі, вона робить довші паузи й часто дивиться кудись за мене, ніби бачить оце все десь удалині.

— …ми поїхали відразу після півночі, я вже не витримувала там із Хозе. Гонза ще не хотів, але коли він побачив нас обох, із настроєм на нулі, то вже нічого не говорив. Був туман, і Хозе їхав досить швидко, я боялася, і ми ще раз посварилися в автівці, я сиділа поруч із ним, Гонза — позаду. Потім Хозе виїхав на перехрестя, швидше за все, що він узагалі не подивився або був зовсім неуважний, бо злий. А потім нас викинуло, це був жахливий удар…

Я бачу по ній, що вона хоче вже закінчити, хоче мати це позаду, але водночас чим далі, тим важче підшуковує слова.

— …Я стояла на дорозі й бачила Хозе, який вилазив за мною із правих дверцят, ліві не можна було відчинити. Раптом ми опинилися ззовні всі втрьох, я була рада, що ми цілі, а потім ми пішли до тої автівки, вона лежала на даху, догори колесами, це було жахливе видовище. У цей момент проїхала інша автівка, теж у напрямку Глубокої, як і та, перша. Хлопці переговорили з водієм, потім авто поїхало й Гонза сказав, що той пан подзвонить у швидку. Потім ми дуже довго були там самі, принаймні мені так здавалося. У тій автівці було двоє чоловіків, але до них не можна було ніяк дістатися, Хозе ввесь час повторював, що той, хто поруч із водієм, мертвий. Гонза казав, що їх звідти не можна витягати, що треба почекати швидку, а потім Хозе почав істерику, кричав, що це жахлива річ, що я вагітна, і що ж буде далі. Зрештою він побіг у поле, тікав геть, як навіжений, а Гонза побіг за ним. Він його наздогнав, і якийсь час вони стояли там у полі, Гонза тримав його обома руками за плечі й щось говорив. Коли вони повернулися, то…