— Там якась баба, — почула я грубий незнайомий голос, що звучав надприродньо.

«Міражі», — подумала я, коли впала на подушку. Потім повернувся фільм, хоча можливо, він і не переривався ввесь цей час, я сходила в ньому кам’яними сходами вниз, до якогось підвалу, звідки лунали удари. Вони звучали скрізь, розліталися, це було боляче, кожен глухий удар я відчувала в лобі й у скронях. Це гепання тривало нескінченно, я знову відчувала своє тіло, біль у м’язах і піт, що стікав із мене під шарами одягу. Сухість у роті не дозволяла сковтнути, я кашляла й давилася, прагнула напитися, але не мала сил підвестися на ліктях під важкістю двох ковдр. Потім запала в порожнечу, де навіть надсадне биття припинилося, я тільки відчувала, як у мене в голові шумить кров.

Увесь цей жах нескінченної ночі облило холодне світло ранку, який розсвітлювався за вікном. Я почувалася слабким поламаним тілом, яке було викинуто бурею на берег, побите, із безсилими кінцівками на піску. Поворухнула рукою, підвела голову над подушкою. Перевернулася на бік до нічного столика й ложечкою піднесла до губів давно вихололий чай із чашки. Облила ковдру й простирадло, рука трусилася, чай стікав підборіддям на горло й затікав під футболку. До рота втрапило лише декілька крапель, я хотіла набрати ще раз, але скинула ліктем напівпорожню смальтову чашку, калюжка розтікалася на підлозі й зникала під ліжком. Спрага була нестерпною. Я звелася і трохи посиділа на ліжку, ноги спустила на підлогу, було відчайдушне бажання знову лягти й відпочивати, але я підвелася. Схопилася руками за грубу стіну, потім сперлася на ручку дверей, нарешті прочинила їх і пошкандибала через темний коридор до ванної. Мене перепинив раптовий удар в обличчя. Я наштовхнулася на дверцята головного крану для води, чомусь вони стриміли зі стіни, відчинені. Цей біль і переляк мене розбудили. Уздовж стіни я пленталася по сірому коридору до ванної, по пам’яті виставляючи руки поперед себе, щоб не наштовхнутися на морозильник, але його вже там не було. Я увімкнула світло, аби напитися з крану над мийкою. Під ногами хрумтіла відбита штукатурка. Я роззиралася, де я. Немає умивальника, немає крана. Уся система водогону зникла, зі стіни стирчали голі труби. Ванни теж не було, замість неї — у кутку сміття й поламані кахлі. Ані душа, ані труб для води. Уся ванна була розбитою. На землі валялися речі, на них — сліди. Пралки не було. Я відчувала, що спрага здіймається догори моїми порожніми нутрощами, як вогонь, я знову вийшла в коридор, аби напитися в кухні, та знагла відчула на обличчі тверду підлогу коридору. Кахлі в коридорі охолоджували всеньке тіло, яке було схожим на розсипані поліна, без жодного порядку, порозкидувані члени, над якими я вже не мала влади.

Очі розплющилися від світла, що проникало крізь вікно навпроти. На білій стелі були пожовклі мапи, наді мною — скляна посудина, від якої вела прозора трубочка. Я слідкувала за нею очима, аж доки вона не привела мене до мого ж передпліччя із пробитою веною. Шкіра навколо каналу була коричнево-жовта від дезінфекції. Якийсь час я вперто дивилася на лікарняний натюрморт. Срібляста голка, пластир і синець.

Потім з’явилося обличчя молодої дівчини з коротким темним волоссям. У неї були блакитні очі, посміхалася до мене. Раптово відбігла до дверей, ненадовго зникла й повернулася з медсестрою. Так почалося нове життя. Це я усвідомила вже пізніше, коли з’ясувала, де я, як довго лежу на лікарняному ліжку й хто ця дівчина, яка сидить поруч мене. У лікарняному халаті й капцях вона здавалася блідою, але жадібно кусала яблуко й по-дослідницьки прискіпливо мене розглядала.

— Тебе привезли вранці, а зараз уже день. Сестра сказала, що в тебе дегідратація й що тобі треба збити температуру.

Її звали Надя, вона чекала результатів аналізів і виписки. Була місцевою, перукарка з Будєйовіце, до її дому від лікарні близько трьохсот метрів.

— Та дівчина, яка з тобою приїхала, така худа, коротка стрижка, вона ще сьогодні прийде. Я мала сказати тобі це, як прокинешся.

Крім спраги й ґулі на голові, я не відчувала жодного болю, до вечора я сама підвелася й дійшла до туалету. Я була слабкою, але вже чекала на вечерю, хоча Надя від цієї думки лише посміхнулася. Мовляв, цю бурду їсти не можна. Коли залунав стукіт у двері нашої маленької лікарняної кімнатки, мені відразу ж спалахнула думка, хто зараз з’явиться. Анна тримала в одній руці два банани, а в іншій — апельсиновий сік. Мене виповнила радість, я підняла руку з розчепіреними пальцями на знак вітання. І Надя з нею привіталася, ніби зі старою знайомою. Увесь час, доки Анна сиділа біля мого ліжка, вона слухала нас і доповнювала мене, коли я намагалася переказати, що говорив мені лікар.

— Мене відпустять завтра або післязавтра.

Анна у великому пластиковому пакеті принесла мої речі, які ще вранці позбирала в порожній хаті. Документи, щось із одягу, зубна щітка і якась косметика. Сумка із записами, кілька носовичків, коробочка з манікюрним набором, яку мені подарував Петр до Різдва.

— Пан Тушл мені відчинив. Він передав тобі ключі, вони в сумці.

Я стисла їй руку, вона заохочувально посміхнулася до мене. Я розглядала кімнату. «Я не сама», — сказала собі. Це відчуття додало енергії. Я вже не була під крапельницею, кров, замість розчину глюкози, розносила тілом цю дивну смутну радість посеред посірілої лікарні.

— Це було випадково, — розповідала Анна, — уранці по роботі мені треба було поїхати до нотаріуса, я вирішила заїхати до тебе, вважала, ти вже прокинешся. Двері були відчиненими, вікно поряд розбите. Ти лежала в коридорі. Це був шок…

Надя нас слухала з широко розплющеними очима й переводила погляд із одної на іншу. Мені все пригадувалося уривками, увесь учорашній день і жахлива ніч.

— Я побігла за Тушлом. Ти була зовсім безсила, здавалася мені заважкою. Біля дверей висів плащ, тож ми розклали його на підлозі, поклали тебе на нього й так винесли з хати на двір до автівки. Я весь час їхала на ста кілометрах, навіть у місті, за півгодини ми були тут.

Сестра принесла дві вечері й залишила Анну в нашій кімнаті, попри завершення часу для відвідувань.

— Там усе було перевернуто догори дриґом, у кухні на підлозі валявся посуд, розетки було витягнуто. Я постійно наступала на спиці для в’язання, їх було розсипано біля буфету, багато, цих довгих кольорових спиць, які привозив із роботи твій дядько…

Я швидко втомилася, у мене заплющувалися очі. Анна вже стояла у дверях, коли я покликала її назад. Я полізла до пластикового пакета й дістала маленьку сумочку. У ній були мої сережки й ланцюжок. І ключі від хати. Я віддала їх Анні.

— Віддай це, будь ласка, панові Тушлу. Скажи, нехай поверне Петрові, коли він там з’явиться.

Вона на мить завагалася, а потім затисла ключ у долоні.

— Відпочинете тут іще один день, а потім після огляду підете додому, — сказав мені вранці лікар. Мені було вже добре, до обіду час минув вельми швидко, ми з Надею з’їли банани й випили сік від Анни. Натомість після обіду час тягнувся.

— У тебе задовге волосся, треба з ним щось зробити. Ти не думала про тонування?

Ми лежали на ліжках, вдихали сморід лікарні.

— І ще додамо барви. Вибереш у мене в перукарні серед зразків…

Зрештою, у цій лікарняній нудоті я розповіла Наді все, усе своє життя, включно з останніми днями й тижнями.

— Мені буде двадцять шість і все, що в мене є, — отут, у цьому пластиковому пакеті, який принесла Анна. У мене ні копійки за душею, немає хлопця, нікуди повертатися…

— Ти все поставила на одну карту.

— І програла, — продовжила я.

Ці слова відлунювали в маленькій кімнатці на два ліжка годинами. Анна прийшла біля четвертої. Принесла яблука, шампунь і якісь журнали.

— Я була в пана Тушла, тобі вітання. Пані Згоркова теж махала мені з вікна.

— Як виглядає село?

— Навіть не питай.

Ми сиділи втрьох на моєму ліжкові й хрумкотіли яблуками.

— Коли я прийшла до Тушла, — продовжувала Анна, — зустрілася там із Петром. Тож я віддала ключ просто йому.