Він раптом постав у дверях спальні. Одна рука схована за спиною, на губах нервова посмішка. Він набрав повітря й почав.

— Ніколи не пізно почати спочатку, як гадаєш..?

Я повернулася до нього. Поки він роззирався в сірій спальні, фіранка на вікні пропускала дещицю світла, я дивилася, як завмирає його обличчя. Слова в нього вичерпалися, він дивився на мене, не в очі, а на голі груди. Моя приношена сорочка була зовсім розстебнутою, ковдра закривала мене лише по пояс. У руці я тримала відкорковану пляшку. У ній лишалося тільки на денці. Він провів очима на розкидану постіль, перевернуту навспак, зім’яте брудне простирадло було наполовину зсунуто. На підлозі — три порожні пляшки від вина, на столику — дві склянки на тонкій ніжці. Із іншого боку ліжка на столику стояла повна попільничка й одна майже ціла тонка біла цигарка.

— Ти в порядку?

— Звісно, Петрику, — прошепотіла я. — Ти приїхав по морозильник? — я спробувала весело розсміятися.

Але не вийшло через розпач, який стискав шлунок так, що несила було стерпіти. Я лише сковтнула повітря.

— Що тут, божечку, відбувалося?

— А як ти гадаєш?

Тільки тепер я справді помітила його подивований вираз, широко розплющені очі. Він дивився на пустку й, не вірячи, крутив головою.

— Ти серйозно, Гано?

— Ідіть усі до дупи… — проказала я голосом, розм’яклим від спирту й плачу.

За мить я відчула полегкість.

— Що ти таке… — прохопилося в нього перелякане, рука знагла виринула з-за спини й раптом на ліжко мені щось упало.

Я трохи підскочила, але легкий переляк прийшов із запізненням. Він раптово зникнув, грюкіт дверей долинув до мене, ніби з глухої далини. Я перехилила в себе залишки самогону з пляшки й кинула її перед себе. Вона докотилася по збитій постелі до букета червоних троянд. Лише цієї миті я побачила цей великий букет. Зі скляного горла скапнула остання сльоза грушівки й всоталася в білу білизну. І в цей момент мене знудило, це сталося так швидко, що я не встигла навіть переповзти й перехилитися через край ліжка.

Уранці я відчинила вікна й двері у всій хаті. Після довгого душу, який вимив із мого волосся запах його цигарок, а з тіла — в’ялість, я стягнула з мотузки якусь білизну й натягнула це все бездумно на себе. Голова боліла від кожного нахилу, кожного різкого руху, шлунок усе ще крутило. Я не знайшла вже нічого на снідання, що допомагало б і від похмілля. Почула, як кішки труться об двері й жалісно нявчать. Налила їм останнє молоко й відчула напад паніки через те, що ж давати їм завтра. Поклала до кишені останні гроші й пішла на головну трасу. Від перехрестя йшла пішки в напрямку Глубокої та Будєйовіце, за спиною — охолоджувальні вежі електростанції. Мені здалося, що стає краще від цієї швидкої ходи, шини автівок свистіли по асфальту тут і там. Десь за п’ятнадцять хвилин засвистіла гума й переді мною на правому узбіччі зупинилася поштова автівка. Із вікна визирнуло знайоме обличчя. Блондин, махнув мені рукою. Я перебігла дорогу й підсіла до нього.

— Нарешті ви підете зі мною на каву, так?

Він показував мені зуби, а я відчувала, як він потайки роздивляється моє тіло, з-під білої футболки світився мій чорний бюстгальтер, крізь великий розріз із лівого боку виднілася чорна шлейка. Він намагався розмовляти і ніяк не міг зрозуміти, що я сьогодні геть не в гуморі. Я дивилася крізь брудне переднє скло поперед себе на сіру дорогу під нами. Не те щоб це вдивляння отямило мене, але воно заспокоювало, заколисувало й применшувало біль. Він запропонував мені цигарку з пачки. Я подивилася повз нього, кудись на поле, а потім без жодного слова втупила байдужий погляд знов на трасу. Решту дороги він уже не говорив.

Місто було сповнене весняним сонцем, я підійшла просто до шкільної їдальні. Мені хотілося їсти, але ще більше мене мучили уявлення про те, що мамі треба буде щось пояснювати. Я мушу попросити про розраду чи лише про соус із кнедликами? Тож я повернула й повільно побрела до центру. Відчувала слабкість у ногах, почало боліти горло. Єдине, про що могла думати, це про зграю напівдиких кішок із покинутих дворів у нашому селі. Купила п’ять літрів молока, тягнула їх у пластиковому пакеті через площу в Будєйовіце, на бічну вулицю, там шукала кав’ярню чи бістро, де б можна було випити гарячого чаю з лимоном, аж раптом мій погляд зупинився на вітрині антикваріату. Я задивилася на полиці, повні старих порцелянових фігурок і чашечок. Там була олов’яна таця й набір столового начиння. Посеред цього всього стояла дерев’яна скриня з викуваними кутами. На ній були намальовані червоні квіти й зелені листочки.

Я зайшла у жовту темряву магазину, товстий пан із лисиною й посивілими вусами був під піджаком у жилеті кольору бордо, а на товстому пальці — золотий перстень. Я відчула його погляд, що оцінює клієнтку у випраних джинсах, затяганій білій футболці і з пластиковим пакетом у руках. Запопадливий тон його голосу швидко змінився, коли я запитала, звідки в нього скриня.

— Ця скриня крадена.

— Я не знаю, про що ви говорите, пані.

— Я достеменно знаю, з якого села вона походить, із якої хати й хто її власник.

Він дивився на стійку й щось писав, наче мене й не було.

— Ви продаєте крадене? Я маю піти в поліцію!

— Я купив її з надійних рук.

— Але вона крадена, я можу це довести.

Він показував мені, що не збирається зі мною говорити.

— Я приведу вам сюди її власника…

У мене запаморочилася голова і я радо вийшла надвір. Мені було кепсько, я відчувала, що в мене температура. Постояла ще трохи перед вітриною зі скринею й шукала цінник. Його там не було. Я куплю її й відвезу панові Бертаку назад, повторювала я собі, коли йшла й тягнула пакет, повний молока. Але ж знала, що в кишені в мене грошей — хіба на чай із булочкою.

Від головної траси до села мене підвезла вантажівка. Водій їхав перевозити. Уже здалеку було видно дим, він висів над селом, рухався нам назустріч, заздалегідь проникаючи в кабіну вантажівки. Я вийшла біля ставка. Від нього нічого не лишилося, був без води й майже вщерть заповнений розбитою цеглою й черепицею зі стріх, поламаним бетоном, деревом, різаним залізом і сміттям всілякого сорту. У двох садках палали багаття, у них горіло все, що не можна було забрати, що не мало сенсу перевозити. Половина хат була вже без вікон, від хати Бертаків лишилися тільки головні стіни. Я стояла там із пластиковим пакетом у руці, ніби посеред апокаліпсису. У Згорків висока некошена трава діставала вже до середини паркану. Над ним із вікна визирало нерухоме обличчя старої пані, ніби воскова фігура. Я підійшла ближче, мені подумалося, що я запропоную їй молока. Я не знаю, чи бачила вона мене. І хоча я стояла просто за парканом, вона твердо дивилася понад мене, ніби не могла відвести погляд від цього дива перед собою, ніби її хтось припнув до стільця. Я пішла вздовж стіни до дверей. Взялася за ручку, було зачинено. Трохи почекала, а потім почула, як відчиняється вікно. Я нахилилася досередини й подала пані Згорковій один пакет молока. Помітила, що кухонний стіл і важка низька шафка перемістилися до дверей. Вона закрила вихід меблями.

— Вони ріжуть фруктові дерева за цвітіння, — прошепотіла старенька.

Я ледве почула її перестрашений голос.

— Може, вам іще щось потрібно, пані Згоркова?

— Я бачила це. Вони ріжуть їх, закопують у землю або палять.

Забарикадована у власній хаті, вона зачинила вікно від запаху паленого й диму. Я поспішала додому, ворота були зачиненими, я пройшла увесь дім. Усе було в порядку. Я нагріла собі горнятко води й зробила чаю. Погодувала котів і пішла прилягти. Мене трусило від холоду. Я натягувала на себе одяг іще й ще, тож до вечора я була загорнутою, як лялечка.

Уранці в мене боліло все тіло. Я вважала, що вже не підведуся, але доповзла до туалету й розлила молоко голодним кішкам. Їх було вже шестеро. На мене напало жахливе почуття самотності. І незбагненне відчуття провини. Я принесла собі в ліжко горнятко чаю й спала до самого вечора. За вікном сіріло, я хотіла підвестися, але вже не змогла. Кров бухала в мене в голові, мене лихоманило. Я натягнула на себе ще одну ковдру, голову загорнула у шарф, який до цього був довкола мого горла, яке все ще боліло. Інколи була без пам’яті, коли приходила до тями, усе було, ніби в кіно, навколо темрява і якийсь порізаний старий фільм по колу. Безкінечна низка картинок, я відчайдушно намагалася зрозуміти сюжет, але все перемішувалося, поверталося на початок чи забігало задалеко вперед. Персонажів було переплутано. Я впізнавала їх, але вони оберталися одне на одного. Дядько Венца, він стояв над великим кухлем, повним меду, якого було стільки, що дядько в ньому плавав, потопав і кликав на поміч, але голос його зраджував. Прибіг Зденєк, за ним — Оліна, вони ходили по траві над річкою, на яку світило сонце й осявало посеред течії широке срібне пасмо. Я намагалася щось пояснити Петрові й боялася, щоб це не почули Оліна зі Зденєком. Ми зробили Оліні щось жахливе, я постійно це повторювала, але Петр сміявся, лише сміявся, і всі довкола мали б його чути. Я спробувала підвестися, витягнути руку з-під ковдри й намацати, чи ж справжній Петр, чи розпливеться, тому що Оліна зі Зденєком уже зникли, як зображення на поверхні води, вони вже текли, захоплені течією. Я взагалі не могла поворухнутися, а потім прочинилися двері, я зраділа, що це не привиддя, що заходить Петр, але на мене глипнули два чужі чоловіки, я хотіла закричати до них, але вони мали перестрашений вигляд і невдовзі вилетіли геть.