— Хочеш у кондитерську? — запитав він у кутку будєйовіцької площі.
Я навіть засміялася. Тато ніби зупинився в часі. Постійно бачив у мені ту маленьку дівчинку, якій купував ванільний пудинг із шоколадною поливкою в білому стаканчику в кондитерській, де на стінах були намальовані Кржемілек і Вохомурка[10]. Мені подумалося, що б він сказав, якби знав про мене все, і мене кинуло в жар. Тож я з радістю затягнула його в магазин із черевиками. Потім тато витягнув із портфеля рецепти від лікарки Брейхової, і ми пішли в аптеку.
Ми поверталися автобусом. Тато сидів біля вікна, зелена коробка з моїми новими черевиками хиталася в сітці над нашими головами. У кожного з нас на колінах була торбинка. У кишені татового плаща лежали ліки для мами. Я тішилася, що покажу їй бежеві літні черевики, які купив мені в Будєйовіце тато.
— Колись ти мені отак у автобусі показував поле, яке належало дідові з півночі.
— Воно тут ліворуч, а ще один шмат он там, під лісом.
— А тут праворуч?
— Це вже не колгоспна власність. Це державна.
— А коли переїхали дід і бабуся?
— У п’ятдесят третьому. Нам усім тоді довелося поїхати, тітці Божці з Анежкою — їй тоді було три роки.
— А скільки ти там був, на півночі?
— Десь три роки. Дід хотів, аби я повернувся сюди. Хоча б приблизно в цей район. Їм із бабусею не можна було.
— А чому вони хотіли, щоб ти жив тут?
— Щоб принаймні хтось із сім’ї був поблизу цих наших полів. Дід тоді ще вірив, що все повернеться й він отримає господарство назад.
— А ти?
— Тоді я татові вірив.
— А сьогодні?
Він нічого не відповів, дивився через вікно на поле біля дороги. Ми ніколи не просунулися далі, він мовчав, а я боялася випитувати. Дорогою до села він вже не заговорив.
Коли я прокинулася вранці, брата в кімнаті вже не було, я дивилася на скуйовджену ковдру на його ліжку й прим’яту подушку. На стіні кольорові зображення мотоциклів, автівок, пілотів Формули-1 і боксерів, прикріплені кнопками. Він нещодавно повісив там і якихось дівчат, але їх тато позривав, хоч вони й були вдягненими. Я знала, що він не міг спати, говорив про цю суботу вже два тижні. Я щось на себе накинула, у кухні з’їла булку з маслом, чай у чайнику був іще теплий. Мама була на ранковій зміні, тато десь-інде, кухня була порожня й тиха. Я дивилася через вікно на річку, сусідські гуси прочалапали повз низький парканчик нашого саду. Через відчинене вікно долинав запах річки й свіжоскошеної трави. На поверхні плив великий шмат білої піни, спочатку він проплив повз школу, потім потік приніс його до нашої хати й далі понесе до греблі, де той розіб’ється. Але я вже могла тільки уявляти, як вода у Влтаві рухається далі до дядькового дому, а потім за село до Скелі.
Із суботніх мрій мене вирвав шум мотора. Я швидко вибігла і вже за порогом босі ноги всунула у капці, які носила мама, коли ходила годувати курей. Шум мотора зростав до вищих обертів, а потім раптом стих. У серпневому ранковому повітрі вчувався дим вихлопів, спалений бензин. І в цьому всьому запахові й куряві — великий червоний мотоцикл, на якому сидів Гонза. Шолом висів на ручці, джинси підгорнуто до середини литок, теніски взуто на босі ноги, біла футболка зі смужками мазуту. Майже біле волосся літало в нього навколо вух у свіжих подувах вітру з річки. На обличчі той його усміх, від якого дуріли всі дівчата в селі й найближчих околицях.
— Сестро, не перекинься, — сміявся Гонза, коли побачив, як я чимчикую до нього через подвір’я. — Я тебе покатаю, тільки не в цих капцях, обісраних курми.
А потім я побачила, як раптом його усмішка зіслизнула з губ. Я підійшла до нього, торкнулася блискучих ручок керма й тільки тоді побачила тата, який виходив із тіні нашої хати. У нього була спітніла сорочка, у руці — брусок для коси.
— Ми з Венцою поїхали за ним зранку аж до Воднян, — відкашлявся Гонза й ударив долонею по металевому баку.
Тато повільно підійшов до нас, губи мав міцно стулені, очі сердиті.
— А ти на нього заробив? — запитав він.
— Я ці бабки Венцові поверну, не переживай, — звернувся до нього Гонза войовничо.
Я раптом відпустила мотоцикл і відійшла на крок.
— Бабки, так? Здається, це називається гроші. І їх заробити важко, хлопче.
— Я знаю…
— Ти нічого не знаєш.
— Гаразд, я нічого не знаю, — зашепотів Гонза швидше до себе й перевів погляд на небо.
Тато міряв його своїм сердитим поглядом. Я знову відчула слабкість біля шлунка й не могла поворухнутися.
— Тож тепер тебе вдома й не побачиш? — проголосив тато й без жодних змін на обличчі роздивлявся мотоцикл.
— Я щось у тебе запитав? — знову промовив він.
— Що таке…
— І що ж тобі вдома робити, так? Працю ти собі не вигадав, тож будеш кататися на мотоциклі й байдикуватимеш.
— Я, до речі, удома багато роблю.
— Ти зовсім не знаєш, що таке робити багато. Я в сімнадцять із татом уже давно гарував на полі.
— Гм, і що вам це дало?
Почулися два швидкі удари. Один долонею, інший відразу ж ребром руки. Я дуже злякалася, татова рука була такою швидкою, що я встигла побачити вже тільки Гонзу, що тримався за ліву щоку. Тато йшов, усе ще тримаючи в лівій руці намоклий брусок. Гонза стрельнув на мене очима, я відчула себе жахливо. Потім я ще раз злякалася, коли він запустив мотор і випрямив мотоцикл. Надів шолом.
— Я їду до Венци. Хочеш тебе підкину?
Я озирнулася, тато зник за будинком.
— То будь тут, — крикнув Гонза, і мотор знову зашумів.
— Почекай!
Я скочила на сидіння за ним, мотоцикл відразу ж почав рух, і я вже не знала, куди поставити ноги, якийсь час вони просто висіли по боках, капці впали й залишилися лежати десь за нами, коли Гонза вилетів через відчинені ворота на стежку за парканом і звідти вгору на площу, де ми опинилися буквально за мить. Я ступнями босих ніг знайшла підставки й мусила триматися за Гонзу обома руками, я обійняла його над поясом, щоб не перекинутися назад. Він розігнався на площі, камінці відлітали від шин, і за кілька хвилин ми були на кінці села. У шлунку я відчувала цю швидкість і зростаючий переляк після сварки у дворі. Поки ми переїхали цей шмат дороги через площу, у голові в мене сплив давній спогад. Усі четверо, уся наша сім’я. Гонза саме повертається зі школи, він іде від автобуса з тубусом для малювання під рукою й сумкою через плече. У нього розстібнута куртка, і його біле волосся куйовдить вітер. Мама замилувано дивиться на нього з саду, а тато дивиться на неї, а потім із дивним виразом обличчя зникає за домом. І всіх трьох бачу я, ця сцена тривала лише декілька секунд, але я часто її згадую, вона говорить про нас усе… Гонза повернув мотоцикл праворуч, і запиленою дорогою ми проїхали повз дім Конопків вниз до річки. Там Гонза різко завернув наліво, і вздовж річки ми на повній швидкості в’їхали у двір до дядька Венци. Цар почав гавкати, Гонза зупинився, а я ще трохи за нього потрималася, допоки не злізла на землю. Я стояла босоніж у траві, у мене трусилися коліна. Дядько з’явився з-за сараю, де в нього були кролячі клітки, в яких на дверцятах замість сітки висіли кольорові спиці. Спиці для плетіння, які він приносив з роботи. Картата сорочка з короткими рукавами в нього була розстібнута до самого низу, і він показував нам свій живіт, який тримав у формі завдяки щовечірнім посиденькам у пивниці.
— Ти вже вдома похвалився? — захихотів він.
— Так, похвалився, — сказав Гонза тихо й подивився на мене.
Я чимшвидше пішла всередину до бабусі.
Гонза з’явився вже тоді, коли я сиділа в нашій світлиці біля друкарської машинки. Коробка від цукерок стояла поруч. На чистому аркуші в машинці було видруковано два короткі абзаци. У кожного були заголовки. Перший МАМА, другий ТАТО. Я озирнулася, Гонза відкинув червоний шолом на тахту, підійшов до мене, зазирнув мені через плече й раптом витягнув папір із каретки машинки.
10
Кржемілек і Вохомурка — персонажі чехословацького мультиплікаційного серіалу «Казки з моху й папороті».