— І що? — озвалася Оліна.

— Ну, тоді йшов сніг, віяли завії, і дід із іншими хлопцями мали, здається, розчищати дорогу лопатами. Тим нацикам.

— Наші хлопці прибирали там сніг, аби німчугани, які на нас напали, могли проїхати? — повторила Оліна.

— Райони мали забезпечувати чистоту доріг, — пояснила Анна, — бургомістр покликав хлопців із лопатами, і вони пішли…

— Так-так, а ти можеш уявити наших хлопців? Маю на увазі зараз, — додала Оліна.

— Тобто якби приїхали німці? — запитала я.

— Гано, це ж усе одно, ні? — втрутилася Анна. — Німці, росіяни чи китайці — просто якісь окупанти. Ти думаєш, наші хлопці також розчищали б їм дорогу?

— Я думаю, що Хозе б пішов, — сказала Оліна, — отримав би лопату й кидав би…

Ми розсміялися, а потім я зрозуміла, як Анна посерйознішала. Я нутром відчувала, як добре її розумію. Я подала їй пляшку, вона була вже майже порожньою.

— А що Зденєк, пішов би відкидати сніг? — втрутилася в цю хвилинку тиші Оліна.

Я промовчала.

— Одягнув би ті свої святкові штани, узяв би лопату й пішов, — відповіла сама собі вона, уже добре розігріта вином.

— А твій Петр? — запитала я у відповідь.

— Петр ніколи б не пішов. Ніколи! — сказала раптом Оліна дуже серйозно.

Ми з Анною навіть ззирнулися.

— Як на мене, сьогоднішні хлопці ні на що не годяться, — сказала Анна.

— Твоя правда, — погодилася я. — Гадаю, нам варто самим щось вигадати, я це про затоплення села.

— Тобто нам трьом? — запитала Оліна.

— А кому ж іще? Коли я питаю в тата, він знизує плечима, тато Хозе — теж. Ніхто нічого не робить, вони спокійно дозволять знести ці хати.

Якийсь час ми всі дивилися на вогонь, а Оліна підвелася, аби докласти поліно.

— От блін, дівчата, тут хтось є… — вона завмерла й дивилася крізь обриси стовбурів, що зникали в темряві лісу. Нас із Анною аж розсмішив її переляканий вираз обличчя.

— Чесно, хтось підслуховує, — скрикнула вона.

Ми теж підвелися й зробили декілька кроків у темряву. У недалеких кущах, справді, затріскотіли гілки, і ми почули звідти придушений сміх і тупіт кроків, що віддалялися.

— Хто там?! — закричала Оліна, але побігти стежкою, що губилася в темряві, ми не наважилися.

Ми знову всілися навколо вогню, настрашені, й Анна ножем відкоркувала першу пляшку пива. Я розмірковувала про те, хто з хлопців міг довідатися, що ми святкуємо вальпургієву ніч саме тут.

— Агов, дівчата, давайте розповідати якісь страшні історії, — знічев’я почала Оліна.

— Цього ми давненько не робили, — усміхнулася Анна.

— Ей, ви знаєте цю… про придорожній готель, де готували добрі стейки? Зупиняється хлопець увечері біля закинутого готелю, усередині жодного гостя, але він сідає й замовляє стейк. Йому приносять його стейк, він куштує й потім запитує офіціанта, чи не відкриє він йому секрет приготування. Як вони готують такі чудові стейки й…

— Це стара, — перебила її Анна.

— …зажди, я Гані розповідаю. І ось хлопець спускається вниз у підвал за офіціантом, а там стоять великі білі холодильники, офіціант відкриває один холодильник, а в ньому на гачку висить розділене на порції людське тіло без шкіри…

Коли в Оліни завершився запас страшних історій, було вже близько півночі. Від вогнища лишився тільки гарячий попіл, і нами трусило від холоду. У пляшці з-під вина я принесла води з річки й полила вуглики, що ледь-ледь диміли. Вони зашипіли, і від нашого вогнища залишилося тільки чорне болото. Ми пішли через ліс до села. Оліна йшла першою й вельми поспішала, щоб вийти з темного лісу. Анна вхопила мене за руку й притримала, доки Оліна крокувала далі у своєму маскувальному плащі. Ми разом зіскочили з лісової доріжки в дерева. Оліна незабаром зрозуміла, що зосталася сама. Вона роззиралася й стиха нас кликала.

— Дівчата, ви здуріли, де ви?

Ми з Анною стояли, притиснувшись до дерева, і ледь стримували сміх.

— Дівчата, я вас усе одно бачу, ви справді дивні…

Вона пришвидшила кроки, а ми з Анною перебігали від дерева до дерева й вели перестрашену любительку жахів аж до самого краю лісу.

Коробка від цукерок лежала на моєму столі біля вікна так, як я її там і залишила. Я підняла кришку. Три листи, вийняті з конвертів, були згори, підготовані для Гонзи, але видавалося, що він їх навіть у руках не тримав. Узагалі не відкривав коробку. Я знову її прикрила й вийшла зі світлиці на вулицю. Мотоцикл Гонзи стояв у дядьковому дворі на траві, а сам Гонза обмотував виделку картатим паском, на баку його «Яви-259» лежало дві котушки, червоно-біла й чорно-біла, обидві картаті. Ручки він обплітав кольоровою ізолентою, яка утворювала з боків бахрому. Я тихо підкралася до нього ззаду. Мабуть, я все ж таки трохи сопіла, бо брат раптом повернувся й сильно злякався.

— Сестро, ти дурепа! — вилетіло в нього, коли він побачив мій страхітливий усміх.

Якийсь час я спостерігала за тим, як він зосередився на роботі з мотоциклом. Сонце припікало, Гонза був напівроздягнений.

— Чого ти витріщилася? — повернувся він до мене.

— Тебе шукав тато.

— І що? Подивися, яка черепаха, — сказав Гонза, трохи відійшов і напнув на животі м’язи, які було добре видно під шкірою.

Він нахилив підборіддя й замиловано дивився на свої плечі й груди, біцепси, накачані штангою. Його шкіра трохи засмагла на сонці й була без жодної плямки.

— Тебе треба було назвати Нарцисом.

— Не тринди, сестро, боксуй.

— Облиш…

— Давай, склади кулачки й бий.

— Ти все одно ніколи не будеш культуристом, ти важиш усього лише шістдесят п’ять кілограмів.

Я підгорнула рукави й зі всієї сили почала гамселити його в живіт. Він стояв упевнено, ніби кам’яна стіна, і сміявся з того, як мої кулаки відбивалися від його живота, і з моїх гримас при цьому. Дуже швидко я стомилася, у мене боліли руки. Він легенько штовхнув мене, я втратила рівновагу й впала на траву. Він засміявся й повернувся назад до мотоцикла. Тепер я зблизька побачила золоті зірочки, наліплені на баці з лівого боку, про які дівчата нещодавно розповідали біля вогнища, їх там було п’ять, маленьких наклейок, рядочком одна за одною. Я підвелася.

— Ти тепер зустрічаєшся з Луцкою Вацеків?

— Яке тобі діло? — відрізав, навіть не підвівши голови.

— Це буде шоста зірочка на баку, так?

— Зникни, сестро…

— Тато просив, щоб ти щось допоміг у садку.

— У мене немає часу.

— Чому ти це робиш, Гонзо? Ви знову посваритесь, і мамі буде погано.

— Я маю робити все, що хоче він? — Гонза розсерджено випростався й дивився на мене згори. — Якби було тільки так, як хоче він, я б цілими днями полов грядки, копав ріпу й вечорами читав би «Яна Цімбулу». Навіть на будівництві я не був би зараз, бо він мене змушував іти до Табора на землеробство. О так, усе життя копатися в лайні…

— Він хоче, як краще…

— Мені срати, чого він хоче.

Я злякалася, бо він уже кричав. Він роззирнувся й трохи стишив голос.

— Він лише лікує якісь свої комплекси. Але чому за мій рахунок?

— Які комплекси?

— Сестро, ти нічого не знаєш, — сказав він спокійно й знову схилився до мотоцикла.

— Чого я не знаю?

— Тата зі школи вигнали колись. Він її не закінчив, тож я тепер маю зробити це за нього?

Я з радістю взяла Царя, і ми разом пішли вздовж течії. Я зупинилася аж за закрутом річки, звідки вже не було видно останніх хат нашого села.

Із синього неба на хату дядька Венци світило сонце. Ще здалеку я вгледіла бабусю, як вона чимчикувала уздовж стіни, у фартухові й полинялій синій блузі, зупинилася й довго дивилася на ліниву ріку. Я трохи почекала в тіні липи, поки вона не ввійшла у двері, а потім побігла до воріт. Цар спав у будці, куди сховався від спеки. Я пробігла в тіні під відчиненим вікном. У кухні на отоманці спав дядько Венца, бо саме було пів на четверту. Інакше й не могло бути. Він завжди спав у цей час, коли повертався з роботи й доходив з автобусної зупинки додому. У дерев’яному сараї біля дому, який служив майстернею й складом одночасно, було тихо. Я чула лише, як скрізь дзижчали бджоли. Вулики були в садку за фруктовими деревами, але з сараю приємно пахло медом, воском і олією, якою було промащено широкі дошки. Бджоли рухалися в цих пахощах, угору й вниз у потоках гарячого повітря над потрісканою бетонною доріжкою. Я взялася за ручку й повільно відчинила. Крізь сірість проступав промінь світла з вікна, закритого зеленою сіткою від мух. Я зачинила за собою, і Зденєк обернувся. Я очікувала на його смутну посмішку. У темно-синіх штанах від спецівки й чорній розтягненій футболці він стояв біля синього циліндра медогонки й тримав у руці дерев’яну рамку з восковою серединою. Він поклав її й підійшов до мене. Кілька кроків, і мої руки прослизнули під його футболку, я обійняла його гладеньке тонке тіло й притислася до нього. Запах воску і його поту, я відчувала на животі, як пульсує в ньому кров, в артеріях під шкірою. Я поклала голову на його праве плече й дивилася в куток, де було сперто дядькові риболовні вудки, синьо-білі поплавки, трохи зелених приманок, через очі нанизаних на нитку, сітку-підсак на дерев’яній палиці. І коли я підвела очі на сітки на вікні, на одній із них висів непорушний павук-хрестовик, а крізь запилене скло до нас лилося жовте світло. На якусь мить у високому вікні я побачила тім’я бабусиної голови й почула її кроки, як вона човгає в старих капцях по бетону, так близько від нас обох. Потім звуки стихли й ми двоє залишилися, затоплені запахом воску й меду в дерев’яному сараї, розпеченому літнім сонцем.