Незабаром надвір вийшла Оліна з другою нуль-сімкою вина, і ми разом сіли на сходи на веранді. Ми пили просто з пляшки, із Анни вже нічого було взяти, це ми обоє розуміли.
— Що з Анною? — кинула Оліна після тиші. — Вона останнім часом поводиться якось дивно.
— Анна завжди поводилася трохи дивно, тобі не здається?
— Гадаю, що в них щось не клеїться з Хозе.
— Схоже, вони знову розійшлися.
— Ти це все ще сприймаєш серйозно? — поглянула на мене Оліна.
— Хозе Анні взагалі не пасує. Такий ковбой…
— Ти нічого від Гонзи не знаєш? Вони ж із Хозе друзі змалечку.
Уже був майже ранок, пляшка «Празького збору» стояла порожня під сходами, ми тулилися одна до одної від холоду.
Літо завершилося. У мене ще ніби залишився його жар на повіках, коли я за роботою на хвильку заплющувала очі. Мама нарешті відпустила мене з кухні, де ми перед цим закатали в банки, мабуть, зі сто тисяч слив. Була п’ятниця, післяобід, і з’явилася Оліна. Вона стояла у светрі перед дверима, руки в кишенях. На вулиці вже стало прохолодніше, і дув вітер.
— Що ти робиш?
— Ми закриваємо сливи, — промовила я.
— Наплюй, у Голкові грають «Паркани».
Я бачила, що Оліна шаленіла. Вона притупувала правою ногою, і мені навіть здалося, що вона щось випила. Вона не зводила з мене очей, спокусницька посмішка на губах, було зрозуміло, що в неї знову є план. Бігбітна група «Паркан» грала на танцях, а фанати приїздили на них іздалеку.
— У Голкові? Це ж далеко? Як ми туди доїдемо?
— Хозе міг би взяти автівку.
— Оліно, — поглянула я на неї з сумнівом.
— Ти хочеш нидіти ввечері вдома?
— Тато мене не відпустить.
— Якщо поїде й Гонза, він відпустить, як і минулого разу.
Ми йшли одна за одною коридором, Оліна зазирнула на кухню, де на столі і в мийці — скрізь були самі лише банки для консервації. На плиті у великій каструлі грілася вода. Оліна голосно привіталася з мамою.
— Оце врожай! Скільки буде компоту…
— Ну, дещо ми лишаємо на повидло, а дещо Венцові на самогонку, — засміялася мама втомлено.
Оскільки я злякалася, що Оліна почне їй розповідати про танці в Голкові, я підштовхнула її до дверей своєї кімнати.
— Не вдавай, що спиш, — заголосила Оліна з порога.
Гонза повернувся, закліпав на нас обох і знову поклав голову на подушку. Пальцем, прикладеним до губів, я показала Оліні, щоб вона поводилася тихіше, що з Гонзою сьогодні треба обережно. Я підійшла до його ліжка, він повернувся на спину й розплющив очі.
— Гонзику, ти б хотів сьогодні ввечері на танці до Голкова? Хозе взяв би овтівку.
Якийсь час він на мене дивився. Його яскраво-блакитні очі ніби говорили, що він не розуміє.
— Сестро, ти дурепа, — проголосив він і сперся на лікті, — скільки разів я тобі казав, що кажуть автівка, а не овтівка. Ти чуєш різницю? Автівка. Овтівка.
— Так, чую. І що?
— Ні!
Це звучало категорично. Оліна мене штовхнула, щоб я не зупинялася.
— А ти не можеш сказати татові, що нібито з нами поїдеш? А сам міг би побути в дядька…
— Я ж кажу, ні.
— Гонзику, це було б так несправедливо, якщо вже Хозе матиме овтівку.
Гонза якийсь час дивився на мене співчутливо. Оліна трохи заспокоїлася й лише водила очима з мене на брата, слухняно чекаючи на відповідь.
— Ми з Хозе їдемо ввечері геть.
Він знову ліг і натягнув собі на голову покривало. Ми з Оліною вирушили з кімнати.
— Анна нічого не казала про те, що Хозе кудись збирається, — розмірковувала Оліна вголос.
— Я ладна посперечатися, що вони поїдуть на дискотеку до Глибокої, — сказала я й кивнула головою в напрямі кімнати, де Гонза збирався з силами для нічного гуляння.
— Тільки ми будемо киснути вдома, — мурмотіла Оліна.
І ми вже знову стояли в кухні, де мама сиділа край столу й роздивлялася це сливове божевілля. Я набрала в руки вимитих слив і подала їх Оліні.
— Ось, тримай. Я, здається, дістала кісточки з мільйона за сьогодні.
— Як мама, Олі?
— Дякую, добре, — відповіла чемно Оліна на запитання моєї мами й вдарила мене носаком капця по щиколотці.
— Ми б сьогодні ввечері хотіли поїхати на танці, мамо, — почала я.
— Ти що, залишиш маму з цієї консервацією саму? — озвалося з вітальні.
Тато нас почув і вже стояв у дверях.
— Вона вже достатньо мені допомогла, — захищала мене мама.
— Ти нікуди не поїдеш, маєш удосталь праці, — категорично завершив дискусію тато й зникнув.
— Ну то йди хоча б трошки пройтися надвір, — сказала мама, — я теж трохи перепочину, а потім завершимо.
Ми вийшли з хати, я ледве встигала за Оліною. З її рвучкої ходи можна було здогадатися, що вона за всяку ціну хоче врятувати цей п’ятничний вечір. Анну ми знайшли в садку, зігнутою над грядкою. Літні квіти уздовж їхнього паркана потрошку відцвітали, вона викидала сухі стебла до приставленої тачки.
— У тебе теж, далебі, гарна розвага для п’ятничного вечора, — прокоментувала це Оліна.
Ми стояли навпроти одна одної, поміж нами двома й Анною — дерев’яний паркан.
— Що Хозе? — запитала я в неї.
— Нічого, — відповіла вона.
— Ви розійшлися, ми знаємо, — Оліна нетерпляче переминалася з ноги на ногу й видавалася розсердженою.
Анна мовчки стояла над квітковою клумбою, струнка, із традиційно короткою стрижкою вона була схожою на гарного юнака, подумалося мені тоді.
— У комітет, здається, знову прийшов лист щодо греблі.
Я стрепенулася й зосередила погляд на Анні.
— Звідки ти знаєш?
— Хозе сьогодні казав, що Маха той лист показував його батькові.
— Ага, і по тому ви розійшлися, — знову почала Оліна.
— Облиш, — гукнула я. — І що там пишуть, Анно?
— Вони встановили ту лінію, до якої підніметься вода.
— Де?
— Я не знаю.
— Як це? Хозе хіба не сказав?
— Бо там не написано, до яких це хат. Лише те, що поверхня підніметься до висоти 370,5.
— Висота 370,5? Що це? — озвалася Оліна.
Вона поглянула на мене, потім знову на Анну.
— Звідки я знаю? — стенула вона плечима.
— А що твій тато? — запитала Оліна.
— Мабуть, він про цей лист ще не знає, — відказала я.
— Як це? Він теж у комітеті.
— Але Маха й батько Хозе — комуністи, а мій тато — із народної партії. Він каже, що завжди все дізнається останнім.
Ми постояли там якийсь час мовчки, ніби заскочені. Першою прийшла до тями Оліна.
— Ми втрьох нічого не вигадаємо. Усі наші хати близько до річки, тож ми в дупі.
— Але почекай, дядько казав…
— Твій дядько може бути абсолютно спокійним, — напустилася на мене Оліна, — його хата опиниться під водою найпершою.
У Анни був її відсутній вираз обличчя, Оліна тримала руки в кишенях і плювала собі під ноги.
— То що ми так тут і стоятимемо, ніби три дурепи, чи підемо кудись танцювати? — запитала вона сердито. — Можемо поїхати автостопом…
— Я нікуди не хочу, — сказала я й відчула в шлунку неприємний поштовх.
Я швидко розвернулася й полишила їх там.
У неділю спозарання мене розбудив слабкий стукіт у вікно. Спочатку я подумала, що мені це здається, але дзенькіт віконного скла посилювався. Я спустила ноги з ліжка, за завісою рухався силует. Я недовго вдивлялася навпроти, у Гонзине ліжко. Брат спав, ніби мертвий. Я підійшла до вікна, відчинила його й пустила на себе сильний холод ззовні. Вереснева ніч була холодною. У сірій темряві засвітилося блондинисте волосся, за стишеним голосом я впізнала лікарку Брейхову.
— Це ти, Гано? Не сварися, я не знала, де ще запитати.
Голецова викликала швидку.
— Вона дзвонила з пошти. Мала б там нас і чекати, але ніде нікого.
— Ви знаєте, де барак?
— Під лісом, біля корівника?
— Ні…
Мені справді здавалося, що все це сон, проте я швидко натягнула на себе штани, футболку на голе тіло й братів светр, який висів на спинці стільця. Надворі чекала пані лікарка в білому халаті.