— Достатньо просто показати дорогу, Гано.

— Ні, я з вами.

Ми піднімалися від нашої хати до пагорба й площі. Я простувала за її пофарбованим волоссям, його було зав’язано просто резинкою, і хвостик метлявся в неї по спині.

— Цей санітар тут новий. А ти єдина, хто спав мені на думку, — усміхнулася вона до мене, коли я за нею влазила в автівку.

Водій, приземкуватий старий чоловік із сивуватим кучерявим волоссям, забубонів привітання, ми сиділи всі втрьох поруч у накуреній кабіні швидкої.

— Можливо, спочатку треба було заїхати запитати в корівник, — сказала пані лікарка водієві, лікарську сумку вона тримала на руках.

— Там нікого немає, — зиркнула я на годинник, — зараз щойно третя. Ранкова зміна починається о четвертій.

— Голеці тут нові?

— Вони в селі вже півтора року, — сказала я.

На площі ми поїхали вгору по розбитій асфальтовій дорозі, наприкінці якої стояв барак, у темряві світилося вікно на другому поверсі. Санітар залишився перед автівкою й курив, пані Голецова з’явилася на порозі у фартуху, зігнута, нещасна. Білий халат лікарки Брейхової зникнув усередині. Потім засвітилося у Швабалів. У мене мороз пішов поза шкірою, коли я побачила Шваба, як він, напівголий, вихилився з вікна на першому поверсі. Із поверху було чутно лайку, голосний стогін, які відгукувалися мені десь у животі. Потім все перейшло в крик і сварки. Санітар викинув недопалок і забіг усередину. Я йшла за ним, і в коридорі ми зустрілися зі Швабом. Раптом ми стали перед дверима, ізсередини сильно тхнуло блювотинням і сечею. Я не наважувалася йти далі, але я бачила санітара й Шваба, як вони кинулися до ліжка й почали боротися з тілом, що чинило опір. На землі лежала збита ковдра, крик невдовзі припинився, але я вже йшла коридором, різкий запах вигнав мене назад на сходи. У коридорі з’явилася пані лікарка, у руці вона ще тримала ін’єкційний шприц і скляну пляшечку, сумка — на правому плечі.

— Там неможливо бути, — зітхнула вона й поклала сумку на землю.

Мене трохи трусило, можливо, від холоду. Стогони вже зовсім припинилися.

— Як давно з Голецом таке? — голос лікарки був трохи хриплий.

— Відтоді, як вони переїхали, — сказала я.

— Він сильно п’є, правда?

— П’є ром, — писнула я, — пляшку щодня.

Вона поглянула на мене.

— Голецова щодня ходить купувати її в магазині. Там продає мама Оліни, тож я знаю…

— Delirium tremens. Мені треба знову туди, не можу просто чекати, доки все заспокоїться.

Я сіла на сходи й руками обхопила себе за плечі, вранішній холод проникав до мого тіла навіть крізь Гонзів светр. Раптом у коридор вийшли всі: Шваб, санітар, лікарка й сама Голецова. Я зійшла сходами й зупинилася вже внизу перед бараком.

— То що? — запитала я, коли пані лікарка йшла до швидкої.

— Коли він після ін’єкції заспокоїться, відвеземо його до лікарні.

Я згадала про ряд корів, у деяких із них був скривавлений хребет. Я бачила й сама кілька разів, коли заміняла маму, як Голец бив граблями рябу, доки збирав під нею гній. Вони його боялися, завжди перед ним нервово витанцьовували й відходили, наскільки дозволяв ланцюг.

— Я піду додому, — сказала я.

— Дякуємо, — сказала лікарка Брейхова.

Халат у неї був розстібнутий зверху, на білому горлі світилася маленька підвіска на золотому ланцюжку. Червоне сердечко на золотій петельці висіло просто в ямці на її шиї. Я не могла від нього відвести погляд. Пані лікарка була ненафарбованою, я помітила невеликі зморшки біля очей та навколо рота, яких в ординації ніколи не помічала.

— Подобається? — запитала лікарка, прослідкувавши мій застиглий погляд.

Вона показала на серце вказівним правої руки.

— Це мені купив той… із яким я зараз зв’язалася, — швидко завершила вона. — Господи, де він ходить! — вона заговорила голосніше й роззирнулася, шукаючи санітара. — Ми маємо ще вкласти пацієнта.

— Мабуть, його затримав Швабал, — припустила я.

Вона сіла у відкриту кабіну швидкої, ноги в білих вузьких штанинах спущено назовні, запалила цигарку.

— Ви тут справді всі боїтесь, що вас затоплять? — запитала вона й подивилася пильно мені в обличчя.

— Половину села. До нацкомітету це вже прийшло офіційно. Висота 370,5.

— Ага.

— Ми, хто має хати найближче побіля річки, — сказала я, — уже ні на що не сподіваємося.

Лікарка Брейхова видихнула дим вгору й дивилася, як він розлітався в неї над головою.

— Що ми знаємо, Гано. У цьому соціалістичному господарстві зазвичай багато говорять і лише потім роблять. Вони почнуть щось робити в якійсь наступній п’ятирічці, ось побачиш. Якщо взагалі колись почнуть.

Я нічого не сказала. Тиша, тільки трава шелестіла від кроків черевиків, то санітар волочився назад у барак.

— Як у тебе з татом, уже краще?

— Так, доки не доходить до десяти заповідей…

— У тебе проблеми з заповідями?

— Часом. Поважай батька свого, наприклад.

— Ага. Минулого разу ми вже про це говорили, так?

— Я знаю, пані лікарко, що не повинна судити, якщо не знаю. Але коли я щось знаю? Можна мені тоді щось говорити?

— Він це зрозуміє, якщо це важливо.

— Так. Думаю, у нього з заповідями також проблеми.

— Хм. Ти смілива, — кивнула вона серйозно.

— Я маю дивитися, як страждає мама, як брат утікає з хати за першої ж нагоди?

Санітар зі Швабалом вийшли з будинку. Лікарка викинула недопалок у траву.

— Не сумуй, Гано. Тобі лише шістнадцять, на бога! — посміхнулася вона заохотливо й додала: — Як кажемо ми, латиняни, sursum corda!

Вона йшла за санітаром з носилками, але ще раз обернулася.

— Це означає: піднесімо серця!

На площі перед костелом світилася лампочка, я поглянула вгору на вежу із зеленою стріхою. Блідий циферблат поглядав униз на село, ніби риб’яче око. Було чверть на п’яту. Мені не хотілося додому, тож я дійшла до кінця площі й збігла вниз до річки. У хаті дядька Венци було темно. Дядько висипався в неділю після суботньої пивниці. Я тихенько влізла у світлицю, де була моя друкарська машинка. Там було холодно, груба в кутку була непрогріта. Я взяла з тахти біля стіни ковдру, сіла до столу й загорнулася в неї. Узяла коробку від цукерок, але відразу ж відставила її. Вона вже сказала мені все, що могла. Я поставила її ближче до дверей, аби потім забрати додому. Ранкова розмова перед бараком додавала мені відваги запитатися просто в батьків. Я вже не мала дівчинка. Якийсь час я думала про те, як це сказати, навіть подумки формулювала речення. Сьогодні вони обоє будуть удома, жодних змін, жодної праці. Ми зустрінемося за сніданком, це єдиний шанс. Брат усе одно спатиме. У мене було відчуття, що мені все вдасться. І це мене заспокоїло.

Я позіхнула й зняла з друкарської машинки чохол, який мені пошила бабуся, він був із квітчастого матеріалу, підшитого білими нитками. Я дивилася на свою машинку Consul, обклеєну братовими наклейками. Чорна каретка гладка. Я накрутила на неї чистий білий папір. І знову цей страх, який починався з мого живота, страх перед чорними літерами, що сіються на порожньому аркуші, острах від стукоту клавіш, і тяги, і від голосного скреготу, коли каретка на своєму шляху доходить кінця. Мені завжди більше подобалося дивитися на чистий папір і уявляти, що там може з’явитися. Ця спокуса дражнила, пальцями я гладила клавіші машинки, яка дісталася мені помилково. Дядько Венца купив її для мене, коли я вступила в гімназію. Тоді її принесли до нас додому. Велика важка коробка, уся сім’я збіглася на кухню. Я розпакувала подарунок, абсолютно нова друкарська машинка марки «Consul». Тато спочатку поглянув на маму, як він робив завжди, коли дядько щось таке чудив. Потім стримано сказав йому, що Ганка ж передумала вступати на економічний, а вступила в гімназію. А там машинка не потрібна. Дядько щось забубонів, що він, мовляв, забув, але я йому вголос подякувала й сказала, що навчуся на ній друкувати, навіть якщо це не буде потрібно мені в школі.

Тато з радістю обговорював дядька, а мама при цьому завжди йшла в сусідню кімнату. Найулюбленіша історія була про дядькове хресне ім’я. Тато міг щоразу падати від сміху, коли розповідав комусь, що дядько Венца зовсім не Вацлав, а Ян. Мій дід, батько мами, домовився при народженні з паном священиком про ім’я для сина й записав його собі на звороті молитовника, як робив із усіма своїми дітьми. Ніхто вже й не знає, чому священикові він сказав Ян, якщо з бабусею вони домовилися про ім’я Вацлав. Хресний лист ніхто не читав, поклали його кудись у шухлядку. А сина змалечку називали Вацлав. Коли дядько Венца в п’ятнадцять років пішов у мерію за паспортом, з’ясувалося, що його звуть не Вацлав, а Ян. У селі це викликало збурення, але якщо хтось уже п’ятнадцять років як Вацлав, то ним і залишиться, навіть якщо в паспорті записано щось інше. Коли дядько щось чудив, тато коментував: «Ти справді від самого початку помилка». І мене не дивувало, що мамі це було неприємно.