— Ти її не любиш?

Я вдарила його обома руками. Він цього не очікував і перекотився на спину. Замахнувся рукою з картоплиною, я наставила долоні перед обличчям, але він не кинув.

— Вона тебе любить.

— Сестро…

— Ти чуєш? Вона все ще закохана.

— Це наче грип. Минеться.

— Для тебе це нічого не означає?

Він мовчав.

— На баку мотоцикла в тебе вже сім зірочок.

— А що там має бути?

— Ти вважаєш, що крутий, але ти насправді покидьок.

Він підвівся й вдарив напівпорожній кошик. Вилетіло кілька покривлених картоплин.

— Дружба, сестро. Це єдине, що визнаю. Але ти цього не можеш зрозуміти. Це працює тільки поміж хлопцями.

Ввечері ми залишилися з мамою вдома самі. Тато пішов до Махи, із яким вони разом були в місцевому нацкомітеті. А Гонза справді став дотримуватися того правила, що після своїх сімнадцяти років не питатиметься в тата, чи може він кудись піти, і, зрештою, якщо не буде такої потреби, навіть не повідомлятиме вдома, куди збирається.

— Мамо, ти не забула? Сьогодні ми разом ідемо до Доманів. Із Петрою я домовилася, вона пофарбує тобі волосся й мене трохи підстриже.

Я бачила з її обличчя, як їй цього не хочеться, але вона все ж пішла у ванну, а за півгодини ми обидві стояли на порозі й зачиняли двері дому. Ми вийшли доріжкою на площу, проминули паркан навколо хати Махів. Між стовбуром паркану й металевими воротами показалася бабуся в хустці.

— Щоразу, коли проходжу повз, у мене таке відчуття, що стара Махова хоче мені щось сказати, але вона ніколи навіть звуку не подає. Тільки зиркає…

— Гано!

— А що? Це ж так. Вона дивиться в щілинку, ніби поліцай.

Передостання хата на площі за пивницею мала чорні рамки навколо вікон і сучасні скляні двері, оббиті вагонкою. Кілька років тому їх зробив дядько Венца. Петра попросила нас пройти, волосся в неї було пофарбовано в темний, рясні дрібні кучері спадали ззаду за комірець блузки, а спереду неслухняно витанцьовували на лобі. Тридцять п’ять років, тіні на очах і підмальовані вії. Шик-дама, яка щодня їздила автобусом у Глибоку в комунальні служби, де працювала перукарем для жінок і чоловіків. Я завжди радо її бачила й щоразу повторювала собі, що в її віці я б хотіла виглядати так само, як вона. Постійно усміхнена, ошатно вдягнена, напахчена навіть у глухому селі, де цього ніхто не оцінить.

Кожна з нас отримала каву в склянці, а в спальні ми сиділи перед дзеркалом на стільцях, які Петра принесла з кухні. Мама з білою тканиною навколо горла стежила за своїм непорушним зображенням у дзеркалі, а Петра з ножицями літала довкола неї. Було дуже приємно бачити маму інакше, аніж за роботою, у садку чи в кухні. Ми говорили, і півтори години збігли, аж ми того не помітили. Ми поверталися через площу в сутінках, я навмисно зупинила маму під лампою й знову розглядала її хімічну завивку.

— Але прошу тебе, це ж не бозна-що…

— Тобі дуже личить, мамо, справді.

До ріки ми спустилися вже біля пивниці і йшли додому вздовж води.

— Мамо, чому ти ніколи не хочеш говорити про те, що відбувається в нас у родині? — почала я обережно.

— Але, Гано, у нашій родині не відбувається нічого особливого…

— Ти знаєш, про що я.

Мовчання, яке я так добре знала. Я зупинилася біля сходів, що спускалися до води, на ланцюгові злегка колихався сусідський старий дерев’яний човен. Ми вже були майже вдома.

— Мені щоразу робиться зовсім погано, коли ті двоє лаються. Сьогодні вранці на полі це було жахливо.

Я спустилася на дві сходинки до річки й вкинула плаского камінця у воду, він зробив жабку, три або чотири рази виринув, перш ніж зникнути під водою. Мама стояла наді мною й дивилася за течією в напрямку греблі.

— Мамо, тато не любить Гонзи.

Нарешті це прозвучало, я злякалася власного голосу, але водночас відчула полегкість.

— Що ти таке кажеш, на бога? — мама була переляканою й заперечно похитала головою зі свіжою завивкою.

— І я знаю, чому, — продовжувала я, уже треба було, — бо тато Гонзи не хотів. Він був небажаною дитиною.

1986

Ми всі троє сиділи на підлозі: Оліна на подушці, Анна — уся загорнута в ковдру. Я розклала просто на долівці три аркуші, списані іменами й адресами. Майже всі в селі підписали петицію, навіть ті, чиї хати стояли вище висоти 370,5. Я друкувала текст петиції й усі імена на машинці минулої неділі, після обіду, замість навчання. Тепер ми бачили лише декілька білих місцин, де ще не було підписів. Це все були люди з нашого боку села, яких обходили Анна з Оліною.

— У мене було простіше завдання, — визнала я, — інший берег річки має цілком піти під воду, тож ніхто не вагався підписувати.

— Я б теж сказала, що тобі було простіше, — погодилася Оліна, — але зверни увагу на ось це порожнє місце.

Вона показала пальцем на рядок, де праворуч від означеного місця бракувало підпису. Я провела поглядом ліворуч до імені.

— Дядько це не підписав? — жахнулася я.

— Я тобі ще не розказала цього? — Оліна підняла брови. — Це був театр. Будь ласкава, підсунь йому цей папірець під ніс і стій над ним, доки він це не підпише.

— Венца такий трохи флегматик, правда.

— Трохи? — насмішкувато поглянула вона на мене й допила склянку з вином. — Ми стояли за ворітьми, як дві ідіотки.

Анна лише посміхнулася. Склянка в неї вже також була порожньою.

— Це було в понеділок, перш ніж у вашої бабусі знову розболілися ноги. Вона полола клумбу, а ми сказали, що йдемо до Венци. А бабуся каже, що Венца відпочиває.

— Котра була? — запитала я.

— Щось біля четвертої.

— Ну звісно, від пів на четверту він завжди спить. У кухні на тахті.

— Саме там він і хропів. Я кажу бабусі, що це важливо! Тож бабуся пішла за будинок, за хвильку повернулася, бо Венца зажадав знати, чого ми хочемо. Я кажу: «Він має дещо підписати». Тож бабуся знову побігла за ріг, ми з Анною все ще біля воріт, бабуся вертається запитати, мовляв, що треба підписати. Я кажу: «Петицію». Бабуся знову йде назад, звідки чимчикує до нас, мовляв, яку петицію? «Проти знесення хат», — мимрю. Вона знову зникає, а потім повертається назад до клумби, бере сапку й продовжує копирсатися в землі. Я кажу: «Що сказав Венца?». «Він відпочиває», — каже бабуся. «Я знаю, що він відпочиває, але ж він підпише це?» — «Ви маєте принести це ввечері у пивницю…».

Анна посміхалася, а я тільки недовірливо хитала головою.

— Ти щось розумієш? — махала Оліна мені перед очима листком із підписами. — Ідеться про те, чи знесуть його хату, а він лежить на канапі!

— Післяобідній сон, — констатувала Анна.

— Цей твій дядько — дивне створіння, — сказала Оліна.

— Ти ж знаєш, старий холостяк, — знизала я плечима.

— Слухай, а правда, що він ніколи не їздив далі, аніж автобусом до Будєйовіце? Так кажуть.

— Це дурня, — запротестувала я, — якось він був у Празі, коли вони їздили від школи на екскурсію. Він мені розповідав.

— А як давно це було?

— Років із тридцять п’ять тому…

Анна пирснула від сміху.

Сутеніло, а я знову стирчала в хаті в дядька і більше ніж навчанням займалася безцільним спогляданням ріки. Підручник було покладено на друкарську машинку, прикриту матерією, а я дивилася геть за вікно. Я чекала Оліну, але з’явився Гонза.

— Щось ти злякалась. Мучить совість, ні? — сказав він і взяв із тахти шолом. — Не бійся, я прийшов тільки по мотоцикл.

— Куди їдеш? Тато тебе відпустив?

— Це дурні запитання… Тато пішов у нацкомітет, у них там зустріч.

— І що тут смішного?

— Він поводився так поважно, ніби йшов на засідання уряду.

— Коли ви двоє перестанете гризтися?

— Він смішний. Як пишається тим, що є членом нацкомітету! Причому його там із його маскою важливості тримають тільки тому, що більше ніхто цим займатися не хоче. А ці його народники? Усе одно вони роблять тільки те, що їм дозволять комуністи.

Він підійшов до мене, відкрив синю теку. Гортав підписані папери.