Вона не звертала на нього увагу, нахилилася до вимені нервово тупцяючої корови, відцідила з соска густе, коричнювате молозиво. Я підштовхнула теля до корови, щоб воно вперше напилося. Кілька хвилин ми з ним боролися. Врешті воно присмокталося. Якийсь час ми стояли поряд із ними всі втрьох, ніби якась делегація.

— Швабале, принесіть клітку й постеліть у неї солому, — повернулася пані Прохазкова до Шваба.

— Як накажете, пані, — забубонів він і пішов через прохід серед корів, що вертіли хвостами.

— І вдягніться, — загукала вона йому навздогін.

— Я вам хіба не подобаюся? — повернувся Шваб, комічно підскочив і спробував випнути груди.

Великий живіт при цьому захитався. Ми обидві пирснули від сміху.

— Тут протяг, не хочу, щоб ви завтра захворіли! — закричала ще пані Прохазкова, а потім повернулася до мене. — Як мама?

— Уранці вона хотіла встати, але я її переконала, щоб іще один день відпочила, — сказала я.

Незабаром Шваб притягнув у прохід металеву клітку для теляти, тачка скрипіла, попереду — обруч від відра. Я пішла до молочниці, у кімнаті з кахлями підготувала фільтри в круглій посудині для молока. Насоси вже гуділи, пані Прохазкова нам обом підготувала відра й дійниці. Була субота, чверть на п’яту ранку.

Зденєк з’явився відразу по сьомій, ми саме їли. Він присів біля дверей на перевернуте відро. Приніс мариновані огірки в банці. Шваб ножем відкрив кришку й настромив на лезо маринований огірок. Форма Зденєка була в мазуті з майстерні, Шваб простягнув до нього руки й схопив його світлу майку.

— Такі ми отримували у в’язниці, — сказав він і пом’яв тканину поміж вказівним і великим пальцями.

— За що ти, власне, сидів? — запитав Зденєк.

— Я вже навіть не знаю, що вони на мене навішали, — відмахнувся Шваб.

— Ну, зрозуміло. Ви Бога не боїтеся, Швабале, — діставала його знову пані Прохазкова.

— Ваша рація, Прохазкова, — засміявся він, — на це мені ніколи не зоставалося часу. У нас у Соколові була компанія, ми разом працювали в шахті. І коли нажиралися, то час від часу сідали в чуже авто…

— Тож ви крали автомобілі, — доповнила я.

— Фігня. Ми лише хотіли покататися. До дівчат і так. І якось нас схопили.

— Скільки ти отримав?

— Два роки. Мені ще навішали хуліганство й розкрадання соціалістичної власності, але це не довели, — поважно підняв Шваб вказівний палець. — Із шахти мене вигнали, а на шиї лишилася дружина на інвалідній пенсії, — продовжував він. — Одного разу вона прочитала якесь оголошення, що державне господарство пропонує роботу й житло, і сказала, що ми почнемо нове життя. Я принаймні втік із того скурвленого міста.

Банка з огірками спорожніла на половину. За цих п’ятнадцять хвилин я засиділася і, коли встала зі стільця, то відчувала після двогодинного доїння кожен м’яз у ногах.

— Цей ваш барак — та ще халтура, — сказав Зденєк, коли ми вже розходилися до роботи.

— Так, звісно, — Шваб схопив Зденєка за плече. — Але знаєш, що головне? Що вона вище тієї лінії затоплення, яку тут провели товариші.

Я поглянула на Зденєка. Уже давно було відомо, що будинок Прохазкової і наш, Олінин і Аннин, та ще й інші нижче того рівня. А згідно з останнім листом із району, який прийшов два тижні тому, мала бути знесеною й хата Конопків. Шваб єхидно на нас поглянув і поплескав Зденєка по спині.

— Ще кілька метрів, і ви могли б уберегтися, оце невезіння, курва.

Зденєк нічого не сказав, узяв вила, аби допомогти мені з підстилкою.

— Цей ідіот радіє з цього, — сказала я, коли ми з пані Прохазковою залишилися самі.

Вона зав’язувала хустку над обличчям, поораним зморшками.

— Йому все це колись повернеться, — пробубоніла вона.

Увечері я чекала на Хозе й Анну, щоб вони до мене зайшли. Мама сиділа в кухні, відмовлялася лягати в спальні в ліжко, мовляв, із нею вже все добре. Вона весь день слідкувала за мною тим своїм поглядом, який останнім часом починав мене вже дратувати.

— Мамо, — зупинилася я перед нею, уже викупана, із волоссям, висушеним феном, увібгана в джинси “Wildcat”, які на все село були тільки в мене й Оліни. — Мамо, тато мені дозволив, тож я поїду на ці танці.

— Як хочеш, — позіхнула вона, ніби я мала їхати на інший кінець республіки, а не на танці до Пластовіце, за якихось п’ятнадцять кілометрів від нас.

Я поставила на плиту суп із обіду, відрізала собі хліба й зайшла в підвал по цибулю.

— Вечеря готова, мамо, масло в холодильнику.

— Так, знаю, — сказала вона злісно.

— Мамо, я просто тобі про це постійно нагадуватиму. Лікарка ясно сказала, діабетики мають їсти регулярно. Менше кількісно, але регулярно. А не як ти — мастиш собі на хліб смородинове повидло. Ти ж знаєш, скільки ми туди кладемо цукру!

— Ні, я не їстиму повидло.

— А скільки масла мастиш на хліб? Як казала пані лікарка? Лише трошки, щоб було видно дірки. Це теж через серце.

Нарешті вона посміхнулася, її кругле обличчя на хвильку прояснилося. Я знала, що вона чекатиме, доки з нічної зміни на заводі повернеться тато, а потім прокинеться, коли десь під ранок прийду я.

— А Гонзик із вами не їде?

— Гонза їде на мотоциклі аж кудись до Блатної, здається, там дискотека.

Я затнулася, чи не сказала забагато, але брат у батьків уже нічого не питав.

— Вам постійно самі веселощі, — почала знову мама.

— Мамо, ти говориш, як наша бабуся. А могла б спокійно поїхати зі мною!

Вона ствердно махнула рукою, а я ще на хвильку зникла у ванній.

У червону шкоду-МБ тата Хозе нас улізло п’ятеро. Анна сиділа спереду, позаду — Оліна, я, Петра ми забрали по дорозі за пару кілометрів. Він чекав перед великими воротами до двору, хата під номером 11 край села. Із нас трьох тільки Оліна мала хлопця з іншого села. У нього з усієї компанії було найдовше волосся, після повернення з армії воно вже встигло відрости. Кучері темно-каштанового кольору спадали йому на плечі. Хозе натиснув на газ, і наш шлях районними дорогами тривав.

— Зденєк сюди б іще спокійно помістився, — засміявся Петр і трохи нахилився, аби мене бачити, — ліг би нам на коліна. Він важить п’ятдесят кілограмів разом із одягом.

— Він каже, що від цього гамору в нього боліла б голова.

— Він має на увазі музику? — поглянула на мене Оліна.

— Це був би для нього занадто міцний горішок, — хитнула головою я.

— Для Зденєка все життя — занадто міцний горішок, — озвався від керма Хозе.

— А чим він зараз займається? — хотів знати Петр.

— Працює ремонтником біля лісу, — відповів замість мене Хозе.

— Я маю на увазі просто зараз, сьогодні.

— Мабуть, пішов до річки, — сказала я.

— А що там?

Я стенула плечима.

— Сидітиме й дивитиметься, як тече вода.

Зальчик сільської пивниці був маленький, столи навколо зіставлено тісно один біля одного, і, коли танцювали вальс чи польку, пари на поворотах у кутках зачіпали спинки стільців. Гурт був досить непоганий, грали три на три. Після класики — завжди щось сучасне, найчастіше пісні «Олімпіка» чи «Катапульта»[13], а часом навіть щось схоже на рок-н-рол.

У Петра на новій джинсовій куртці були нашивки з назвами рок-гуртів «Kiss» і «Black Sabath», Оліна їх туди сама пришила.

— Гарні гурти, — похвалила я прикраси.

Я сиділа поруч із хлопцем, який зустрічався з Оліною, і думала про те, як із ним приємно розмовляти, навколо шуміла танцювальна музика, я пила вино, і мені в голові промайнуло, що все те, що наш тато послідовно забороняє, насправді просто чудове.

— Оліна казала, що в тебе є друкарська машинка…

— Звісно, — хитнула я.

— Ми дещо готуємо зі старим Тушлом від нашого села, — Петр підсунув до мене стілець від кута столу. — Ти ж знаєш Тушла, правда? Він пише загальну хроніку.

— Оліна мені про нього розповідала, — кивнула я.

— Стає все гірше, знаєш, хати в деяких селах уже зносять. Через нову дорогу, яка вестиме до станції.