— Ти прочитаєш? — запитав він.
— Звісно прочитає, Франто, — засміявся пан Бертак, — ти ж хроніст.
— Ви могли б мені подиктувати? Так буде швидше.
Пан Тушл узяв аркуш у грубі пальці, став поруч зі мною й голосно читав. На білий папір падали перші літери, ніби краплі дощу, коли він б’є по стелі веранди в хаті дядька Венци.
Шановний товаришу президенте!
Я надрукувала звертання й поглянула на трьох чоловіків навколо мене. Вони стояли нерухомо, якось так урочисто й зосереджено слідкували за моїми пальцями, що стрибали по світлих клавішах. Пан Тушл заговорив голосніше, аби заглушити стукіт машинки, а я писала, доки аркуш не було заповнено на дві третини. Вони вигадали ще останні формулювання й підпис. Коли все було готово, я витягнула аркуші з машинки й віддала їм оригінал і копію. Якийсь час вони стояли й обережно передавали один одному лист, а потім всі троє вирішували, чи пишеться президент через С або через З.
Пан Тушл налив нам черпаком чаю з великої смальтової каструлі, що стояла на плиті. Ми сиділи навколо столу, я обіймала долонями порцелянову чашку, дивилася на обох сусідів і на Петра, який сидів праворуч від мене. Наші лікті часом дотикалися. Ми говорили про приблизні ціни на будинки. У теках на шнурочках пан Тушл мав якісь документи. Він узяв до рук один лист і на столі розгладив папір рукою.
— Поки ми досягли того, — сказав він серйозним голосом, — що вони підвищили вартість нерухомості на тридцять п’ять процентів.
— Але це все ще замало! — вдарив кулаком об стіл старший сусід.
— Основне — змінити саму методику оцінки, — втрутився в розмову Петр, — вона ж безглузда.
— І злодійська, — додав пан Бертак, його рука на столі була все ще стиснена в кулак.
У кухні пана Тушла було прибрано, на умивальнику складений рушничок, на стіні цокав годинник, такий самий, як у бабусі в хаті дядька Венци біля ріки, великий циферблат і маятник.
— Ви бачили, куди вони дівають ґрунт з-під будівництва? — запитав пан Тушл.
— Так, я чув, що його вивозять кудись аж до Горні Стропніце чи якось так, — сказав Бертак.
— До дідька! Цю землю використовують для насипів.
— Зажди, але ж це орна земля.
— Йозефе, — поглянув пан Тушл на сусіда, намагаючись його переконати. — Учора я сам сів у автівку й поїхав просто за однією з вантажівок. Перед Будєйовіце будують переїзд над коліями в напрямку Воднян. Там ці вантажівки й викидають наш ґрунт. Родюча орна земля, яку місцеві люди бережуть і плекають п’ятсот років…
Раптом від цього старого пана я відчула колосальну енергію. Щось, що мене здивувало і чого б я про нього ніколи не сказала. Його очі блищали, а руки ніколи не залишалися в спокої. Пан Тушл зав’язав обидві мотузки в теці на бантик і пішов проводжати сусіда. Я поглянула на Петра. Під чорним светром здіймалися його плечі, спершись на лікті, він дивився в порожню чашку й супився.
— Яка методика має змінитися?
— Підрахунку вартості хат, — сказав Петр. — Тобі знесуть дім, а ти отримаєш за це смішні гроші. Ви вже знаєте, скільки отримаєте за хату?
Я покрутила головою.
— То запитай у тата. Це стосується всіх сіл, і вас теж. Залежить від віку хати, це називається часова вартість. За кожен рік із передбачуваної ціни знімають один відсоток. Я собі порахував. Хата, побудована в 1882 році, на їхню думку, уже не має жодної вартості.
Сонце вже заглядало просто у вікно, освітило всю кімнату й проявило пил, що літав над столом і перед пожовклими фіранками. Пан Тушл — удівець, довгі роки пише районну хроніку, ось про що я дізналася ще. Він упевнено потиснув руку, коли ми прощалися. Перш ніж я сіла в автівку, я ще раз озирнулася на фасад його хати.
Петр тією ж дорогою відвіз мене додому. Почався невеликий дощ, переднє скло було вкрито ланцюжками крапель. Мені здавалося, що це було декілька секунд тому — я стояла перед плитою в кухні й хотіла кудись зникнути. Коли Петр висадить мене на площі й піде будити Оліну, яка завжди після танців спить по півдня, мені ця швидка поїздка здаватиметься нереальною.
— Нічого ж собі, ми писали листа Гусакові…
Петр на мене поглянув, засміявся й вдарив обома руками об кермо. Хмари почали розходитися, сонячне світло вдарило в мої невиспані очі.
Щойно я приїхала зі школи й дійшла від автобуса додому, то помітила по мамі, що щось сталося. Я вдивлялася в її стурбовані очі й чоло, доки вона несла мені тарілку з супом. Я сиділа в кухні біля столу, і раптом наді мною став тато і почав махати перед моїми очима якимись паперами. Я відразу впізнала нашу петицію.
— Що ти тут, заради Бога, організовуєш? — почав він.
У мені щось здригнулося, але я продовжувала їсти.
— Це петиція.
— Що це ви придумали?
— Ти її підписав?
— Чому я маю це підписувати?
— Щоб нам не знесли хату, — сказала я, дивлячись у тарілку.
— Ти ніби маленька…
— Чому?
— Хіба так вирішують справи?
— А як?
— Дай їй поїсти, прошу тебе, — зауважила мама.
— Щодо цих питань була вже давно зустріч у пивниці, — продовжував тато, — і ми говоримо про це в нацкомітеті.
— І про що ви домовилися?
— Про тисячу речей, дівчинко, цим займаються представники в районі.
— Але майже всі в селі нам це підписали.
— Ви позбурюєте людей і зробите більше шкоди, аніж користі.
— Тут ідеться також про передбачувані ціни, Гано, — втрутилася мама. — У селі кажуть, що той, хто першим домовиться з оцінником, отримає хорошу ціну, а хто це відкладатиме, отримає за хату менше.
— Але люди про це також можуть щось сказати, хіба ні?
У тата опустилася рука з листками, він дивився за вікно й на хвильку замовк.
— Ти наївна, — поглянув він на мене, ніби мені було п’ять років.
— Ти знаєш, що роблять люди в тих селах, які мають знести повністю? Пишуть президентові, до міністерств, їздять до Праги, намагаються якось захищатися…
— Що ти про це знаєш?
— Я набирала на машинці їм той лист і знаю від Петра Гразділа, що вони роблять і як не здаються…
Тато махнув рукою.
— Такі рішення приймають в інших місцях, це йде через інші руки.
— Хочеш цю станцію? А греблю? Щоб піднялася вода, і наша, і дядькова хата…
— Але ти ж знаєш, що не хочу! І роблю для цього все, що можу…
— Не робиш.
— Гано, — зауважила мама, що сиділа навпроти мене за столом, як на голках.
— Що ти можеш знати, дівчинко, ти ще занадто мало пережила.
— Ти боїшся. Маху й ще бозна-кого…
— Ну це вже занадто! — підвищив він голос.
Я мовчала й похмуро дивилася в тарілку.
— Ти ще щось робила? Могла б мене люб’язно проінформувати?
— Так, ми розносили в Будєйовіце питальники, із хлопцями з сільськогосподарської школи. Сімдесят відсотків людей висловилося проти станції.
— І що, на твою думку, це означає? Що через це зупинять розпочате будівництво атомної електростанції?
Суп я не доїла, накинула на себе пальто й просто в капцях, що стояли на ґанку, вибігла геть. Я волочилася берегом у напрямку до дядькової хати. Уже здалеку я побачила, що на з’їзді з дороги стояла швидка. Цього ще бракувало!
Я побачила два білі халати й ноші. Я наддала ходу, але швидка вже вирулювала назад на дорогу і їхала в напрямку площі. Я підійшла до воріт. Було вже зачинено, надворі — нікого. Я обійшла хату з боку саду й увійшла через задні двері в паркані. Я трохи постояла під вікном, а потім легко постукала. Спочатку нічого не відбувалося, навіть фіранки не ворухнулися. Потім з-за рогу вийшов Зденєк. Замість робочої блузи на ньому цього разу був светр. Я пішла йому назустріч, і ми взялися за руки. Я поклала йому голову на груди, він дихав мені у волосся й мовчав.
— Що з мамою? — промовила я.
Він мовчав усю дорогу, поки ми не зійшли до річки. Ми сиділи на березі під будинком дядька. Ноги в капцях мерзли.
— Чому маму знову забрали?