— Ми вже чотири роки сидимо за однією партою, — почула я, як Мілада кричала на вухо Петрові.

В Анни з’явився її відсутній вираз обличчя, а коли знову почали грати, Петр покликав мене танцювати. Під час вальсу він вів мене по краю зали, кілька старших пар кружляло в центрі, в обличчях, які ми зустрічали навколо, відчувалися стурбованість і смуток, утома й безнадія. Під час польки, яка тривала довго, у мене наприкінці трохи запаморочилася голова, але Петр впевнено тримав мене й дотримувався ритму. Я відчула, що, мабуть, найщасливіші очі зі всіх людей на паркеті — у мене. Я сіла до столу, задихана, і пила вино, світло-синя сорочка Петра кудись зникла. Я думала про всі ці речі трохи здивовано, трохи перелякано, але помітила, що при цьому посміхаюся.

Ближче до півночі людей поменшало, але біля бару все ще була тиснява. Петр біля дверей говорив із повнуватою пані під шістдесят. Кримпленовий костюм старого фасону, завите сиве волосся, почервоніле обличчя й набряклі очі.

— Це свинство нам приготували для того, щоб ми забули… — почула я її останні слова.

Ми стояли перед будинком культури, низькою квадратною будівлею зі скляними дверима й алюмінієвими рамами на вікнах. Вона стоїть у селі років із сім, казав Петр, місцеві побудували її самотужки, коли про атомну електростанцію ніхто ще нічого й не підозрював.

— Шкода тої праці, — сказав Петр і вдарив носаком черевика по сірій штукатурці, — але коли зноситимуть це страховисько, ніхто не плакатиме.

Він запалив цигарку, ми обійшли дім і пройшли трохи дорогою до каплиці. Я обійшла її, ковзала в черевиках по траві й відчувала від неї нічну прохолоду. Відблиски світла з головної дороги були в мене за спиною, я сперлася на задню стіну каплички. Петр стояв неподалік від мене, викинув убік недопалок, той пролетів по кривій і гаснув десь у траві. Він підійшов ближче до мене, помітив сироти, що виступили на моїй шкірі, оголених плечах.

— Ти замерзнеш, — сказав він, дивлячись у землю.

Я відлипла від холодної стіни, тож ми стояли тепер зовсім близько. Я сперлася йому лобом на груди, але в мене не було сил поглянути на нього, тож більш ніж очима, я губами шукала його губи. Він не відсторонився. Я відчула на язикові смак його сигарет. Потім уже я очей не розплющувала. Мене залило його тепло, і від цього мене ще більше почало трусити від холоду. Він обійняв мене сильніше. Моя ліва рука була ззаду в його волоссі. Це тривало довго, може, чверть години. Ми відпустили одне одного. Він швидко поглянув на годинник і засунув руки в кишені.

— Мабуть… треба йти назад, — він трохи захрипів і відкашлявся.

Із зали ми виходили одними з останніх. Група вже давно перестала грати. На голі плечі я накинула светрик, переді мною Мілада тупотіла на підборах, за нею Анна проходила через залу своєю особливою ходою. Наостанок я озирнулася на сумну запилену залу. Скатертини пом’ято й залито, столи розсунуто. Склянки, порожні пляшки.

Мене мучила совість через Міладу, цей вечір для неї навряд чи був веселим. Та й для Анни теж. Від півночі, відколи ми з Петром повернулися з вулиці кожен окремо, я намагалася поводитися, ніби нічого не сталося, але не була дуже веселою супутницею. Анна мала кам’яний вираз обличчя, Мілада спостерігала за тим, що робилося навколо й часом не могла здолати позіхання. На барі ми замовили випити. Почаркувалися за успішні випускні, які чекали на нас трьох. Перед будинком культури ми сіли в Петрову автівку. Він уже декілька разів з’їздив, ми лишилися наостанок. Дівчата сіли позаду, тож я підсіла вперед до Петра. Розмова не клеїлася. Розпачливий сміх. Ми їхали вузькою дорогою, оточеною лісом, перед нами пробігла сарна. Петр загальмував. Я хотіла, щоб поїздка не закінчувалася, мені не хотілося виходити, прощатися, щось говорити. Мені не хотілося бути самою.

Спочатку вийшла Анна, потім Петр іще з’їхав униз до річки й зупинився просто перед нашими воротами. Мілада подякувала за дорогу, я швидко вийшла й нахилилася до віконця. Петр усміхнувся, трохи непевно й винувато.

— Ти приїдеш за тим листом? Завтра я його наберу… — я вийняла з торбинки папір, написаний паном Тушлом.

Він кивнув.

Мілада простукотіла черевиками по кахлях у коридорі. Я ввімкнула світло в кімнаті. Гонзове ліжко було з чистою постіллю, він спав у хаті дядька. Я завела Міладу у ванну. Коли я лягала, у мене все ще паморочилася голова. Усе крутилося: ритм танцю, світло, тіні — я не могла заспокоїтися. Мені хотілося пити й чимшвидше заснути.

Опівдні я проводила Міладу на автобус до Будєйовіце. По дорозі назад я відчула слабкість у шлунку. Помітила, що постійно роззираюся. Трохи заспокоїлася я тільки у світлиці дядькової хати біля річки. На тахті — неприбрані ковдра й подушка, але Гонзи не було. Я вклала в друкарську машинку чистий аркуш і надрукувала лист. Я написала й празьку адресу на конверті. Найважливіше завдання цього дня було виконано за декілька хвилин. Я спробувала повчитися, але не змогла витримати самотності в кімнаті. Я трошки посиділа з бабусею й дядьком на лавці перед домом. Зі спазмами в шлунку я чекала, коли з’явиться Зденєк. Я заплющила очі від сонячного світла, що лилося понад рікою. Ми грілися всі троє на порозі, ніби кішки. Ніхто не потребував нічого казати. Була неділя, післяобід. Я почувалася тут більше вдома, ніж у батьків. У моїй голові знову промайнула думка, що буде, коли підніметься вода. Раптом я отямилася від голосу, що вигукував моє ім’я. Я автоматично повернула голову праворуч у куток дому, звідки завжди приходив Зденєк, але там нікого не було. А потім я подивилася вниз до річки. Перед воротами стояв Петр.

— Хочеш поїхати зі мною?

— Чому б і ні, — сказала я.

Я поклала лист у незапечатаному конверті на поличку під переднє скло, і ми виїхали з села. Авто видиралося вгору, вузьку асфальтовану дорогу з обох боків огортав ліс. Петр з’їхав на бічну дорогу, де були колії, прориті тракторами, і зупинився перед старим вигнутим шлагбаумом, що перегороджував проїзд. Червоно-білі смужки за роки вицвіли.

— Далі не можна, — сказала я.

— Дурниці, чому ні, — він повернувся до мене.

Я поклала йому руки на плечі, із його губ потроху сходила усмішка, губи лишалися відкритими й були вже зовсім поруч із моїми. Я була вся в його силовому полі, на цій новій території, за усіма попереджувальними написами, табличками про небезпеку, за спущеною завісою.

Увесь тиждень я мала невелику температуру, із телефонної будки біля гімназії я дзвонила в обідню перерву Петрові на роботу. У голові тільки одна думка: коли я зустріну Оліну. Вона не сиділа на площі, коли я після обіду йшла від автобуса; її не було біля мами за прилавком, коли я пішла в магазин по хліб і каву; вона не прийшла ввечері до нас. Навіть її малу сестричку я не бачила.

Сіре небо падало на річку, коли я в четвер увечері йшла до дядькової хати, у сараї горіло світло, пахло воском і медом, як завжди, навколо гарячої лампочки кружляв пил і тирса.

— Привіт, хлопці, — привіталася я, і раптом мені стало страшенно шкода всього.

Того, що сталося, і того, що ще станеться. Ці знайомі запахи, речі, нас троє, і нічого не буде, як раніше, зосталося тільки декілька митей. Дядько сидів на стільці й спостерігав, як Зденєк забивав молоточком маленькі цвяхи. Вони ремонтували рамки для вуликів. Наближалася сьома година, і я знала, що дядько підведеться й піде до пивниці. Зденєк у робі стояв навколішки під електричним світлом на бетонній підлозі, довкола нього — дерев’яні рамки, банка з цвяхами. Руки тремтіли, і я засунула їх у кишені, хилиталася на носочках. Дядько зняв із гачка біля дверей жилет і, коли проходив повз мене, руками провів по волоссю над чолом, такий грайливий жест, як у дитинстві. Він щось підозрює? Мені здавалося, що хоча він нічого й не сказав, усе знав. Ми залишилися самі. І все відразу було сказано, я не змогла б це довго стримувати. Я навіть не знала, як це все з мене висипалося.

Зденєк спочатку мав такий вигляд, ніби зовсім не розуміє моїх слів. Він сидів на землі біля незавершеної роботи, дивився не розуміючи поперед себе. Ніби було неможливим, що ми двоє, знаючись від дитячих років, уже не будемо разом. Я сиділа на хиткому стільці, який звільнив для мене дядько, і дивилася, як у Зденєка затрусилися руки.