— Що ти таке кажеш, Гано?

Я закусила губу.

— У тебе хтось є?

Я кивнула.

— Ти не можеш мене ось так покинути…

У мені піднялася хвиля жалю, я знала, що ці хвилини будуть найважчими.

— Ти не можеш лишити мене самого в тій хаті… — поглянув він через плече в напрямку, де на схилі стояв їхній сумний, занедбаний дім.

— Я не думаю, що це тільки моя вина, Зденєку, що ми розходимося.

— Але ми одне одному належимо.

— Я теж так думала, але…

— Що я зробив не так?

— Власне, ти вже давно нічого не робив. Узагалі нічого.

— У мене немає нікого іншого…

Я підвелася й ходила туди-сюди, раптом співчуття переросло в злість на його слабкість. Але я видихала ці напади злості, щоб не завдати йому ще більшого болю. Він стояв на колінах серед розкиданих цвяхів і шматків дерева, похнюпивши голову. Потім підвівся і теж почав ходити туди-сюди, він нагадував мені бджолу, яка влетіла в кімнату й вдаряється об стіни й віконне скло.

Зрештою, ми в сараї провели майже дві години, це було вже втомливо, мені здавалося, що ми обоє щось говоримо, хоча й знаємо, що це зайве. Мабуть, у такі моменти просто треба говорити, навіть якщо це безглузді чи порожні речення. У мене ніби все тіло було проколоте шпильками. Зденєк трохи заспокоївся. Своїми гарними блакитними очима він дивився то на підлогу, то на мене.

— Щось узагалі зміниться? — запитала я, але не знала кого. — Ми всі тут усе ще будемо, бо просто сюди належимо: ти, я, дядько Венца. Тільки ми двоє будемо тепер друзями, але ми можемо про все говорити, як і раніше…

Обійми, коли він підвівся, були обережними, я його змусила. Він був, наче мій брат. Того я, щоправда, ніколи не обіймала, бо це в нас у сім’ї було просто неможливо. Він ішов непевними кроками вгору по доріжці. Я вийшла за ворота й попленталася вздовж ріки додому. Тепер у мене двоє братів. Я перебирала це в голові, і дорога тривала довго. Я дійшла аж на протилежний кінець села, до школи. Три роки тому я в це ще вірила. Що ми одружимося зі Зденєком, я вивчуся на вчительку й колись у місцевій початковій школі вчитиму наших дітей. А що це я, власне, казала щойно? Майже нічого з того не є правдою, не може нею бути. Ніщо не буде, як раніше: школу знесуть, дядькову хату біля річки знесуть разом із сараєм, натертим мастилом, ми вже не будемо разом, ми троє. Зрештою знесуть і хату Конопків, яка спочатку мала залишитися, ми всі розбіжимося по квартирах у панельних мікрорайонах, які отримаємо як компенсацію.

Безкінечний день. Ми чекали людей із етнографічної комісії вже понад дві години. Дядько сидів за столом у кухні, був одягнений у штани від костюма й білу сорочку. Бабуся лишилася лежати в спальні, а я від нудьги витирала пил на полицях. Дядько мене вмовляв, щоб я не йшла. Я кепкувала з нього, що він боїться працівників музею.

— Вони лише фотографуватимуть хату, може, іще про щось запитають.

Він нервувався й постійно посьорбував із пляшки пиво. Він приніс із пивниці цілий ящик.

— А якщо вони не прийдуть?

— Мабуть, вони затрималися біля школи чи ще десь. Вони хочуть усе задокументувати.

— Я гадаю, вони сьогодні вже не прийдуть.

— Ну нічого, прийдуть іншим разом, — махнула я рукою.

— Я поголився, підстриг нігті й видер волосинки з носа, чорт забирай, — вилаявся дядько.

Вони прийшли за півгодини, дві пані й один старший пан. Дядько нервово посміхався. Вони фотографували й записували щось у зошит. Я не відразу помітила, що дядько кудись зник. Одна з тих пані показала мені якийсь лист від міністерства культури. У ньому була шапка й реєстраційний номер. Ішлося в ньому про рішення міністерства й про якісь необхідні заходи для того, щоб скасувати охорону як пам’ятників культури будинків номер 7, 12, 14, 15, 18… там було із вісім хат: наша, дядькова, мами Оліни й батьків Анни. Іще й школа. Я там не знайшла хати Конопків, але, можливо, я просто не помітила. Вони лишилися в хаті десь на годину, казали, що так документують усі будинки.

Дядька я знайшла ввечері в пивниці. Біля столу було гамірно, там сидів тато Хозе й хлопці з лісопилки. У дядька були блискучі очі, він обхопив мене за горло й змусив сісти біля себе на лавку. Замовив мені випити. Він усім замовив випити. Я перекинула чарку в себе, але почувалася там між чоловіками як не своя. Незабаром я викрутилася від дядька, сказавши, що маю йти додому. З-за сусіднього столу до мене посміхався Шваб, але я не зважала на нього й вибігла на площу. Із твердим переконанням, що зустріну Оліну, я проминула по дорозі додому її хату, опустивши голову.

Наступного дня я приїхала зі школи о пів на другу. Зачинилася в кімнаті. Спробувала в кріслі читати книжку, яку мені позичила Мілада, «Молодий чоловік і біла китиха» Парала[15]. На ноги я накинула ковдру, але невдовзі мене перервав стук у вікно. Так стукає у вікно Оліна. Трусилося, здається, не лише скло в рамі, а й усе в мені. Якийсь час я не могла підвестися, але вже не могла й слухати це дзеленчання вікна. Тривога підступила мені до горла. Я відгорнула фіранку, відчинила вікно й втупилася в обличчя Анни. Мені стало трохи легше. Я пробубоніла привітання.

— Оліна тобі переказує, що ти маєш прийти в магазин.

Я навіть не думала, нічого не відповіла Анні, лише, ніби робот, пішла до комірчини й взяла з гачка сітчану торбу. Я вийшла на вулицю, роззирнулася, де Анна, але вона вже пішла. Я йшла дорогою до площі з торбою в руках. Я пройшла повз костел і неподалік магазину зупинилася. Я дивилася на цю торбу. Що я в ній хочу принести? У мені залунав якийсь крижаний сміх. Я відчайдушно ввійшла до магазину. Він був порожнім. Оліна стояла за прилавком із кам’яним виразом обличчя. Тільки її очі мене пропалювали. Руками вона спиралася на прилавок, ніби нетерпляче чекаючи на мене. Я зробила кілька кроків уперед і пройшлася поглядом по консервах, банках і пляшках на вітрині, перш ніж наважилася повернутися поглядом до її очей. Вона мовчала й тільки дивилася. Це неможливо було витримати. Я ковтнула слину, але нічого не сказала.

— Привезли десерти, тож я тебе й покликала, — сказала вона.

Тон її голосу звучав, як зимова холоднеча. У ньому бриніла іронія, якийсь відчайдушний сміх і переляк.

— Ти моя найкраща подруга, я знаю, що ти любиш заварні тістечка, тож я для тебе декілька й приховала.

— Оліно, облиш…

— Зажди, хіба ти не моя найкраща подруга?

— Олі, я не знаю, що сказати.

— Але ж ми подруги, ні? Із самого дитинства, коли ми разом гралися в пісочниці?

— Я прошу тебе, Оліно. Я жахливо почуваюся, знаєш…

— То ти жахливо почуваєшся, бідненька? Страждаєш, так?

— Петр із тобою говорив, то напевно…

— Так, Петрик мене відвідав, ми чудово поговорили. Він теж страшенно страждає, нещасний.

— Чорт забирай, облиш це, Оліно!

— То ти візьмеш ці тістечка, Гано? — запитала вона медовим голоском.

Лише тепер я помітила, що з лівого краю прилавка стояла дерев’яна коробка, вистелена прозорим папером із жирними плямами й залишками якогось крему чи вершків. У куточку притулилося два тістечка.

Олінине обличчя потроху ніби згасло, усмішка застигла нерухомо. Волосся зачесано назад у хвостик, мамин білий халат, трохи вже потертий біля кишень і спереду, біля застібок. Потім її губи нарешті заворушилися.

— Я не знаю, чим ти його привабила, — почала вона повільно, іронічна ласкавість уже зникла з її голосу, — чи крутила ти перед ним своєю дупою, чи щось інше. Але Петр мій і завжди буде моїм, запам’ятай це.

— Оліно, я…

— Я нічого не хочу чути, — перебила вона мене й продовжила далі тихо, ніби підготовану завчасно, промову. — Петр любить мене, ту ванну в хаті він переробляв для мене, ти, хвойдо. І якщо ти там оселишся, то принесеш усім тільки смуток. А Петр до мене все одно повернеться, зваж на це.

Я не знаю, як опинилася перед магазином. Площа шуміла вітром у кронах горобини. Я йшла з порожньою торбою, ніде нікого. Я спускалася до річки й раптом почула за спиною своє ім’я. Я обернулася, біля дерева стояла Анна. Я дивилася на неї, і звідки вона взялася, а потім почала плакати. Вона мене обійняла, і ми стояли кілька хвилин під стовбурами лип.