— А що тепер робити мені, не підкажеш? — забубоніла Анна. — Я люблю вас обох…

Починався травень, і все було таке нове, хоча я весь час сиділа в садку за дядьковою хатою й готувалася до іспитів. До моєї самотності й до відчайдушної зосередженості крізь щілини постійно проникав світ довкола: обідні дзвінки до Петра з телефону на пошті, річка з гусками й качками, дзижчання бджіл із вуликів дядька й Зденєка, відвідини Анни вечорами. їй на економічному теж треба було складати випускні. Ми сідали біля річки й говорили про новини. Це вона першою прийшла з тим, про що вже говорили в пивниці. Майже тиждень я ніде не була, із Петром я востаннє говорила два дні тому. Навіть новини по телебаченню я останнім часом не дивилася. Тепер я дивилася на Анну, зарослий берег річки бринів і дзижчав від комах, я скочила на ноги й дивилася на все це довкола.

— Це означає, що воно може бути тут скрізь? У траві, у воді?..

— Так, вітер тепер дме зі сходу, — сказала вона й теж підвелася, ніби лише зараз усвідомивши, що це означає.

Роззиралася довкола й раптом навіть виглядало якось комічно, хоча й страшно, те, як наївно вона шукала поглядом щось невидиме. Вона пішла за мною до хати. Дядько сидів у кухні, шмат хліба нарізав на менші шматки, на які намащував печінковий паштет із консерви. Бабуся сиділа на стільці біля плити, у своєму власному світі без звуків і з розфокусованим зображенням. Її очі, які вже особливо й не цікавилися довколишнім світом, затято дивилися кудись на шафку й на полотно, вишите блакиттю, що висіло на стіні над буфетом.

— Дядьку, що сталося в Росії?

Він поглянув на нас, що стояли на порозі кухні, настромив шматок хліба, намащений паштетом, на кінчик ножа й поклав це все собі до рота.

— Там, здається, вибухнула атомна електростанція?

— Ну, так кажуть, — відповів дядько, виловив у банці маринований огірок, жував далі й дивився за вікно на садок і бджіл.

Ще якийсь час ми стояли й видивлялися на нього, перш ніж зрозуміли, що більше ми з нього нічого не вичавимо.

Удома я взяла з купки, що рівно лежала під телевізором, учорашню газету й забрала її з собою в кімнату. Тато єдиний у селі виписував «Вільне слово»[16]. Про якусь атомну аварію там не було жодного слова.

Петр прийшов за мною аж під ворота. Я покликала Царя, який утомлено гавкав, швидше тільки з обов’язку.

— Я спочатку стукав до вас у вікно.

— Я вчуся тут, у дядька, тут краще, аніж удома, — сказала я й обійняла його, тримаючись руками за його могутні плечі.

«Я від тебе не відступлюся», — казала я про себе постійно. Я зачинила двері, полишивши відкриті підручники всередині. По дорозі на площу ми зустріли кількох людей, уперше тримаючись за руки тут, у селі, костельна вежа звисока дивилася на нас своїм твердим, пожовклим оком. В автівці ми особливо не говорили, мені здалося, що Петр трохи пригальмував на пагорбі над селом, де в ліс відходила дорога до покинутого шлагбаума. Але обидва ми вже знали, що ми вже за ним і що маємо йти далі, якнайдалі, куди тільки можна. Новою широкою дорогою ми проїжджали повз будівництво електростанції.

Я вперше була сама з Петром у його хаті під номером одинадцять. Вона захопила мене особливим запахом, кольором світла, яке сочилося крізь маленькі квадратики скла, уміщені в дерев’яні віконні рами. Він вів мене коридором по розхитаних дошках. Вони трохи скрипіли від наших кроків. Відразу біля дверей на гачку висів старий мисливський бінокль.

— Дід був мисливцем. У нього було й дві рушниці. Їх забрав тато.

— Яким він був? Я жодного свого дідуся не пам’ятаю.

— Дід? Трошки шалапут, — засміявся Петр, — у нас у сім’ї говорили, що він бабусю звів зі світу. Тільки, насправді, дід помер раніше, аніж бабця.

Я зазирнула у ванну із новими кахлями, крани й душ сяють, ніби срібло, білосніжна кераміка, сніжно-біла неторкнута ванна, чистий махровий рушник складено на старій пральній машинці. Ванна вся світилася, у старій сільській хаті це виглядало навіть трошки дивакувато. Кухня з піччю, тяжкий стіл на трьох ніжках, стільці з високими спинками, старі, але надійні. Комірчина з компотами й банками з консервованим м’ясом.

— Позавчора в нас було прикрашання майського деревця. Мабуть, останнє, — позіхнув Петр.

— Справді вже останнє?

— Перші люди вже починають від’їжджати. Хтозна, хто тут залишиться до наступного травня. Будинки викуплено, тато вже отримав квартиру в панельці.

— Він уже живе там?

— Він переїхав туди з цією своєю новою. Мама переїхала в будинок ще рік тому, відразу після розлучення.

— А вони дозволяють вам ще жити тут, у селі?

— Так. Хати нам уже не належать, але, на щастя, вони не працюють так швидко. Нам дозволили ще тут лишитися. Аж до затоплення.

У спальні стояло старовинне ліжко. Широке, зі світлого дубового дерева. На стіні над подушками висіла ікона в овальній рамці. Панна Марія, Ісус і святий Йозеф із мискою, повною фруктів. За вікном тяглося поле, а за ним, ніби велетенський гриб, стирчала недобудована охолоджувальна вежа. Вона вже й зараз була разів у десять вищою за фронтон хати. Мої ноги були ніби приліпленими до скрипучої дерев’яної підлоги, низька стеля спадала на мене, а я не могла поворухнутися, зробити крок. Петр стояв спиною до вікна, теж нерухомо, звуки ззовні, запах ковдри й простирадла, раптом цю напругу було вже неможливо витримати — хто з нас зробить цей перший рух до іншого. Я торкнулася його руки, він схопив мене за лікоть. Я розстібала його сорочку на грудях, аж поки він не став навпроти мене, оголений до пояса. Постелені ковдри холодили голе тіло, пил здіймався над ліжком, у світлі з вулиці він здавався легкою пудрою. Постіль, ніби неповороткий корабель, у якому ми зникли і який був точним і впевненим серед хвиль. Усі перепони раптом видалися смішними. Покручені, заіржавілі шлагбауми, що розпачливо перегороджували мій шлях. Усе це раптом зникло.

Я звісила ноги з високого ліжка й ледь-ледь заточилася, шлапаючи по ковдрі на підлозі в пошуках картатої синьо-білої сорочки Петра. Я вдягнула її й застібнулася на два ґудзики. Петр спокійно лежав на спині, я впіймала його погляд лишень у дверях. Босоніж я протупотіла по холодних кахлях. Стояла у ванній, по мені дзюркотіла вода, під стелею виднілася гола лампочка, чорний дріт якої було заляпано вапном нещодавнього побілу.

— Два роки тому я переробив електрику у всій хаті.

Він стояв у дверях, подавав мені рушник. Я відчула, уперше в житті, що нічого більше не потребую. Узагалі нічого. М’який рушник вбирав воду й зігрівав, а я дивилася, як Петр, заплющивши очі, схиляє голову під душем, як його гарним тілом стікають потоки води, а довге кучеряве волосся стає вологим і лискучим. Потім ми ще трохи посперечалися про його сорочку, я виборола її собі, вдягнулася й утекла з ванни. Чекала на Петра в кухні. Роздивлялася цю світлу кімнату з одним вікном. Плита була такою ж, як у хаті дядька Венци біля ріки.

— Можна поставити електроплитку, — сказав Петр, коли побачив, як я навприсядки розпалюю заздалегідь заготовленими трісками й шматком газети, — я тут поруч зробив вимикач.

Я сиділа у фланелевій чоловічій сорочці край столу, просто навпроти прочиненого вікна, але холодно не було. Від плитки, на якій готувався чай, ішло тепло. Ми пили чай із хлібом, у комірчині знайшлися масло й варення.

І тоді я вперше почула цю назву. Чорнобиль. Я поклала на кухонний стіл стос газет, які привезла в пакеті з нашого села. Татове «Вільне слово» і ще «Червоне право»[17] з пошти, яке взяла там, коли востаннє телефонувала звідти Петрові.

— Коли це вибухнуло?

— Двадцять шостого квітня, — сказав Петр.

Я брала з пакета одну газету за іншою, гортала їх. Петр пив чай із надщербленого порцелянового горнятка без ручки й дивився на мене.

— Немає сенсу, вони все одно не написали б правди, — сказав він посеред шурхоту друкованого паперу.