Якось ближче до вечора у дверях з’явився дядько. Зазвичай, у цей час він у пивниці, відразу ж подумала я. Він залишався стояти на порозі кухні й нічого не говорив. Якийсь час було зовсім тихо. «Бабуся», — здогадалася я. Мама встала зі стільця, а дядько лише хитнув головою в коридор.

— Ходи, Божко.

Мама натягла светрик, ми вийшли з дому разом і пішли за дядьком, якого першим наздогнав тато. Ми йшли один за одним, ніби якийсь похід, потім тато зупинився й почекав, поки ми з мамою його наздогнали. Він сказав, аби я пішла до поштарки й попросила її відчинити пошту. Тож я повернулася й на площі постукала у двері до Коцінів. Пані Коцінова пішла зі мною, у телефонному довіднику допомогла мені знайти номер лікаря й поховальної служби. Я чекала їх перед поштою. Спочатку приїхала швидка. Я витирала сльози, аби лікарка Брейхова не побачила мене зарюмсану, але з віконечка визирнув старий лікар у білому халаті, який у цей час був на зміні. Я показала їм дорогу. На поховальну автівку я чекала хвилин двадцять. У ній сидів лише один чоловік, він відхилився від керма й відчинив мені праві дверцята, тож я підсіла до нього.

— Мої щирі співчуття, — повернувся він до мене й звичним способом із серйозним виразом обличчя подав мені руку.

Ми з’їхали вниз, лікар із санітаром саме сідали в автівку. Цар не гавкав, просто стояв, ніс — за плетеною сіткою. Ми пройшли повз, дядько разом із працівником бюро принесли з автівки труну. За рогом показався пан Конопка, а за ним — Зденєк. Конопка перехрестився, а Зденєк подав мені без слів руку.

Уже давно стемніло, а ми все ще сиділи у нас в кухні. Тоді вже вдома був і Гонза, дядько сидів, схиливши плечі над столом. Тато приніс пляшку сливовиці. І мені дісталася маленька склянка. Один ковток горілки мене зломив, на очі мені знову навернулися сльози.

— Добре, що вона не дожила, — сказав дядько, — до того, що на нас чекає.

— Сімдесят один рік, що це за вік сьогодні? — сказав тато, ніби скаржачись.

Але незрозуміло було, кому.

Невдовзі ми з Гонзою пішли до себе в кімнату. Я залізла під ковдру, але лампу не вимкнула. Гонза сидів на своєму ліжку й дивився просто перед себе в темряву.

— Я вже бабусі не застав, — сказав він за якусь хвилю. — Це правда?

— Так, вона була одягнена в чорне. Вона була дуже бліда, а в руки їй мама вклала чотки…

— Не ний, сестро.

Почувся стукіт у вікно. Гонза підвівся й відчинив. У самих лише штанах від піжами він пішов у коридор і за мить привів Анну. Вона присіла до мене на ліжко.

Гонза приніс у кімнату склянку, наповнену прозорою рідиною, і подав її Анні.

— На, випий, за компанію.

Ми сиділи тихо, із площі долинуло бамкання дзвону, я глипнула на циферблат годинника, було пів на одинадцяту.

— Ви вважаєте, бабуся справді не знала, що наближається? — спитала я.

— Звісно, що ні, після того удару вона вже погано сприймала світ, — сказав Гонза.

— А через зламану ногу вона й на площу не ходила, тож ні з ким не розмовляла, — міркувала Анна.

— Мені здається, що вона знала, — сказала я, — тільки ми не знали, що вона знає.

Я думала про неї й про цю дивну ситуацію. Я все ще трохи трусилася. Гонза пішов провести Анну, і через відчинене вікно я чула, як вони ще якийсь час говорили між собою на порозі. Опівночі я все ще не спала, а потім знагла о шостій ранку мене розбудив будильник. У мене пекли очі, я була ніби побита. Гонза ще хропів, я його потермосила, щоб він не проспав роботу.

Була п’ятниця, післяобід, і я не могла змусити себе вчитися. Я пішла до річки, але до дядька мені не хотілося, я побачила їх обох, як вони зі Зденєком вовтузилися в садку біля вуликів. Мені дуже хотілося поїхати до Петра. До його хати з тим особливим трав’яним духом. Номер одинадцятий. Але не виходило, він поїхав. Узагалі нікого цієї п’ятниці не було. Я пройшлася селом і постукала до Анни. Її мама сказала, що вони з Хозе поїхали на танці. Мабуть, провітритися перед випускним іспитом. Гонзи теж не було вдома, хоча його шолом лежав на незастеленому ліжку. Батьки ввечері дивилися якийсь дурнуватий концерт по телевізору. Я рано пішла спати.

Я не знала, чи розбудив мене звук тої автівки, чи я прокинулася просто перед цим. Вона зупинилася на піщаній доріжці, скрип і шурхіт каміння під шинами, потім голоси й стукіт дверей. Можливо, я знову на хвилинку задрімала, але мотор, що стогнав на закрутах при підйомі на пагорб, мене знову розбудив. Я схвильовано встала й визирнула з вікна, було видно лише світло автомобіля. На даху миготіла блимавка, на боці — біла смужка. У напівсні я подивилася на Гонзове ліжко. Воно було порожнє, розкидане, шолом на покривалі. Через засклені двері я бачила світло, що сочилося коридором із кухні, і чула схвильовані голоси. Кухнею хтось ходив, силуети за матовим склом дверей. Раптом знову крик, це була мама, а потім гучний татів голос. Я з несподіванки не змогла поворухнутися. У мене пересохло в роті. Я нерухомо стояла біля ліжка. Знову голос тата. Він пройняв мене аж до шлунка, оцей його високий тон. Я відчинила двері і йшла босоніж по кахлях, тепер я вже виразно чула мамин плач, потім удар, ще й іще, Гонзу, який щось закричав, і знову маму. Я відчинила двері й від побіжного погляду на цю сцену завмерла. Тато тримав Гонзу за шию, а той намагався його із себе струсити. Вони розійшлися, саме коли я увійшла.

— Іди спати, — вихрипів тато, — до біса, Гано, забирайся звідси!

Я поглянула на маму, вона плакала, обхопивши голову руками. Я зробила крок за поріг, тато зачинив двері в мене перед носом. Я повернулася в кімнату й залізла під ковдру. Згорнулася калачиком і затрусилася. Я обіймала подушку й думала, що плакатиму, але нічого не виходило, я просто втупилася в сіре простирадло. Я не могла забути цю жахливу картину, як тато боровся з Гонзою біля шафки. У голові — круговерть, автівка була поліцейською, із блимавкою на даху. Гонзи всю ніч не було вдома, а тепер… Я простягнула холодну руку до будильника — було чверть на четверту. Мені спало на думку встати й вибігти вздовж річки будити дядька Венцу. Але замість цього я натягнула на голову ковдру й спробувала заспокоїтися. Коли ж за деякий час витягнула голову, із коридору вже нічого не було чути, тільки в кухні все ще горіло світло, а потім скрипіли двері ванної, у коридорі було чути кроки.

Двері кімнати відчинилися досить нескоро. Гонза, наполовину роздягнений, схилився над своїм ліжком. Його струнка спина відбила слабке світло, що проникало крізь фіранки на вікні. Він поклав шолом на підлогу й присів на край ліжка.

— Гонзо, що сталося?

Від Гонзи тхнуло алкоголем, навіть попри те, що його ліжко було далеко від мого. А ще запах цигаркового диму, просякнуті ним штани й футболка Гонзи висіли на спинці стільця.

— Тебе привезла поліція?

Він ліг на бік і накинув на себе ковдру. Я дивилася зі свого ліжка, як у темряві кімнати світиться його біляве волосся, чула неспокійне дихання і, коли підвела голову з подушки, побачила, що в нього розплющені очі.

— Що трапилося, Гонзику?

Він не рухався, тільки голосно дихав.

— Сталася аварія. На роздоріжжі в Хлумеце.

— Але ж ти не був на мотоциклі…

— Ми їхали автівкою тата Хозе з танців.

— Хто?

Знову тиша. Я переставала розуміти, у цьому мерехтливому світлі його профіль був непорушно-серйозним.

— Хозе, Анна і я, — прошепотів він.

Я майже хлипала.

— Хтось постраждав? — я вже тільки шепотіла.

— Ми — ні. Спи, сестро, уже бозна-яка година.

Я прокинулася близько десятої, Гонзове ліжко було застелене, шолом лежав на підлозі. У хаті — нікого. Мама була на ранній зміні, тата я не знайшла. Я не змогла з’їсти навіть половину булочки, тільки випила гарячого чаю. Я бігла вздовж річки, за течією, ніби Влтава сама мене тягнула. Цар за сіткою повільно встав і замахав хвостом. У дядька в кухні за склом шафки було вставлено свідоцтво про смерть. На стільці все ще лежала бабусина ковдра, а біля входу стояли її капці. Дядько сидів за столом. Волосся зачесане з лоба назад, підстрижені бакенбарди. Це ще з похорону. Він усміхнувся тільки трошки, останнім часом він ніби втратив здатність сміятися. Я сіла навпроти нього.