— Щось трапилося, Ганко?

Я покрутила головою. В ординації на стільці-кріслі лікарка добре вмостилася, поклала ноги на стіл, повний паперів і карток пацієнтів, і запалила цигарку. Я присіла на пожовклу оббивку лікарського ліжка.

— У тебе справді нічого не болить? Ти бліда.

Ми сиділи разом на другому поверсі комунального будинку на площі. Саме над магазином, де за прилавком стояла мама Оліни. Я хаотично розповіла лікарці про іспити й про те, що мене прийняли на педагогічний без вступних випробувань. І про те, що допоки я вивчуся на вчительку, початкову школу на березі ріки вже давно знесуть. Я зможу там хіба що веслувати на човні. Так само, як і над нашою хатою. Лікарка видихала дим у відчинене вікно, але ані блакитнуватий дим, ані подуви свіжого вітру не могли перебити лікарський запах у цій сільській ординації.

— У мене є одна новина, — почала лікарка Брейхова. — Від сьогодні я вже кажу про це пацієнтам. Ординацію скасовують, із нового року ви будете їздити до мене в Глубоку.

— Ви серйозно?

— Я ж це не вигадала, Ганко. У них на все свої розрахунки, — вона показала пальцем нагору. — Коли підніметься вода, у селі стане на третину менше людей.

— Пані лікарко, ви оглядали старого Конопку? Десь тижнів зо два тому? — нарешті вилетіло з мене те, через що я й прийшла.

— Так, через це викликали швидку. Він був добряче побитий.

— А ви знаєте, що сталося, чи ні?

— Дещо до мене дійшло.

— Конопка викликав і поліцію. І того ж вечора вони прийшли до нашого Гонзи.

— До мене вони також приходили.

— Це справді було важке ушкодження здоров’я?

— Я сказала їм правду про те, що в нього було. Два вибиті зуби, поламаний ніс, синці на обличчі, кров у лівому оці.

— Під час суду йому це додадуть до покарання…

— Не плач, Гано. Ти цим нічого не виправиш. Давай краще поговоримо про Анну.

Я здивовано на неї поглянула.

— Так, я все знаю, не дивись так. Але я б не хотіла, щоб про це знало все село.

На столі серед паперів стояла корзинка, повна яєць. Поруч дві банки варення. Смородинового чи малинового. Лікарка видихала дим, а попіл струшувала до брунатної склянки з-під ліків.

— Із чоловіками іноді так складно, ми всі це знаємо, — сказала вона, — той, із яким я тепер зв’язалася, іноді такий нестерпний, що я би радо підмішала йому смертельну дозу чогось із того, що маю в сумці. І я знаю, як це робиться.

Вона поглянула на мене й загасила недопалок. Спустила ноги в білих лікарських штанях зі столу, відштовхнулася ними й на кріслі з коліщатками під’їхала просто до мене.

— Чому вона хоче її позбутися? До цього її змушує цей, як його звуть… Йозеф?

— Хозе.

— Так, він. Анна не розуміє, що на неї чекає. Комісія з абортів, лікарня, можливі ускладнення. Я намагалася їй це пояснити.

— Якщо Анна щось вирішила, то думки не змінить. Я її знаю.

— Цього Хозе я викличу сюди наступного тижня. Зараз обмаль часу. Чорт забирай, дурні дівки, ніби інших проблем замало!

Ми визирали з усе ще відчиненого вікна, одна біля одної, ніби подруги, чи принаймні мені так здавалося. Внизу перед магазином Оліна з мамою носили картонні коробки з товарами, розбирали їх і складали поруч. Перев’язували їх білою личаною мотузкою. Вперше за довгий час я знову бачила Оліну. А вона мене — ні.

— А що мама? Вона вже давно тут не була.

— Нещодавно вона сказала мені, що нам треба про все поговорити. Тобто про нашу сім’ю. Розумієте? Роками в нас удома було тихо, а тепер, коли все втрачено…

Лікарка Брейхова зачинила вікно й товстим чорним маркером написала на аркуші паперу, що наприкінці року ординація закривається. Липкою смужкою прикріпила оголошення до білого скла зовнішніх дверей коридору. Баночка з-під ліків, повна сигаретного попелу, лишилася окрай столу.

— Цей ваш Гонза все добряче зіпсував. Це правда.

На це мені нічого було відповісти. Я провела її до автобусної зупинки. Потім озирнулася до магазину. Перед входом було заметено, а поруч із дверима складено картонки, підготовлені для вивозу.

— Якщо тобі буде щось потрібно, Гано, подзвони мені. Навіть у неділю чи опівночі, зрозуміла?

Мені не хотілося додому, я шукала Гонзу, але в дядька його не було. Я зайшла ще до пивниці, але й там його не було. У порожній кімнаті сиділи в хмарі сигаретного диму лише Шваб і пан Сладек.

— Гано, ти вже чула найновіше повідомлення радянської агенції? — забубонів Шваб.

Із голосу було чути, що він уже добряче набрався. Я обернулася, щоб іти.

— Яблука з Чорнобиля, мовляв, абсолютно безпечні для здоров’я. Тільки недогризки слід закопувати в землю на п’ять метрів…

За кількома предметами одягу й розстеленою ковдрою у світлиці в дядька Венци я зрозуміла, що там тепер живе Гонза. Вони готували з дядьком на плиті в старій бабусиній кухні, а вранці обоє їхали на роботу, тож упродовж дня хата була порожня. Та все одно того літа місця у світлиці з видом на ріку для мене не було. Друкарську машинку я вже перевезла до Петра.

Я думала про всі жахливі події. Одна людина з іншої автівки померла. Друга одержала легкі ушкодження. Обидва були з Будєйовіце. Тому, який помер у лікарні, було п’ятдесят, розлучений, дітей немає. Більше я від Гонзи нічого не дізналася. Я намагалася на його незворушному обличчі знайти сліди жалю. Він не хотів зі мною говорити й прагнув якнайшвидше зникнути. Вони сиділи з Хозе в пивниці чи в них удома. Мотоцикл стояв у дядька під сараєм, бо права в Гонзи відібрали. Про те, що сталося тієї ночі на хлумецькому роздоріжжі, я досі нічого майже не знала. Анна зникла, удома мені сказали, що вона все літо буде на канікулах у тітки в Страконіце. Хозе мене уникав.

Петр забирав мене до себе в село, для мене це були втеча й порятунок. Він умовляв мене залишитися з ним у хаті. Мені там подобалося. В одній світлиці, де не прибирали, була стара різьблена колиска. А вежа електростанції через поле, яка виднілася з вікна його спальні, була вже вищою за десятиповерховий будинок. Я читала Петрові в ліжку статтю з газети про те, що охолоджувальних веж буде чотири й кожна буде вдвічі вищою від Чорної вежі[20] в Будєйовіце. Петр казав, що в нас за парканом будують новий Чорнобиль. Коли ми розкладали один примірник «Червоного права», його аркуші цілком прикривали велике ліжко. Нас із Петром мучили напади відчайдушного сміху, бо тому, що було написано на аркушах, не можна було повірити навіть за всього бажання. Я читала вголос розмову з головною санітарною лікаркою ЧССР про підвищену радіоактивність. Із її неконкретних відповідей ніхто б нічого не дізнався. Єдина порада для самозахисту звучала так: добре мити руки, перед вживанням мити овочі й фрукти. Інформація з атомної аварії в Чорнобилі поступово перетворювалася на злісні випади проти західних країн, які начебто використовували катастрофу для нападу на соціалістичні країни. Я читала Петрові заголовки, і мені було дивно. «Хто розганяє істерику — від нашого журналіста в Бонні». «Дискримінаційна обережність дванадцяти країн ЄЕС[21] щодо соціалістичних країн». «Захід поширює чутки й нісенітниці». «Дзеркало буржуазної пропаганди». «Кампанія, варта осуду». Газета, яку передплачував тато, «Вільне слово», була не набагато кращою. На першій сторінці великими літерами написано: «Нечесні потуги Заходу». Заголовок однієї з передовиць із «Червоного права» про Чорнобиль Петр вирізав із газети й пришпилив кнопкою до стіни: «Немає причин для занепокоєння».

У цій столітній сільській хаті, приреченій на знищення, я почувалася щасливою, водночас мені здавалося, що ми з Петром — двоє потерпілих від кораблетрощі, яких ніхто не чує, не бачить і не шукає. Я потягнулася до пляшки вина, що стояла біля ліжка. Розірваний конверт від педагогічного факультету у Будєйовіце лежав на покривалі перед нами. У листі мені повідомляли дату реєстрації. Ми випили за це зі склянок з-під гірчиці, більше нічого в Петровій кухні не знайшлося. Я знову поглянула на конверт. На адресу батьків, надруковану на машинці. За півтора роки ця адреса вже не існуватиме. Так само, як і сільська початкова школа, в якій я хотіла працювати. Я думала про Анну й Хозе. І про Оліну. Усе ніби розвалювалося, усі кудись зникали.