— Зажди, я тобі її випрасую, — сказала я, — так не можна вдягати.

— Усе в порядку.

Я вискочила з ліжка й вирвала йому сорочку з рук. У піжамі побігла через холодний коридор до кухні, вставила шнурок від праски до розетки й кинула на стіл стару ковдру, на якій ми з мамою прасували. У хаті було тихо, мама вже давно поїхала велосипедом на ранню зміну, тато їздив на роботу першим ранковим автобусом. Я чекала, поки розігріється праска, і дивилася через вікно на річку. На яблунях дозрівали яблука, на нас чекає сезон струдлів і соків. Я відчувала, що Гонза стоїть за мною у дверях кухні. Я прасувала комір, манжети й рукави, він присів на табурет біля плитки.

— Ти навмисно приходиш додому саме тоді, коли батьки йдуть на роботу?

Він на мене навіть не глянув.

— Від мами я не втікаю.

— Гонзо, тато не злий…

— На тебе — так.

— Мені від усього цього страшенно сумно.

— Є речі, які ти, сестро, ніколи не зможеш виправити, зрозумій це.

Мабуть, це вперше після аварії мені вдалося з Гонзою поговорити.

— Скільки разів ти ще туди поїдеш?

— Сьогодні має бути останнє засідання.

Я намагалася пригадати, коли востаннє ми сиділи в кухні за столом усі вчотирьох. Гонза від літа взагалі тут не показувався, мама час від часу ходила бачитися з ним у дядька, коли тата не було вдома. І при цьому ще й готувала відмовку, що мусить поприбирати там у хаті. Після смерті бабусі дядько Венца на все махнув рукою. В останні три місяці вони з Гонзою нічого не робили по господарству.

— Але твій автобус уже поїхав.

— Хозе довезе мене автівкою. Я не хочу їхати автобусом з Конопкою.

Я підняла сорочку до вікна. Вона сяяла, як сніг. Я повернулася й піднесла її Гонзові.

— Я ще раз ходила до Зденєка.

— Навіщо?

— Аби він поговорив із татом, щоб той зняв обвинувачення…

— Я ж казав тобі, що ні до кого не треба ходити, що я все вирішу сам!

Гонза вдягнув сорочку й зав’язував краватку. У нього знову був його звичайний твердий вираз обличчя, з якого я вже знала, що немає сенсу будь-що казати.

— Гонзо, тепер усе має значення. Конопка все ще на лікарняному. Брейхова відмовилася його продовжити, тож він пішов у лікарню, і там йому це зробили. Я також говорила з Міладою, вона казала…

— Залиш мене в спокої з тою твоєю Міладою… — вишкірився він на мене.

Я складала ковдру, праска холола. Надворі було світло, вітер ганяв по траві опале листя. Мені стало сумно. Гонза на мить зупинився у дверях кухні, йому так пасувало все це — темний костюм, чорні черевики. Я стояла, спершись на стіл, хотіла щось сказати, але тільки розтулила рота.

Я сиділа в кімнаті в Анни. Ми не бачилися ціле літо. Великі карі очі дивилися на мене так само смутно. Я викладала їй на стіл яблука.

— А ось пиріг.

— Чого ти дурієш?

— Це щоб не йти з порожніми руками.

— Ви вже не знаєте вдома, куди їх дівати?

— Уяви. На сніданок пиріг, перекус — два яблука, на обід — рисова запіканка з яблуками…

Ми засміялися, вимушено. Головне, що я хотіла сказати Анні, я все відсувала якнайдалі.

— Я вже навіть чекаю роботи, — сказала Анна, — до Тина їхати менше ніж півгодини, жінки в офісі видалися мені непоганими.

— Ти мала спробувати вступити.

— Ну, так склалося. Навесні все пішло шкереберть. А як ти? Ходиш на пари?

— Я навіть не знаю, чи подобатиметься мені. Педагогіка, психологія, література дев’ятнадцятого століття…

Анна вкусила яблуко. Я вже не чекала, що вона колись мені детально розкаже, що ж тоді сталося. Уже все одно було байдуже.

— Гонза отримав п’ять років ув’язнення.

Її обличчя — незворушне, стіна мовчання, за якою вона сховалася. «Мабуть, мене покинуть усі близькі люди», — раптово подумала я безнадійно. Я встала, аби йти.

— Коли ти переїдеш до Петра? — спитала вона.

— Ще не знаю. Я не можу зараз залишити маму саму, їй погано.

Я вийшла в дощовий ранок. Що це з усіма відбувається? Я невдовзі залишуся геть сама?

Наступного дня вранці я перекинула через плече спаковану сумку й сіла на площі в автобус. Вокзал у Будєйовіце здавався непривітним і холодним. На великому табло над проходом до платформ із тріском перегорталися цифри прибуття й відбуття поїздів. Прага, головний вокзал. Платформа номер чотири. Я сіла в купе й трохи поспала. Коли виходила, у мене було сухо в роті, а надворі — холодно.

На набережній Влтави дув вітер. Я трошки подивилася на Градчани, потім униз, на брудну воду. Я уявляла собі, як довго пливуть баранці піни з нашого села аж сюди до Праги. Ця вода текла повз нашу хату. Я йшла поруч із нею, коли позавчора несла дядькові й Гонзі тацю з двома струдлями, які ми спекли з мамою. Шматок струдля у фользі лежав і в моїй сумці, яку я тримала, стоячи на тротуарі й дивлячись через дорогу на будівлю юридичного факультету. Окрім кількох речей одягу, рушника й зубної щітки, я тягнула яблука з усіх чотирьох наших яблунь.

Нарешті на сходах з’явилася купка студентів. Мілада мені замахала й збігла донизу, ми міцно обійнялися. Вона представила мене кільком однокурсницям, Владьці, Петрі й Маркеті, у гурті було й двійко хлопців. Ми всі пішли у кав’ярню, і я могла роздивитися Міладу. Я спостерігала за тим, що в ній змінилося за ці півроку, поки ми не бачилися. У ній з’явився шик, вона курила цигарку й носила коротку спідницю, темні колготки й черевики на підборах. Вона навчалася в Празі, ходила по кав’ярнях, говорила з однокурсниками про римське право і про наближення іспитів. Ми пили вино, а ввечері поїхали до студентських гуртожитків у район Південного Міста. Вона протягнула мене повз вахтерку. Її співмешканка Владька поїхала додому на Мораву на вихідні, тож ми в кухні на плиті пекли млинці з домашніх яєць, які я оберігала в сумці всю дорогу.

У п’ятницю вранці ми довго спали, а потім Мілада потягнула мене гуляти Прагою. Вона вже орієнтувалася, спочатку Старе Місто, після обіду — на Петржін, а ввечері — дискотека в Люцерні. До нас долучився Мартін. Йому було двадцять п’ять, він працював у бібліотеці, і Мілада із ним мала щасливий вигляд. А я була щаслива за неї, на часинку забула про свій світ, натомість відкривала для себе їхній. Півсуботи ми проспали, а вдень пішли в кіно «Бланік» на Вацлавській площі, увечері знічев’я блукали вулицями.

У неділю вранці я подзвонила з автомата Петрові.

— Гарні новини, Гано, — почула я в трубці його веселий голос. — Із електростанції прийшло повідомлення для старого Бертака, вони схвалили його прохання про виняток із заборони поховань. Я маю тобі подякувати. Йому це ще підтвердять у місцевому нацкомітеті, і він зможе спокійно померти…

Після обіду ми сиділи удвох у кімнаті й дивилися, як на віконному склі затримуються маленькі краплі дощу. Я зігрівала долоні горнятком гарячого чаю. На столі я розклала кілька подарунків — батькам, Гонзі та Анні. Я витратила майже всі гроші й рахувала, чи мені вистачить на зворотний квиток до Будєйовіце.

— Гано, тобі не треба їхати просто зараз. Спокійно побудь із нами ще, Владька хороша, ти можеш спати в спальнику. Або попроси перевести тебе сюди! У Празі теж є педагогічний. Ми будемо тут разом. І зможемо бачитися, скільки захочемо…

Мілада будувала плани, а я відчувала, як сильно вона хоче мене підтримати й розважити, але я все одно думала про Петра, маму й Гонзу.

— Я запитувала тата про справу Гонзи.

У мене всередині все похололо, хоча все вже й було вирішено.

— Він поговорив із колегою, який був там суддею. Нічого не можна було вдіяти. Керування автомобілем у нетверезому стані, одна смерть і одне поранення. Він навіть не виявив жалю, не співпрацював із судом. А до того ж ще й це ушкодження здоров’я, із тривалою непрацездатністю потерпілого…

Час ніби сповільнився, день так тягнувся, що я відчувала майже фізичний біль. Я спакувала речі в сумку й нервово поглядала на годинник. Від’їзд став для мене звільненням. Ми обійнялися на пероні під сталевим склепінням головного вокзалу, він здавався мені якимось сумним храмом.