Я навіть не знала, що їй на це відповісти.

— Нам і тут добре, — вставив дядько. — Гана готує й навіть спекла різдвяний пиріг.

— Це тільки перша спроба, — промовила я, — чи вдасться мені.

— А як навчання, Гано?

— Добре, мамо. Закінчується зимовий семестр, у січні буде чотири іспити. Ще один — наступного тижня.

Ми сиділи до вечора, надворі знову пішов сніг. Я провела маму до хвіртки. Дядько чистив доріжку. Ртуть термометра на сараї сягнула позначки нижче від нуля.

Я стояла навколішки на дерев’яній підлозі й накладала до плитки у світлиці поліняк. Зайшов дядько з поліетиленовим пакетом у руках.

— Досить уже, Гано.

Я поглянула на нього. Плитка розігрівалася.

— Кажу тобі, йди додому.

— Не хочу.

— Я б не подумав, що дозволиш мамі піти самій.

— Дядьку, я не можу повернутися. Тато…

— Тато — шибеник, ми всі це знаємо, отож не будь такою, як він.

— Я нікуди не піду, уже краще поїду до Петра.

— Не верзи дурниць. Я не вартий того, аби твоя мама приходила сюди плакати.

— Мама плакала?

— Ти ще дивуєшся? Гонза у в’язниці, ти бунтуєшся, а наближається Різдво.

Він стояв переді мною з торбинкою в простягненій руці.

— Ось тут якесь борошно, ванільний цукор, родзинки й іще щось, від бабусі лишилося. Забери додому, що мені з цим робити?

Я поволі підвелася, піднесла долоні над плиткою й втупилася в стіну. Він поставив пакунок переді мною на підлогу.

— Біжи вже додому! — пробубонів і захряснув за собою двері.

Тож я прибрала ковдру, стягнула з дивана простирадло й запхала кілька своїх кофт і светрів назад до сумки. Перш ніж піти, я ще трохи постояла перед розкритою шафою, на дні якої лежали випрані футболки й літні штани Гонзи.

1988

Тато нервово походжав кухнею, і ніхто не наважувався бодай про щось його запитати чи стати йому на заваді. Мама, одягнена в костюм, сиділа, тримаючи свою старезну світлу сумку на столі, й дивилася за вікно на річку. У мене на пальці брязкали ключі від автівки Петра, що стояла перед хатою з повним баком і опущеним склом. Був кінець травня, двадцять п’ять градусів у затінку.

— Де, чорт забирай, цей дурень? — прохопилося в тата.

Ми з мамою перезирнулися.

— Я піду по нього, — запропонувала я.

— Ні! — прозвучало владне.

Тато облишив ходити від вікна до дверей.

— Але… — обережний мамин голос укотре прагнув усіх примирити.

— Він прекрасно знає, о котрій має тут бути! Ми чекаємо на шановного пана ледве не півгодини.

Я зиркнула на годинник над умивальником. За п’ять хвилин буде пів на другу. Крізь відчинене вікно долинув аромат скошеної трави. Посвіжіла, із вимитим волоссям мама пахла парфумами, що після ранкової зміни мали перебити запах корівника, пахощі просочилися їй під шкіру і, здавалося, сягнули навіть коренів волосся. Рівно о пів на другу тато наказав вирушати. Я влаштувалася за кермом, тато — поруч мене, а мама з сумочкою на руках — позаду. Ми виїхали на крутий пагорб площі, і там я, замість їхати на Глубоку, повернула праворуч, до пивниці. Тато неспокійно завертівся на сидінні.

— Куди ти?

Не відповіла, бо він і сам це добре знав. На закруті біля пивниці я збавила швидкість, і всі задивилися праворуч на хату Конопків, на вулики й стріху дядькової хати. Я зупинилася край дороги й вийшла з автівки. Навпроти саме йшов Зденєк у робочих штанах, крокував від хати на трасу, ніс у сітці каструльку з кришкою, прив’язаною оранжевою гумкою для консервації. Тато стояв за мною й заговорив раніше:

— Зденєку, ти не бачив Венцу?

Зденєк зупинився, його трохи налякані й смутні очі перебігали з мене на тата.

— Бачив, він пішов перегортати сіно на луках під лісом.

— Перегортати сіно?!

— Сказав, що до вечора воно ще висохне, а вже завтра дощитиме…

Тато покрутив головою й повернувся до автівки. Мама нерухомо сиділа позаду, а я ще якусь хвилю походжала перед капотом. Зденєк за нами спостерігав.

— Щось відбувається?

— Він мав поїхати з нами до Будєйовіце, — відповіла я.

Я знала, що Зденєкові це відомо, що дядько Венца це знав, та й всі у селі знали: сьогодні о першій ми їдемо до Будєйовіце. Всю дорогу в автівці панувала тиша. Коли вдалині перед нами забіліла панельна стіна нового мікрорайону, сумна атмосфера в автівці змінилася на пригнічену. Я звернула з головної і якийсь час кружляла між панельками району Май. Нарешті запаркувалася, і вулицю ми знайшли вже пішки.

— Ось тут вітальня, а там ванна, — показував пан із місцевого підприємства, що займалося квартирним господарством.

Його сорочка спітніла під пахвами, окуляри постійно сповзали з носа, і він поправляв їх звичним рухом правої руки.

Ми роздивлялися трикімнатну квартиру в новобудові. Спільний туалет із ванною пахли новизною. Тато вивчав каналізаційні труби на кухні, мама сором’язливо походжала в новеньких бежевих черевичках по лінолеуму. Запах штучності виповнював кімнату. Аж дихання сперло. Я вихилилася з напіввідчиненого вікна. Восьмий поверх, височенько. Внизу — розкопаний тротуар, через нього перекинуто дошку, купи глини, що встигли вже й бур’яном позаростати.

— Сімдесят квадратних метрів. Ось тут ключі від підвалу, комірчина номер сімнадцять, ми спустимося туди ліфтом. Оце так спека…

Ми з мамою стояли на балконі. Повівав приємний вітерець.

— Тут можна завести кошики з геранню, пані. І краєвид просто дивовижний, правда? Якщо трохи нахилитеся, то побачите замок Глубока. Он церква, а це Госін, там, де аеропорт.

Я позирала на тата з протилежного боку вікна, набурмосений і трохи зігнутий, він вивчав дерев’яні рами, якість кування й парапетів.

— Тут щілини, взимку буде тягнути, — забубонів він.

Мама майже нічого не говорила, ми з’їхали ліфтом униз. Дверцята підвальних комірчин були з необробленої деревини.

— У вас є навісний замок, про який я говорив по телефону? Добре було б відразу замкнути свою комірчину, щоб ніхто її не зайняв. Тут може бути непорозуміння, знаєте, стільки всіх ходить…

Тато вийняв із кишені абсолютно новий замок і три ключики на в’язанці.

— Якесь воно кепське, — пробурмотів, беручись за зачинені дверцята підвалу.

Дістав із кишені ще один замок.

— Перепрошую, а тій однокімнатній квартирі яка належить комірчина?

— Я не знав, що ви хочете одразу побачити й іншу квартиру. Вона на третьому поверсі.

Ми піднялися на два поверхи, той самий санвузол, вузенький коридорчик, кухня й кімната. Той самий запах лінолеуму. У мене аж серце стислося. Саме зараз, у солом’яному брилі під палючим сонцем, він перегортає сіно, Цар із висолопленим язиком лежить десь поблизу в лісовому затінку.

— Ніяк не можу уявити собі дядька в цій квартирці…

— Інші змогли, і він зможе, — відповів на це тато.

Я аж здригнулася, так холодно це прозвучало.

Ми стояли посеред панельного мікрорайону, спітнілі й мовчазні. Голови задерли догори, тато простягненою рукою показував на наш балкон. Мама хитала головою, невпевнено роззираючись.

— Люди вже тут живуть. Тротуари ще дороблять, а тут, мабуть, буде дитячий майданчик, — примовляв тато.

— Я дуже хочу пити, може, зайдемо кудись на лимо? — запропонувала я. — Якраз покажу вам, куди з одногрупниками ходимо після пар на каву.

— Ні, поп’ємо вже вдома, — вирішив тато.

Я трохи опустила вікно, щоб у розпечене авто повівав вітер. Їхали широкою асфальтованою трасою, нещодавно збудованою через електростанцію. Шлях проминав досить швидко.

— Усе за нього зроби! Не може навіть забрати документи на квартиру. Повна безпорадність. Де б він був без мене і без тебе, ну скажи? — звернувся тато через сидіння до мами.

Та змовчала. У дзеркалі заднього виду відзеркалювалися її сумне обличчя, спітніле чоло.

— Він має ще зліквідувати вулики, забити кролів. Він нічого не робить. Чого він, на біса, чекає?

— Може, щось забере Зденєк, — припустила мама.