— Я назбирала всього, що залишилося на клумбі.

«Хозе лишається, ми переїжджаємо», — промайнуло в голові. Я відчувала цей розрив, навіть до того, як люди покинули свої хати. Анна, Хозе, Оліна, дядько, я. Висота 370,5 розділила нас назавжди. Анна присіла край ліжка, ми трималися за руки.

— Пригадуєш, як ми завжди, іще з Оліною, посміхалися, як наші чи Олінина мами говорили про похорони? Коли казали: «У нього були добрі…»

Я лежала на прогнутому лікарняному ліжку, у повітрі за брудними вікнами поволі розвіювалося літо. Найбільше засмучувало те, що я не могла стояти поруч із мамою в нас біля костелу, коли всі йшли за похоронною процесією.

— Багато людей було?

— Повна площа, такого навіть на церковні свята не буває.

— А Гонза навіть не знає про це…

— Гано, не плач.

— Ти знаєш, що таке безсилля? Я не можу навіть поворухнутися, майже тиждень. Що кажуть у селі?

— Не знаю.

— Що дядько перегрівся й скочив у воду?

— Ти справді хочеш у цьому копирсатися?

— Я цілими днями тільки й думаю про це. Чому Цар був замкненим у клітці? Він завжди брав його із собою. Дядько був чудовим плавцем. Він купався в річці від травня до вересня за будь-якої погоди. Низові течії… Це якась дурня!

— Усі в селі це знають.

— Він на все наплював! На Маху, оцінщика, мого тата, нову квартиру в панельці, на нашу петицію тоді… Від початку знав, що нікуди звідси не піде, що його звідси не виженуть.

— І не вигнали.

Анна виловила й витягнула з сумочки два пожмакані томики «Швейка» Гашека.

— Ледве не забула. Я сказала вчора про них твоїй мамі, і ми пішли за ними до хати Венци.

Я поклала книжки на поличку нічного столика.

— Я сумую за Гонзою. За тим його «сестро, ти дурепа».

— Усе буде добре, Гано…

— Я така дурна. Усьому селу оповідала про дитячу кімнатку. Надимала посеред площі живіт, уже відчувала, як він у мене росте… А виявилося — усього лиш переїла за сніданком.

Ми ще довго сиділи мовчки, з Анною можна було й мовчати, і це не виглядало по-дурному.

— Я теж хочу сказати тобі щось важливе.

Раптом я відчула, як Анна вагається. На очі їй ніби насунулася завіса, тьмяний серпанок. І через цей затемнений погляд раптом узагалі нічого не проникало. Я знала це її мовчання й знала про таємну скриньку десь усередині, яку вона замикала й охороняла від кожного, навіть від мене. Я полишила все на її розсуд.

— Я розійшлася з Хозе.

Я стиснула їй руку.

— Я знаю, що вже здаюся дивною з цим, Оліна б першою кпила з мене. Але тепер уже насправді. Несила було вже терпіти далі. І не тільки тому, що інколи здавалося, ніби я його власність. До мене вже висували претензії і його мати, і батя, і баба… уся їхня сімейка.

На сусідньому ліжку перевернулася пацієнтка. Усю палату виповнювало таке дивне світло. Сумне, ніби пожовкле випране лікарняне простирадло. Я хотіла, щоб Анна сиділа зі мною до вечора.

— Я так хочу назад, ніби від народження живу в цій Петровій хаті.

Анна погладила мою руку.

— Я вперше відчуваю себе жінкою. Розумієш? Цього не було зі Зденєком. У мене є там стіл, ліжко, дім і колись буде дитина.

— У мене також є приємна новина.

— Говори, — я сіла в ліжку, бо спина вже затерпла, а ноги задерев’яніли.

— Я ходила дивитися квартиру. У мене буде двокімнатна. Тільки для мене.

— У тому новому районі в Тині?

Вона ствердно кивнула. Я знову подумала про це число. Висота 370,5. Розкидає нас по світові. Оліна житиме десь на болоті біля Воднян. Анна — у Тині, у панельці. Батьки — у Будєйовіце, у районі Май.

— У батьків разом із дідом буде трикімнатна в будинку поруч, — сказала Анна, ніби знаючи, про що я зараз думаю.

— Анно, ми з Петром не здаватимемося. Залишимося в хаті, скільки можна буде.

Прийшла медсестра з вечерею, інша почала застеляти порожнє ліжко біля вікна.

— У вас буде нова подружка, — озирнулася вона через плече, — але вас це вже не стосується.

— Ви до мене? — запитала я.

Вона кивнула й підійшла до мого ліжка.

— Я не повинна вам цього говорити, але завтра після огляду поїдете додому.

Анна вже збиралася йти, але зупинилася у дверях і почула це. Посміхнулася й помахала мені. А я заходилася вечеряти.

Я прокинулася в холодному ліжку. Помацала рукою поруч себе, але Петрова половина була порожньою. Через фіранки проступало жовтневе біло-сіре світло, я роззирнулася в сутінках кімнати, виднілися лише обриси двох темних шаф. А потім раптом увірвалося штучне світло лампочки. Петр стояв у дверях, із задоволеною посмішкою стежив, як я мружуся від освітлення.

— Прокидайся, сніданок уже на столі. О восьмій маємо бути у твоєї мами.

В алеї розлігся туман. Ми з’їжджали на нейтралці з пагорба, листя, прибите холодним дощем до асфальту, шурхотіло під колесами. «Я сюди вже не належу, але постійно повертаюся», — спало на думку. У светрі я згорнулася на сидінні, Петр загальмував перед пивницею, і ми в’їхали на площу. На зупинці на лавочці нікого не було. Оліна вже поїхала, Анна займалася своєю квартирою в панельці, у садку біля річки Зденєк розбирав вулики. А ми — у Петровій шкоді, заднє сидіння до верху закладене коробками.

— Мамо, ми снідали, — я спробувала протестувати, але нам все одно належалося хоча б чаю випити.

— Тато вже біля річки, прокинувся ще вдосвіта. Йому будуть потрібні ті коробки, — сказала мама й поглянула на Петра.

Він випив чай і повільно виходив із натопленої кухні.

— Ми прийдемо за хвильку, — гукнула я навздогін.

— Заберіть все це собі, Гано.

— А ви нічого не залишаєте?

— Куди ж ми подінемо стільки яблук? У панельці?

Я визнала, що вона права. Мама дивилася на мене, дивно посміхаючись. Її обличчя ніби ожило, хмарки роздмухав осінній вітерець. У такий час я чекала зовсім іншого.

— Що сталося, мамо?

Її конспіративний вираз обличчя мене розвеселив. Вона простягнула через стіл до мене руки й узяла в них мої.

— У неділю я була в Гонзи.

— Що? — я широко відкрила очі й рота водночас.

— Він не хотів, щоб хтось іще приїжджав, ані ти, ані тато.

Ми йшли вздовж річки назустріч холодному вітрові, у мами на светр була вдягнена лише стара куртка, але її обличчя було повновиде, рожеве, вона видавалася здоровішою.

— Ти відважна, мамо, що з’їздила туди…

— Та яке. Мене відвіз Швабал. Він знає там порядки.

— Шваб?

— Він теж сидів у Борах, — додала мама тихо. — Він навіть не взяв грошей за бензин. Тепер маю йому якось віддячити.

У саду я знову була серед своїх. Я торкалася дерев, гладила їх кору. Тато носив коробки, а Петр рвав яблука. Цар блукав по дворі, клітка тепер стояла відчинена. Він лишався в хаті біля річки останнім із нас. Зденєк приносив йому в каструлю трохи їжі. Цар уже майже не їв. Ми прибирали з мамою на кухні старий побитий посуд. Я зняла зі стіни бабусині вишивки, від них на стіні полишалися світлі смуги. У спальні відчинили шафи. Від дядька майже нічого не зосталося. Усе його приношене вбрання склали в простирадло. У дві картонні коробки — майже десять річних підписок часопису «Бджолярство».

— Можливо, це забере Зденєк, — сказала я.

Мама випросталася й потягнулася. Вона подавала мені те, що збирала на дні шафи. Товстий, різнокольоровий оберемок спиць для плетіння.

— А що з цим?

— Я заберу собі, — промовила я.

Сутеніло, ми стояли у дворі й роздивлялися купи речей. Мотлох, знесений із горища, скручений старий лінолеум із кухні, діряві каструлі.

— Залишилося витягнути меблі, прибрати сарай і розібрати кролячі клітки. Усе, що можна спалити, забере Маха, але тут роботи ще дні на три, — порахував тато.

Ящики з яблуками не вміщалися навіть до автівки Петра. Я сказала йому, щоб поставив їх на переднє сидіння і їхав додому сам.

— Я залишуся до ранку й буду прибирати з мамою.

— А лекції? — нагадав Петр.

— Та плювати на них… і оце візьми додому, — я подала йому важку в’язанку спиць для плетіння.