— Що ви сьогодні святкуєте? — запитав Радек і чекав на мою відповідь, вочевидь готуючись привітати й використати таку можливість, щоб мене поцілувати.

Ми з Анною ззиралися у ваганнях. Я знала, що Анна щось бовкне.

— От Гана має річницю. Зі своїм нареченим.

Усі погляди були спрямовані на мене. Тож я взяла склянку й довго пила. Хлопці перевели погляди знову на Анну, тож їй довелося договорити чи, точніше, довигадувати.

— Уже десять років, як вони зустрічаються.

Із їхнього розгубленого вигляду було зрозуміло, як мозок швидко вираховує, скільки ж мені може бути років. Нам обом.

— Норберт — дипломат, він поїхав у відрядження до Арабських Еміратів, тож Гана святкує сама. Так, Гано?

Я ствердно кивнула й уявила собі Петра в завужених джинсах і куртці, обшитій емблемами гуртів важкого року. Що б він сказав про цю музику й людей, цих напомаджених молодиків?

— Тож я захопила із собою молодшу подругу, аби не почуватися тут самотньо, — сказала я, і блондин таки залишив руку на талії Анни.

Після опівночі ми танцювали гуртом, Міладі було нуднувато, але вона хотіла лишитися, доки нам усе це подобатиметься. Мені було важко від випитого джину, усе довкола стало вже трохи розмазаним. Блок повільних пісень був задовгим, Радек впився в мене, мов кліщ. Я навіть дозволила його долоням, які ставали все сміливішими, гладити мене під футболкою, над талією, по животі, але потім ухопила його зап’ястя й злегка відвела руку.

Світло над баром пригасло, паркет під ранок був порожнім, і весь зал у паузі поміж мелодіями ставав принишклим. Коли нарешті випала нагода поговорити, я раптом зосталася біля бару сама. Нова склянка джину з тоніком уже не смакувала й не приваблювала, але з якоюсь упертістю я його посьорбувала, кубики льоду вдарялися один об один, як дві мініатюрні льодові глиби. Я шукала очима Міладу, вийшла в довгий коридор, де все ще стояли люди, розмовляли, пили, хтось валявся в кріслі, втомлений від довгої ночі й пиття, пил крутився й осідав. Раптом я спинилася на півкроці, наче кішка, яка тримає в повітрі підняту лапку. У напівтемряві виднілися профілі Анни й Лукаша. Вони обіймалися й цілувалися. Анна торкалася пальцями його світлого волосся, а він пальцем водив по її губах, це було так ніжно й чуттєво. Потім знову цілувалися, а я дещо втратила рівновагу й швидко зникла за закрутом. Це видиво мені довго стояло перед очима, Анна зі стрижкою під хлопчика і ніжним обличчям, Лукаш, ніби молодий бог чи худенький янгол зі світлими кучерями, що злегка світилися в напівтемряві коридору.

— Ніч молода! — вигукнула Анна, коли ми втрьох стояли посеред Вацлавської площі й трималися за плечі.

До цього ми за допомогою вдалого маневру перед дискотекою позбулися обох хлопців, зараз було пів на четверту ранку, а нам раптом захотілося спати.

— То останні п’ятдесят на добраніч, — запропонувала Мілада.

Вона була найтверезішою з нас і відшукала нічний бар. На смутному пластиковому барі тягнулися смуги від ганчірки, якою бармен швидко стер сліди нічного життя. Я сперлася на лікоть над останньою склянкою джину, але голова, навіть підперта руками, постійно падала. Я поклала її на хвильку на холодну поверхню, очі розплющені, а важкі повіки кліпають. Зупинила погляд на керамічній попільничці вдалині, вона була схожою на човен у широкій річці, колихалася й хиталася. Я важко підвела голову, що бриніла, ніби вулик, сповнена дзижчання й гудіння. Анна пила пиво з пляшки й намагалася попасти зіжмаканим папірцем у смітник поміж нами. Лише Мілада рівно стояла біля кольорової стійки бару й говорила з барменом у білій сорочці, який варив каву. Анна сперлася чолом на долоні й не рухалася. Я взяла папірець, складений у маленький квадратик, він відбився до мене від краю смітника. Розгорнула його, це був довгий рахунок із дискотеки, на крайчику було написано ЛУКАШ і під цим — трохи кривуватий номер. Я кинула папірець гладкою поверхнею бару назад до Анни й поторсала її за плече. Вона глипнула на нього, знову зіжмакала й вкинула до смітника, голова їй знову впала. Я відчувала, як мені дерев’яніє все тіло, ноги зробилися важкими, очам хотілося спати. Я спробувала сказати Міладі, щоб викликала вже таксі. Навіть не зрозуміла, чи вона мені відповіла, лише видивлялася понад бар на розставлені пляшки з барвистими етикетками й намагалася по літерах читати назви напоїв, і, мабуть, робила це вголос, бо бармен на мене поглянув. Я почула його голос, він долинав ніби з якогось іншого світу.

— Де вони так набралися?

Краєм ока я бачила Міладу, як вона п’є каву з білої чашки.

— Ходили відірватися на дискотеку.

— Селянки приїхали до Праги, так?

— Ну, щось таке.

— Чого вони дуріють? Вони ж геть у дрова…

— Сьогодні зносять їхні хати…

Бармен лише підвів брови й далі протирав склянки. Більше я вже нічого не чула. Очі в мене заплющилися, я більше не могла стриматися. Потім — яскрава автівка біля входу, холод, що спадав із темного неба, і якийсь кольоровий неоновий напис, що блимав із невтомною регулярністю на довгому бульварі навпроти скульптури святого Вацлава.

2008

Ми з татом сидимо у вітальні на тахті, телевізор вимкнений, тож нарешті тиша. Він дивиться всі можливі програми новин, а в мене ввечері від цього вже болить голова. Увесь день я налаштовувала й готувала до роботи новий ноутбук, а тепер показую татові, як він працює й що з ним робити. Я знаю, що маю діяти обережно й тактовно, щоб поступово зламати його недовіру до цієї речі й небажання вчитися чомусь новому.

— Замість телефону, за який ти все одно платив тільки через мене, у тебе тепер є інтернет. Я покажу тобі, як писати мені мейли і як можна телефонувати.

Показую йому сторінку нашого гостелу в Роттердамі. Як виглядає дім із вулиці, і як облаштовано кімнати, якою є їдальня, де гості снідають. І світлину з рецепції з Маріон, що працює в нас і чергується позмінно з Паулою. Я закриваю ноутбук, «на сьогодні досить», — кажу собі. За ці два тижні склалося так, що ввечері ми просто сидимо й говоримо. Я вже чекаю цього, таке відчуття, що цими розмовами ми щоразу посуваємося хоча б на міліметр далі. Тільки-от сьогодні я втомила тата лекцією з роботи за комп’ютером, він позіхає й збирається в ліжко.

— Що ти робитимеш завтра? — питає він.

— Хочу нарешті поглянути на місце, де ми жили з Петром.

— Хіба це розумно, Гано? Згадай, якою виснаженою ти повернулася минулого разу.

Він спирається на милиці й повільно йде до дверей.

— Тату, я забула тебе дещо запитати. На похороні мами, тоді ти бачився з Гонзою востаннє?

— Так, — погодився він, на мить зупинився у дверях, але так і залишився спиною до мене.

Зрозумілий сигнал, що більше він не хоче про це говорити. Я не бажаю загострювати ситуацію, але водночас прагну показати, що просто так не замовкну, навіть коли він повернеться до мене спиною. Але Гонзу наразі краще облишити.

— А ти пам’ятаєш, чи був на похороні Хозе?

Він мовчить, зосереджено схиливши голову. Потім крутить головою.

— Здається, не було. Не пригадую, щоб я його там бачив. Знаєш, на похороні було небагато людей. Я зробив оголошення в селі аж у останній момент, у мене з тим було забагато клопотів.

Я сиджу на тахті, у вітальні вимкнено світло, лише вогні з району дещо проблискують досередини. Дивлюся на свій аркуш із іменами. Позначки ручкою є тільки біля трьох із них. ТАТО, МІЛАДА, ХОЗЕ. Небагато, як за два тижні. Дивлюся на стовпчик імен і бачу й ті невидимі нитки, які їх сполучають. Це павутиння. Хозе не захотів за стільки років побачитися з Гонзою. Я розмірковую про це й про дивну стриманість Хозе. Цей розповнілий чоловік, якому сьогодні майже сорок п’ять, вицвілий, посивілий, увібганий у смішний зелений комбінезон, він зовсім не зрадів мені. Це було очевидно. Упізнав мене й зупинився, але радше просто обережно з’ясовував, чому я по стількох роках з’явилася в селі. Усі наші відносини, власне, припинилися відразу потому, як ми переїхали із села і як Анна з ним остаточно розійшлася. «Не варто боятися», — заохочую сама себе. Моя місія щойно розпочинається.