— Що ти з цим робитимеш? — підвів він брови.

— Вив’яжу тобі светр…

Петр помахав мені, вліз у автівку, повну яблук, і поїхав. Ми з мамою пішли до нашої хати. Та й досі не стала схожою на об’єкт, приречений до знищення. Ми про це не говорили. Я сиділа за столом, мама принесла каструлю з супом. «Я тут уже тільки гість», — усвідомила. Мама, мабуть, теж це відчула. Навіть тато був лагідним, і єдиний намагався щось говорити. Ми всі трохи забігалися вже й закрутилися. Це місце переставало бути нашим домом. Мама була сонною, тато давно зник у спальні, він рано вставав на роботу. Я вийшла в осінній вечір, площа була порожньою. За вікнами пивниці світилося. Я взялася за ручку. У закладі сиділо кілька хлопців, але Шваба не було. Підійшла до бару. Витягнула гроші, їх вистачило на упаковку пива. Старий Сладек приніс її із підсобки.

— Як ти це донесеш?

— Якось упораюсь, не турбуйтесь.

— Дурість. Ти не потягнеш упаковку пива, — забурмотів Сладек і загасив цигарку. Поглянув на мене. — Слухай, так шкода вашого Венцу. Мені постійно здається, що він сидить тут.

Сладек дав знак, аби я йшла за ним. Він зігнувся й узяв ящик, повний пива, ми пройшли через задній вхід у двір, де він паркував облуплені жигулі-комбі. Він закинув ящик назад.

— До вас додому? — запитав він.

— Ні, до барака.

Я стояла перед низьким парканчиком садка, ящик пива під ногами, і кидала камінці у вікно, поки фіранка не ворухнулася. Шваб вихилився, його відросле волосся звисало аж до плечей, уже більше сиве, аніж світле, за ним синювато світився телевізійний екран.

— Привіт! Ти дивишся «Кольоровий котел»[23] чи що?

Він іще трошки повитріщався, ніби потребував окулярів, а потім посміхнувся. Я підняла пластиковий ящик так високо, як змогла.

— Я тобі дещо принесла!

— Зажди, я зараз…

Я не хотіла йти далі, але зрештою опинилася на дивані поруч Арани, милиці стояли сперті біля неї. Мені здалося, що в її темних очах трохи поменшало дикості, зате Шваб помітно пожвавішав і відкривав пляшкове пиво. Тупотів босими ногами по подертому килимові, сорочка була натягнутою на величезне пузо. Він сопів, але водночас здавалося, ніби от-от почне пурхати. У телевізорі показували серіал.

— Ти літаєш тут, як метелик, — посміхнулася Арана, коли він ледь не перечепився через її витягнуту ногу.

— Що це тобі таке вигадалося з цим пивом, Гано?

— Це тобі за бензин. За маму…

— От уперта. Ходи сюди, — кивнув, аби я підійшла до вікна.

Шваб відсунув фіранку й показав униз.

— На чому, як гадаєш, їздить оця автівка?

— На бензині, ні?

— На нафті, котятко, це дизель. Можливо, єдине таке авто в цілому районі.

— Ага.

— А на чому їздить ось той колгоспний трактор, що стоїть поруч? Відгадуй, маєш дві спроби…

Я протиснулася поруч із животом Шваба й пішла знову до телевізора. Він довго пив пиво з брунатної пляшки.

— У тебе гарна дупця, — сказав він і зригнув.

— Повільніше, стариганю, — закричала на нього Арана, — ти став якийсь ніжний.

— Що таке? Я лише кажу, що їй це пасує. Той її, мабуть, добре про неї дбає…

Друге пиво я відчувала вже в голові, а третє — у ногах. Утома розлилася всеньким тілом, це було приємно, навіть цей шум у голові, наче внизу, біля греблі. Арана мені розповідала, як вони купували новий телевізор, і що вона хотіла б продавати в магазині замість Оліниної мами.

Її чорне волосся з сивими пасмами було зачесане назад, я дивилася в профіль на Аранин орлиний ніс. Темні очі, гостре підборіддя.

— Оце так дурня, — бубонів Шваб, — це не робота для інваліда. До того ж, той магазин через рік закриють. Хіба ні, Гано? Кому що продаватимуть? Двічі на тиждень приїжджатиме розвіз, та й поготів…

— Я хочу, щоб ми разом займалися цим магазином, — кивнула Арана в бік свого чоловіка.

— Ти дурна, хто ж візьме мене в магазин, якщо я був у каталажці? — Потім він звернувся до мене: — Вона гадає, що сидітиме за прилавком. Це, може, у кіоску, де тільки й те, що під рукою, але не в магазині, де продається геть усе.

— Ну ти й розумний, — вставила вона, — то що, мені тут здуріти, у цій дірі?!

Я допила четверту пляшку, а з п’ятої лише надпила, щоб ніхто нічого не сказав. Шваб поринув у настрій спогадів, згадував про все: про бурсу в Мості, про шахту, про відкритий видобуток в Соколові та про в’язницю. Схопив гітару, яку Арана ще не встигла від нього сховати. Врешті вона підвелася й віднесла її в комірчину.

— Жодного шуму, уже ніч, а тобі вставати на ранкову зміну, — проголосила вона категорично.

Від спогадів недалеко до жалю. А від того — уже й зовсім близько до агресії.

— Я гарую тут, ніби раб, але для місцевих я все ще прийшлий. От за це вам оце все, Гано!

— Облиш…

— Ці ваші хати й подвір’я, які вам такі важливі! От хай усе це знесуть…

Я дала знак Арані, що йду, переступила через ящик від пива й порожні пляшки, щоб дістатися до дверей. Він іще гукав до мене з вікна.

— Йдіть у дупу з цими своїми стодолами!

Вогка ніч мене трохи отямила. Я згадувала всілякі смішні історії, Анну, Гонзу, приспівувала старі шлягери Шваба. Біля дверей у мене почалася гикавка. Вона відлунювала в коридорі, тож я швиденько влізла під ковдру у вже порожній кімнаті. На підлозі — лише кілька коробок, а на стіні —Гонзові картинки з мотоциклами.

Вранці блукала дядьковим садком. Яблука були вже зібрані з дерев, я ходила поміж ними, ніби в натовпі людей, торкалася долонями їхніх стовбурів і називала їхні імена. Трохи боліла голова, а в роті чувся присмак пива. Я виносила останні речі з кімнати, порожні кутки, повні павутиння, і вицвілі смуги на стінах. Щохвилини ходила на кухню пити воду з умивальника, вода була холодною, я жадібно її ковтала і, задихана, хлюпала її долонями в заспані очі.

Мама прийшла по десятій, відразу після ранкової зміни, а з нею — Шваб. Він поглянув на мене так, ніби вчора нічого й не сталося. Його голова була перев’язана хусткою, волосся стирчало з-під неї в різні боки. Він витягав по частинах на двір старий сервант, дверцята й розламані шухлядки скидав на купу.

— Спалімо це, — сказав він і повернувся до хати за обідраною шафкою для взуття й полицею з кухні.

Потім заходився розбирати порожні клітки для кроликів, а я носила стінки з широких дощок, вкритих олією, дверцята кліток, зняті з петель, оздоблені кольоровими спицями. По обіді прийшов Зденєк, і вони розвели під усім цим вогонь. А потім взялися чистити сарай. Я сиділа на бетонному крузі колодязя й бачила Шваба, як він кидає у вогонь старий стілець із округлою спинкою, поцяткований вапном і фарбою. Зденєк носив шматки дерева, рейки, рамки від вуликів. Вогонь вибухав іскрами, коли кидали сухі шматки деревини й паперові пакети від цукру для бджіл. Потім усі ми, натомлені, сіли довкола вогню, мама принесла тарілку з сардельками, паляницю хліба й скляночку гірчиці. Зденєк роздав нам виделки, зроблені з міцного дроту. Це були дядькові підпорки під рибальські вудки, на кінцях виделки було обклеєно синьою клейкою смужкою. Зденєк надягав сардельку на гострий кінець і підносив до вогню. Шваб на свою виделку настромив аж три сардельки.

— Я бачив, що вулики переїхали до вас у садок, — сказав Швабал.

Зденєк кивнув. Кольорові бджолині будиночки стояли вже у траві в Конопків у саду за іржавим провислим парканом. Так ніби споконвіку були звідти. Я віднесла одну сардельку до Царя. Поклала перед його носом. Він лише трохи поворушив ніздрями й пометляв хвостом, проте більше не поворухнувся, і смаколик так і лежав у траві.

— Принаймні щось залишиться від Венци, — почула я слова Зденєка.

— Можливо, ці дерева ще вдасться зберегти, — додала я.

— Вони не можуть мати коріння у воді, — зауважив Шваб.

— Мені здається, вони стоятимуть саме над водою.

— Ну не можна вирахувати аж до сантиметра, Гано. Вони ж і самі не знають, як підніметься вода, коли поставлять греблю. Поглянь туди, на хату Конопків. То кажуть, що треба зносити, то ні, потім знову так… Вони й самі гівно знають.